До читача.

У нашій літературі існує така собі візантійська традиція: критична стаття сприймається не просто як критична стаття, а завжди з підтекстом - когось возвеличити, а когось знищити. Тому надрукувати в періодиці об'єктивну критику не так-то просто. Редактор сто разів подумає, чи варто йому псувати відносини з письменниками ради якоїсь, хай і справедливої, критики на їх адресу. І рясніють наші часописи - замість живої рецензії на твір! - псевдонауковими статтями, де чим більше незрозумілих термінів, тим крутіший текст - зате нікого з літературних авторитетів не чіпаючи. Виходу з цієї пастки на горизонті не видиться, тому критики змушені шукати прихистку в Інтернеті. Пропонований блог має намір публікувати об'єктивні рецензії на літературні твори. Для попереднього перегляду вашої статті висилайте її на електронну адресу автора блогу.

Михайло Карасьов.

Михайло Карасьов. Українська Кліо: пацієнт скоріше мертвий, аніж живий.

Українська Кліо: пацієнт скоріше мертвий, аніж живий.

«Дивне діло ‒ писав ще сто років тому Сергій Єфремов, ‒ надзвичайно багата на визначні події, на трагічні постаті й на цікаві ситуації історія України зовсім мало, коли рівняти, приваблює до себе наших письменників. Історична белетристика у нас чи не найслабше розоране поле в письменстві».

Таку маємо характеристику історичної прози в колишні часи, такою історична проза є і сьогодні. Не без винятків, звичайно. Кілька хороших романів, як це не парадоксально, були написані в зацензурену радянську епоху. Так, у 1934-1937 роках був написаний роман «Людолови» Зінаїди Тулуб. І в тому ж 1937-му письменниця опинилася в сталінських таборах на довгі десятиліття. Історичний роман «Довбуш» у цей час пише Гнат Ходкевич. Однак твір тоді надрукувати не вдалося, а сам письменник після гонінь з боку радянської влади в 1938 році був розстріляний. До когорти відомих романів слід зачислити  «Три листки за вікном» В. Шевчука, «Ясу» Ю. Мушкетика, «Четвертий вимір» Р. Іваничука. Але навіть таким потужним авторам, як Павло Загребельний з його унікальним твором «Я, Богдан»; або Іван Білик («Похорон богів», «Меч Арея»), чий стиль письма є чи не найбільш жанровим; або Семен Скляренко, який романами «Святослав» і «Володимир» розбудив інтерес до минулого в цілого покоління читачів ‒ навіть їм ледь вдавалося передати якщо не проблиск національної ідеї, то хоча б реальне відлуння української історії. Скоро «Меч Арея» був заборонений, а його автор позбавлений можливості друкуватися; П. Загребельний мусив викривити образ Хмельницького на догоду владі,  вкладаючи в його голову такі от думки про старшого брата: «Король мірився мечем перекреслити долю народу мого, а й не відав того, що великий народ, брат наш споконвічний, уже розкривав нам свої обійми, нам ‒ пошарпаним, скривавленим, знедоленим, осамітненим. Кінчалося наше сирітство!». Звісно, що письменники дрібнішого масштабу з ідеологічних лабет більшовицької Росії й поготів вирватися не могли.

На тлі підрадянської України значно потужніше виглядають історичні романи української діаспори, насамперед Б. Лепкого та Ю. Косача. Юрій Мушкетик колись сказав: «Про Богдана Хмельницького я прочитав, мабуть, усе ‒ від Старицького до Панча та Загребельного, купу монографій, щось і сам писав про нього. Але тільки прочитавши геніальний роман Ю. Косача «День гніву», я нарешті зрозумів, хто такий був Богдан Хмельницький».

Затим в Україну прийшла Незалежність. Що ж нині відбувається з історичною прозою на її теренах? В 1991 році разом з комуністичним режимом упала жорстка регламентація в культурі. Однак, наші письменники, замість розробляти табуйовані теми, ринулися освоювать екзотичні модерні форми письма. На жаль, ніхто їм не підказав, що після нашого Розстріляного Відродження світова література уже пройшла цей шлях, уже відбулися Кафка і Джойс, і що занурюватися в глибини підсвідомості і абсурду в кінці 20 століття ‒ це вчорашній день. Час, зусилля, іскри таланту були витрачені фактично даремно.

Це коли говорити про літературу взагалі. Щодо історичного роману, то і його не обминула лиха доля. За роки Незалежності практично не маємо жодного знакового історичного роману. З одного боку, над авторами по інерції тяжіє ідеологічний синдром радянської епохи, тільки знаки помінялися ‒ замість пролетарського інтернаціоналізму сторінки романів полонив декларативний український патріотизм. По-друге, в гонитві за оригінальністю навіть наділені талантом письменники роблять з історичного роману такого собі покруча, накладаючи на історичне тло шар фантасмагорії, містики, гротеску, сумнівного гумору ‒ і то в кількостях, котрі свідчать хіба що про відсутність в автора почуття міри.  

Історичний роман не терпить подібного літературного модерну. Містика, блазнювання витісняють історичну складову з тексту, як зозуленя чужих пташенят з гнізда. Одним з прикладів цього є «Северин Наливайко» М. Вінграновського. Надрукований у 1996 році, твір дістав високу оцінку І. Дзюби: той побачив у «Наливайкові» зародження нового історичного роману в українській літературі. Однак, читач, який захотів би дізнатися про щось нове з історичної епохи  17 століття,  відкладе читання твору на двадцятій сторінці, бо нічого того у «Наливайкові» він не знайде. Зате познайомиться з авторськими фантазіями про переживання коника-цвіркунця, який випадково опинився на козакові в той момент, коли козак мчить на бій з ворогом.

Значно далі у покаліченні жанру пішло молодше письменницьке покоління. Виданий у 2001 році твір «Конотоп» сам автор Василь Кожелянко назвав «альтернативною історією». Включивши на повну потужність свою аналітичну уяву, він викладає нам версії Конотопської битви, коли б політичні гравці того часу вчинили не так, а інак.  Ще «один із засновників нової української історичної романістики» ‒ Володимир Єшкілєв. У всякому разі, так автора величають у передмові до його  книги. Романи «Імператор повені» та «Шлях Богомола» назвати історичними можна лише умовно, бо в них практично відсутня історична складова. Автор більше розповідає про міфи і духовні вірування, здобрені фантастикою про жахи потойбічного світу.

Нарешті 2009 рік вибухнув історичним романом, про який заговорили. Це був «Чорний ворон» В. Шкляра. Щоправда, вибух той виявився яловим. Письменник взявся розповісти нам про боротьбу українців проти російських більшовиків на початку минулого століття ‒ однак, допустився помилки, котра звела нанівець всі позитивні якості його твору. Персонажі чітко розділені на «наших» і «не наших». Однобокість у сприйнятті світу не дала письменникові відтворити реальне життя. Тому й вийшов роман В. Шкляра  пласким, немов плакати часів Жовтневої революції.

Чимало літературних жанрів потолочив Андрій Кокотюха. Працюючи на злобу дня, він видає на-гора роман за романом, але, перефразовуючи самого автора, «без претензії на геніальність». Не обминув письменник своєю увагою й історичного роману. У 2012 році вийшов його твір під назвою «Червоний», котрий виборов премію в одній із номінацій "Коронації слова". Хронологічні рамки розповіді охоплюють повстанський рух у Західній Україні 1947-1949 років. І знову, немов у шкільному творі на патріотичну тему, персонажі книги мають чітке чорно-біле забарвлення. Декларативна прямолінійність зробила з героїв чергових ляльок на ниточках.

З подібних творів бачимо, що автори, сідаючи за письмовий стіл, не завжди усвідомлюють: безкомромісною повинна бути сама ідея. А герої, які творять чи боронять ідею, завжди мають бути людьми, зі своїми слабкими і сильними сторонами. Здавалось би, все сказане – прописні істини, про котрі не варто говорити. І все ж…

Суперечка, чому віддати перевагу в історичному романі ‒ історії чи літературі, ведеться давно і цілими письменницькими школами. Воля автора, в якому напрямку вести повіствування. Але при цьому не варто забувати правило повзунка: чим більше додаси в один край, тим менше залишиться в іншому. Такий перегин в бік історії спостерігаємо в творі «Немирів ключ» Івана Корсака. Звичайно, декому з читачів буде цікаво дізнатися імена всіх князів, які підписували Гадяцький договір, чи то назви закордонних газет, котрі читав Немирич. Та вся ця інформація нічого не додає ні до характеру персонажів, ні в розвиток сюжету ‒ тільки гальмує той розвиток.

Коли з творами для дорослої аудиторії ще сяк-так, то кількість історичних романів для дітей у нас мізерна. Маємо лише в’ялий по сюжету роман В. Рудківського «Джури козака Швайки», та непогано написаний, але сповнений сумішшю снів, легенд і химороддя, «Чигиринський сотник» Л. Кононовича.

Як видиться, справи наші з історичною прозою сьогодні кепські. Тим знаковішим стає той факт, що на царині українського літпроцесу в 2018 році нарешті з’явився конкурс історичних романів. Проводиться він на здобуття літературної премії імені Івана Корсака під назвою «Українська Кліо».

Премію заснувала родина вже згадуваного тут відомого українського письменника Івана Корсака, та видавництво «Ярославів Вал» ‒ для популяризації в Україні літератури історичної тематики й заохочення авторів тих творів, які стали яскравими художніми здобутками. Переможцю конкурсу присвоюють звання «Лауреат літературної премії імені Івана Корсака» із врученням Диплома та грошової винагороди в сумі 50 тисяч гривень.                           

Першим лауреатом премії став Петро Кралюк з романом «Справжній Мазепа». Автор ‒ доктор філософських наук, заслужений діяч науки і техніки України, професор, проректор з навчально-наукової роботи Національного Університету «Острозька Академія». В 2019 році премію присудили письменнику Миколі  Суховецькому з Одеси. Нагороду він отримав за історичну трилогію про Кирило-Медофіївське товариство («Зустріч  у  Лаврі», «Дівчина з голубом» і «Сніг  на  фортеп’яні»),  головними  героями  якої є  Костомаров, Куліш і Шевченко. В 2020 році переміг у конкурсі відомий письменник Ю. Винничук з романами «Аптекар» та «Сестри крові».

          Проте досі критика в’яло реагувала на «Українську Кліо». Всезнаючий Гугл не спромігся знайти критичних рецензій літературознавців на твори перших двох авторів. Більше того, не видає Інтернет і книг (які мали б бути яскравими художніми здобутками!) лауреата М. Суховецького. Тому зацікавлений читач може хіба скористатися статтею кандидата філологічних наук Роксани Харчук, котра детально повідує нам, про що пише в своїй трилогії Суховецький. Ось головна суть із цієї статті: «Письменник акцентує увагу на сексуальності видатних українських романтиків, поетів й істориків… ‒ пише рецензент. ‒ Сама логіка розвитку сюжетів … наштовхує на ортодоксальний висновок, що в основі життя, історії, політики й мистецтва лежить сексуальність, тобто саме сексуальність і є нашою душею».

Що ж до П. Кралюка і Ю. Винничука, то спробую передати власні враження від їх творів.

Роман «Справжній Мазепа» Петра Кралюка Вікіпедія чомусь називає «Римейком», але то таке ‒ автор назву дав, автор назву і змінив.  «Кралюк усе піддає сумніву ‒ каже про першого лауреата голова журі конкурсу Михайло Слабошпицький. ‒ і в усьому йде, як мовиться, аb оvо, самостійно, переосмислюючи те, оминаючи готові висновки попередників, з якими охоче погоджувалося не одне покоління літературознавців та біографів, які страждали надмірною довірливістю Він хоче писати — і пише — зовсім Інак. І передовсім завдяки цьому Кралюк для нас цікавий. Письменник, який дозволяє собі розкіш та сміливість бути подібним тільки до самого себе. Принадний прецедент».

З тим, що П. Карлюк «пише зовсім Інак», безумовно, слід погодитися. У «Справжньому Мазепі» маємо такий собі злегка постмодерний текст із притаманною стилю самоіронією. Автор з перших сторінок демонструє оригінальну сюжетну задумку: молодий лікар-психіатр проходить інтернатуру в божевільні. А там пацієнти  пишуть історичні романи. Два з них П. Кралюк і пропонує увазі читача.

Відразу зауважимо, що божевільні автори, беручи за тло історичну епоху, витворяють на ній таке, чому позаздрили б найкрутіші сексбомби. Гумор їх ‒ якщо оте можна назвати гумором ‒ залишає далеко позаду «Вурдалака Шевченка» Бузини.

Твір божевільного Едічки ‒ натужна сатира про карикатурних Шевченка, Гоголя, Белінського та ін. Ось, скажімо, як Тарас Шевченко реагує на появу в їх товаристві Пушкіна:

«Тю! ‒ виривається у Тараса. ‒ Так йому ж пару літ тому Дантес яйця відстрілив».

Або: «‒ Талант! ‒ захоплено вигукує Гоголь. ‒ Почитай же нам, Олександре Сергійовичу!

Пушкіну тільки того й треба. Стає на повен зріст (хоча скільки того зросту), простягає руку:

‒ Ваша дума, ваша пісня не вмре, не загине!

‒ Чого ж, Олесю, «ваша»? ‒ дивується Тарас. ‒ Наша! ‒ і доповнює віршик словами: ‒ Ось де, люде, наша слава, слава України!

‒ Героям слава! ‒ завершує Пушкін.

Штенберг плеще у долоні. Та раптом зупиняється. Якась думка осінила його.

‒ Не допетраю, ‒ і в голосі його бринить здивування, ‒ то що, виходить, наші козаченьки проти Байрона воювали?

‒ Він же лордом був, отже, паном, ‒ пояснює Тарас. ‒ А наші козаки панів не любили. І різали все, що паном звалось».

Цей текст, навіть при національному нігілізмі, міг би ще якось спрацювати в сатиричному творі, але аж ніяк не в історичному романі.

Потім свій есей демонструє божевільний Професор. «Тато-патріарх, себто Авраам, робить хитрий хід, посилаючись на Яхве: мовляв, той наказав йому принести в жертву Ісаака ‒ промовляє до читача Професор. ‒ Це була одна з перших блискучих піар-акцій в історії людства. Ідея синовбивства виглядала цілком благопристойно: як-не-як, наказ Бога…». Тут і далі автор вустами Професора розмишляє про те, що цивілізації, котрі прийняли батьковбивство (грецький Зевс, наприклад), стали демократіями, а ті, котрі прийняли синовбивство, як у прикладі з Авраамом чи з Тарасом Бульбою, стали деспотичними монархіями. В цьому абсурді мова вже не йде про оригінальне трактування історії, тут питаєш себе ‒ а в чому, власне, прикол?

До цієї гимучої вже суміші Карлюк додає придурошні вірші, котрі читають бурсаки ‒ сини Тараса Бульби ‒ гетьману Іванові Мазепі, намагаючись викликати сміх в ошелешеного читача. А ще чим далі ‒ то більше вульгаризованої еротики, аж до гомосексуальних збочень. А тоді, на вершині «стьобу», Остап Бульба розповідає про облогу Батурина військами Меньшикова. Відомо, що неприступна столиця гетьмана Мазепи впала через зрадника, який завів вороже військо в місто підземним ходом. Але, виявляється, що потаємний хід росіянам показав не козак Ніс, як нам завжди казала історія, а саме Остап Бульба. А тоді ще цей «Остап» з насолодою рубає сокирою руки-ноги батуринцям, яко зрадникам російського царя-батюшки. Якщо таким пасажем П. Карлюк хотів показати своє відношення до «зрадника» української літератури М. Гоголя, то доречніше він виглядів би у Фейсбуці, їй-Богу. 

Сміятися можна над усім. Сміх лікує. Але навіщо ж смішити читача, посилаючи такі твори на конкурс історичного роману? І, тим не менше, П. Карлюк своїм ретророманом «Справжній Мазепа» конкурс історичного роману виграв. Як і М. Суховецький, «акцентуючий увагу на сексуальності видатних українських романтиків, поетів й істориків».

Твори останнього в часі лауреата, Юрія Винничука, дозволю собі проаналізувати детальніше ‒ з огляду хоча б на те, що автор має пафосні відгуки літературознавців. Євгеній Стасіневич у рецензії на роман «Аптекар»: да пребуде з нами роман» не пожалів ні захоплених епітетів, ні порівнянь Винничука із видатними оповідачами ‒ від Переса-Реверте і Лоуренса Норфолка аж до легендарної Шехерезади: «Сертифікований продукт, чистий і високоякісний»; «Можливо, "Аптекар" не найкращий і потенційно не найгучніший роман Юрія Винничука, але це роман справжній. Живий. От вже, дійсно, цілющий бальзам на душу ‒ на роз'ятрену і змарнілу від підробних ліків  українську читацьку душу».

Спробуємо поглянути, що ж це за цілющий бальзам, котрим почастував змарнілу читацьку душу Ю. Винничук.

Автор відразу запускає в роботу кілька сюжетних ліній: лікар Лукаш Гулевич розповідає історію свого життя; історія чаклунки Рути з відповідними жахами і містикою; про чорта Франса та відьом; про львівського ката Каспера та його методи відтинання голів;  про дівицю Юліану, переодягнуту хлопцем; а ще про міського сміттяра та інших персонажів другорядних.  Все це триває досить довго, починаєш з нетерпінням чекати, коли ж ці лінії випростаються в одну. Наперед скажемо, що герої роману таки перетнуться, але сюжетний сумбур залишиться в книзі до кінця.

Чи не на цілу сторінку в «Аптекарі» простягся опис нічного горшка: як його ставили під ліжко, як вранці виносили на вулицю, як жителі Львова вранці дружно переливали вміст своїх горщиків у бочку, котру спеціально з цією метою возили по місту. Нічний горщик приваблює письменника і в «Сестрах крові». Персонаж Інквізитор, як пише Винничук, «…сидів у папи під дверима його спальні. Звідти саме вийшов лікарський консиліум з нічним горщиком, голосно дискутуючи на тему його вмісту, а точніше, кольору і запаху. …Подискутувавши, медики передали горщика слузі, який  …відчинив вікно, вихилився разом з горщиком, і за мить пролунав плюскіт». І це, до речі, вся інформація про Папу Римського.

Звичайно, це цікаві історичні факти. Однак, нестримне бажання автора похизуватися своїми знаннями на предмет справляння нужди львів’янами у 17 століття не увиразнює побут епохи, а викликає лише здивування.

Далі автор ігнорує одне з правил історичної прози, яке гласить: не пускай читача до письменницької кухні; дослідницький труд письменника має перетворюватися в текст органічно і непомітно. Винничук же, як згаданий попереду слуга Папи Римського, виплескує на голову читача весь напрацьований матеріал, здебільшого не торкаючись його художнім пером. «А було тут чимало галуну, камфори, меркурію і бурштину, в окремих слоїчках містилися різні запашні живиці ‒ амбра і ладан, закуплені від португальських купців, сицилійська манна, грецька мастика, трасант з острова Мореї, який знімає гарячку, арабський алое, сандал червоний і жовтий, індиго з Багдаду, а в бляшаній скринці ‒ пахучі палички, у торбинках, дбайливо перев’язаних і позначених акуратними наліпками, спочивали прянощі й приправи: гвоздики, лаврове листя, турецький кмин, індійський імбир,кардамон, мускатові квіти і кульки, татарське зілля, різні гатунки перцю, а найголовніший малабарський, єгипецька касія в стручках, шафрани італійський та іспанський, кориця, розмаїті цукри …» ‒ і так ще на півтори сторінки тексту. Чималий шмат роману відводиться під переказ легенд про походження бальзаму. На кількох сторінках аптекар Лукаш повідує, як він здавав іспит на лікаря ‒ письменник же тим часом, користуючись нагодою, повідомляє читачу всі свої знання про середньовічну медицину. Думаєш собі: а якщо трапиться, що читач не аптекар і не думає ним стати, то навіщо йому така інформація і в такій кількості?

Опис середньовічного Львова, яким так захоплюються критики, насправді дуже далекий від художності: автор безхитрісно переказує читачу енциклопедичні дані: «Галицьке передмістя має біля тисячі будинків, Краківське менше ‒ біля шестисот. У самому місті 254 приватні кам’яниці, із них католицьких 164, вірменських 70, жидівських 40 і русинських 20. Населення у Львові дванадцять тисяч, у передмістях вісімнадцять, а то й двадцять. Живуть там також шотландці, німці, голландці, чехи, мадяри… ‒  Чи є у вас лазні? ‒ втрутилась одна з краль. ‒ Аякже, їх у нас шість у місті і кілька на передмістя …Ще двісті років тому було проведено водогін, який і досі функціонує бездоганно».

Вершиною ерудиції оповідача має послужити епізод, де один із персонажів, Йоган, промовляє замовляння латинською мовою ‒ без перекладу навіть у примітках. Цікавий читач залучає потужності компютерного перекладача, однак бурмотіння заклинателя не стає зрозумілішим: «Уряд Аргласа Агланаса залежить від тіл трьох гілок дисмеусу та поведінки серед божественної сили кламетора Дім… Органи уряду, мораль і дисмей Арглас Агланас висять ніжними обіймами тепла будинку і трьома гілками легкодоступної сили зірок …». Що хотів цим показати автор ‒ чи то своє знання латини, чи підкреслити незбагненність стародавніх заклять ‒  залишається невідомим.

Кілька розділів присвячено запискам львівського ката Каспера. Анонсуючи попереду ці записки, Винничук вказує на стиль Касперового письма, складного і несхожого на розмовну мову. Але ось від анонсу переходимо до самих записок ката і бачимо, що здібностей автора вистачило лише на анонс ‒ саме ж Касперове письмо відрізняється від авторської мови хіба що кривлянням під стародавність: «Був-єм ще молоденцем, ‒ пише кат, ‒ жиби міг передвидіти, які страшні біди мя чекають».

З особливою пристрастю описує Винничук середньовічні тортури. До того пристрастно, що свого тексту йому здається замало, і він з азартом цитує тогочасні книги: «…війт вийняв грубу обтріпану книжку і зачитав: «В єдній стіні висотою на півтора ліктя від землі забиваємо гак із кулком, а такий само гак забиваємо на противній стіні, іно трохи вище. Шнур, котрим іззаду на плечах спутано руки тортурованого, перетягаємо через вище кулко, а ноги примоцовуємо до нижчого кулка на противній стіні. Шнур ся змащуєм лоєм, жиби легко можно було смикати, бо посмик за шнур спричинює виламання рамен із суглобів». Або ще: «Відьми є родимі і вчені.  Родимі хвоста мають, котрого не видно, бо втягують в себе, але, коли ся купают, тогди той хвіст вилізає і ся киває по воді. …Найужитечніша проба о відьомство є купіль. Чарівницю зв’язати в «козла» ­­­­− праву руку вивернути за спину і примочувати до зігнутої лівої ноги, а ліву руку – до правої ноги. Тогди…» і т. д. Надмір жахіть викликає уже не страх, а сарказм. Як тут не згадати слова Вячеслава Медвідя: «Людина ХХ ст. наївно гадає, що здобуття внутрішньої свободи є за найбільше її осягнення. Вона не хоче зізнатися, що давно вже стала рабом своїх інстинктів. Цей стан годилося б розуміти як внутрішню вседозволеність і зачаєну злочинність. Така людина приходить до найстрашнішого: вона розглядає попередні історичні жахи як предмет насолоди. Історія жахів набуває подоби індивідуальної "інквізиції" (історичного садомазохізму). … Так людина зрікається історії».

Важко зрозуміти, яким робом притулити до роману розповідь двох жінок, котрі під тортурами призналися, що мали гріх з дияволом, наголошуючи при цьому, що «його прутень був зимний як лід». Хіба що смакування таких  подробиць приносить задоволення самому автору. Але де тут побачити ознаки історичного роману? Адже прутень диявола, як підказує здоровий глузд, має бути зимним у будь-яку історичну епоху.

Нарешті сторінки з катуваннями закінчуються, однак Винничук і не думає дати передих читачеві. Наступний розділ живописує, як гурт п’яних мужиків різними способами гвалтує повію. Нещасна жертва в ході, так би мовити, процесу відкушує одному з гвалтівників шматок члена. Цей шматок ‒ безперечна авторська знахідка, адже він зіграє вирішальну роль у викритті злочину.

Тут Винничук залишає на певний час детективний жанр в спокої, але даремні наші сподівання угледіти в книзі хоч якусь історичну подію чи персонажа. Автор знову переходить до описання львівського побуту. На цей раз читачеві пропонується посмакувати розповіддю міського сміттяра про його роботу, про категорії відходів, їх гнилі запахи і т. п.

Особливо цікавим з історичної точки зору видається такий епізод з роману: «Та й розваги були притаманні саме такій публіці ‒ наприклад, змагання на кількість пуків, бажано при цьому мелодійних. Рекорд у двадцять два пуки різника Микулки ще нікому не вдалося подолати, хоч легенди доносили неабиякий трафунок столітньої давності, коли стельмах Григораш виконав мелодію сурмача з львівської Ратуші за тридцять чотири пуки. А способи загасити свічку за один пук інколи завершувалися поважним обсмаленням сідниць, а раз навіть спалахнули штори». Згадаємо, що Рабле описував і не такі ще деталі фізіології, але ж при цьому ніколи не подавав свій твір на конкурс історичних романів.

Невідомо для чого автор причепив до свого твору чорта Франса. Хіба щоб придати йому філософського смислу: диявол Франц і дівиця Юліана за пляшечкою вина зупиняють сюжет і любесенько чи не цілий розділ роздумують про душу людини, про Бога, про рай і пекло. А банальні розмірковування чорта про жінок закінчуються глибокодумною фразою: «Що більше пізнаєш жінок, то все більшою загадкою вони постають перед тобою».

У «Сестрах крові», де автор спробував себе в ролі Д. Чейза, письменник так заплів сюжет павутиною детективних ходів, що годі розібратися: тут і таємниця сестер крові; і замовлення на вбивства відразу кількох осіб; і викрадення «Біблії диявола», в якому зацікавлені різні персонажі; і боротьба за львівську аптеку, знову із замовленнями на вбивство спершу власника аптеки, а потім на самого вбивцю. Розбавляє детективні пригоди хіба що живописне лесбійське кохання ‒ сестри крові жінки все ж, а не роботи там якісь!

Складається враження, що Винничук вирішив вдовольнити бажання всіх категорій читачів: тут і детектив, і любовна історія з еротикою навпіл, і пригоди, і трактати про відьом, і замовляння. Одна лише категорія залишилася спраглою: це читачі, котрі чекали від переможця конкурсу історичних романів власне історичного роману.

Не можна сказати, що історії в «Аптекарі» і «Сестрах крові» немає взагалі ‒ все таки романи ці про 17 століття. Проте Винничук не може довго втриматися на рівні історичного викладу, весь час сповзаючи в порнографію, містику, жахи, а в кращому разі ‒ в банальності. Історична складова роману сплескує, мов риба в озері ‒ і тільки круги пішли по воді.

Так, подія, навколо якої крутиться сюжет романів ‒ облога Львова військом Богдана Хмельницького. Час від часу автор виборсується із побутових деталей та згадує про неї. Але що ми там бачимо: стан війська? думки і плани полководців? сутички під стінами Львова? Таки ні. Бачимо унікальну з погляду автора історичну деталь: очільники обложеного Львова збирають у місті відьом, щоб ті ворожінням навіяли на козаків жах і паніку.  

Історичні мотиви, якщо це можна так назвати, супроводять текст Винничука і при опису львівського ринку. Продираючись між називаннями всього, що продавалось і купувалося, читач натрапляє на фірмову авторську деталь: «Ароматичні мішечки радо купували жінки, щоб носити на грудях. …Священники на проповідях лякали пеклом за те, що грішники кроплять себе духами, ба навіть перед любощами кроплять прутня і заливають парфуми в піхву, а це страшний гріх…». Ясна річ, такі деталі не тільки збуджують читача, а й постачають йому надзвичайно корисну інформацію з життя предків.

       У «Сестрах крові» кільканадцять сторінок роману присвячено опису повстання невільників на турецьких галерах під проводом Марка Якимовського. Практично ніякого відношення до роману ця пригода немає. Але це квіточки. Ягідка ж полягає в тому, що розповідь про повстання буквально списана з книги італійця Марко Томазо Марнавізіо (дотошний читач може знайти цей текст в Інтернеті у викладі Ю. А. Мицика під назвою «Повстання слов’янських невільників-веслярів на турецьких галерах у XVII ст.»). Не лише тут, але й далі Винничук демонструє цілковиту нездатність писати історичну прозу. Він елементарно переказує не лише тогочасних авторів, а й довідники та шкільні підручники з історії, як це сталося при опису походів Богдана Хмельницького. Звісно, кожен письменник використовує історичні джерела. Але історичний роман тим і відрізняється від популярної наукової статті, що в романі документ служить не для цитування, а для авторського осмислення та художньої інтерпретації фактів. Навіщо ж такими неперетравленими джерелами грузить читача, який взяв до рук художню книгу?

Врешті автору набридають власні історичні екскурси, і він повертається до любого серцю баговиння. Жаль, що повага до читача не дає мені можливості зацитувати найяскравіші перли з історичних романів Винничука ‒ там на кільканадцяти сторінках письменник живописує різні види жіночих піхв, типи волосся навколо них і тому подібну еротику. Виникає закономірне питання: якщо це історична проза, котра апріорі має воскрешать сторінки минулого, то чи не значить це, що жіноча піхва у 17 столітті була не такою, як нинішні? Бо лише тоді стає зрозумілим рішення журі «Української Кліо» віддати лаври за найкращий історичний роман «Сестрам крові».

Організатори конкурсу «Українська Кліо» заявили, що список поданих на премію творів вони не оприлюднюють, беручи приклад з Нобелівського комітету. Воно, звичайно, круто ‒ рівнятися на Нобеля. Але це було б логічним при вартісних романах-лауреатах. А катастрофічно низька якість переможців нашого конкурсу, що повторяється ось уже три роки підряд, викликає запитання:  чи це, м’яко кажучи, некомпетентність журі, чи відсутність хороших історичних романів в Україні взагалі? Щоб дати відповідь (хоча б для себе!), хотілося б поглянути на інші романи, прислані на конкурс. Проте, як бачимо, зась. При такому розкладі оцінювати «Українську Кліо» вельми трудно. Хай уже розумний читач сам домислить.

 

 

 

 

 

Михайло Карасьов. Про письменника та епоху.

Про письменника та епоху.

 Замітки про роман Юрія Винничука «Танго смерті».

«Я ніколи не сумнівався, що це колись буде епохальний твір, бо епохальний твір – це той, який піднімається над епохою, а точніше – взагалі кладе на епоху, має її глибоко в дупі, сере на неї, ось що таке епохальний твір». Юрій Винничук, «Танго смерті».

Прочитав відкладений на потім роман Юрія Винничука «Танго смерті». Найсильніші сторінки в книзі – про окупацію Львова радянськими військами в 1939 році. За великим рахунком це стержень роману, задля цього, очевидно, він писався, завдяки цьому отримав належну оцінку критики і премію ВВС. Винничук являє нам справді трагічні описи, які не можуть залишити читача байдужим. Наприклад, про розстріляних радянськими воїнами тисячах львів’ян: «Тут саме нагодилася і вуйна і приєдналася до хору тих плачів, що стрясали мури в’язниці. Іно моя бабуся, фахова жалібниця, плакала мовчки, дивлячись на тіло свого сина – отця Мирослава, вперше вона плакала без слів і хрестилася, коли ми знімали розп’ятого отця і коли заправляли в живіт його нутрощі і перев’язували якимись лахами, аби не вивалювалися, і плач той був найжалібніший з усіх, які вона за свого життя відбула…». Душа читача входить в резонанс з почуттями героя і бажає помсти. Після таких сторінок цілком вмотивованою здається ненависть до комуністів та росіян у сучасних західних українців.  

Але займає розповідь про події 1939 року всього кілька сторінок. Щоб донести до читача це послання, автор запрягає у воза трьох коней. Ім’я їм Етнографія, Містика і Гумор. Та скоро читач із жахом бачить, як ця «птица-тройка» перетворюється на Лебедя, Рака та Щуку, які не здатні ні на йоту зрушити роман з місця.

Базою сюжету (бо навіть ниткою його не назвеш, адже й нитка кудись веде), є легенда про перевтілення душ. До традиційного індуїзму автор додає «Танго смерті», послухавши яке, людина згадує своє попереднє життя. Далі починається чиста містика з привидами в бібліотеці, з ожилими мерцями і еротично-гумористичними сценами. Ось, для прикладу, опис книгозбірні арканумського поета Люцилія: це книга «Ятір», читаючи яку, читач зменшується з кожною сторінкою до повного зникнення; книга «Мурашник», де букви розбігаються, мов мурашки; і тому подібного ціла глава. Можна було б сприйняти сказане, якби все описане хоч словом відгукнулося десь потім. Даремні сподівання. Книги зникають назавжди, і лише якийсь час витає перед свідомістю читача псевдофілософська бульбашка останнього речення: «Коли поетові бракне повітря, він помирає, а коли бракне свободи, він перетворюється на пророка».

Спроба внести в розповідь елемент детективу теж виявилася невдалою. Навіть поява СБУ не додала ні традиційних погонь, ні стрілянини, ні небезпеки для героїв. Пошук стародавнього манускрипту у загадковій бібліотеці, де книги, зібравшись у зграю, загризають вчених (були, каже Винничук, такі випадки!), теж не переобтяжують читача переживаннями, бо, крім епізодичних запахів моря, спини якогось чудовиська і зниклого століття тому коханця бібліотекарки Конопельки, там нічогісінько не відбувається. Ноти «Танго смерті», які розшукують герої, закодовані так надійно, що не лише СБУ, а й сам читач навряд чи захоче розбиратися в тому нагромадженні головоломок, які автор йому пропонує. А щодо абракадабри «книги Ібіса», то там взагалі, здається, автор не переслідував іншої мети, крім як, пробачте, випорожнитися на читача своїми познаннями в стародавній ісламській літературі.

Так само й інші фантазії автора. Вони народжуються і зникають, і ніде далі не згадуються, не тільки не вплітаючись у сюжет, а й не впливаючи на нього навіть на емоційному рівні. До речі, те ж ми побачимо і з гумором, і з етнографією. Тому, перегортаючи сторінку за сторінкою, маємо таке відчуття, наче топчемося на одному місці.

Це щодо містики. Тепер про фольклор.

Описи довоєнного Львова, які ставляться письменникові в заслугу, самі по собі дійсно цікаві. Але як частина роману, вони перетворюють художній текст на етнографічну замальовку в дусі Остапа Вишні. Сцена базару: «…в’їжджали на ринок вози, наладовані городиною, а інші вози важко торохтіли бруківкою, розвозячи бочки з пивом та різні товари, а потім починали лунати дзвоники трамваїв, цокотіли фіакри, шурхали мітли, після сьомої на вулицях з’являлися учні, прямуючи до шкіл, місто прокидалося уже повністю – починали траскати віконниці, деренчати ролети на дверях крамниць, відчинятися вікна, і Львів дзвенів тоді сотнями голосів, і голоси ці відлунювали навсібіч, прецлярі кричали «Прецлі! Прецлі!», ганделеси волали «Ганделе, ганделе, ганделе, продати – купити!», дротяні – гуцули та лемки – ходили обвішані дротом і поламками на миші, гукаючи: «Горнята дротувати! Є що дротувати?», а бондарі: «Є що побивати?», а піскарі: «Тре піску? Піску тре!!! Піііісооок!», а шматтярі: «Кооості! Шмааати!» … і так далі, на 10-ти сторінках, цілий розділ − аж хочеться вигукнути Вишневе «Ярмарок!!». І нічого більше в тому розділі немає. Розумію, що сучасний роман цілком може обійтися без фабули. Але тоді й писати його слід так, як це робить, скажімо, Пашковський. Винничук же пропонує нам  гостру пригоду − а натомість видає порціями застиглий фольклор.

Оскільки автор зосередився на колориті довоєнного Львова, то недостатньо висвітленими залишилися основні персонажі твору. Їм не вистачає психологізму і, знову таки, дії. Автор розповідає про якісь локальні вчинки, але стратегічна сюжетна лінія залишається практично без розвитку. Образи персонажів тьмяні в тому числі і через переобтяження тексту зайвими деталями, фактами і третьорядними дійовими особами. Натикано персонажів, якихось Кнофликів, Штраубів, які ніякої участі в подіях роману не беруть. Навіть там, де Винничук демонструє досить пристойний гумор («…двірничка пані Хомикова, товста кубіта з товстими руками і ногами, великими цицьками і таким голосом, що коли Господу знадобиться трубний глас Судного дня, то він без сумніву першою воскресить саме пані Хомикову, бо чути її було на обидва кінці вулиці»), змальовані персонажі, як і все в цьому романі-привиді, зникають із книги, залишаючись у згадці такими собі особами із газетного репортажу.

При всьому бажанні нічого доброго не можна сказати і про мову твору. Так, вона яскрава, індивідуальна, впізнавана. Але діалектизмів там стільки, що подекуди вони вже не передають колорит місця і епохи, а затрудняють сприйняття тексту. Ось далеко не найскладніший витяг: «…а що його любили, то залюбки й учворяли йому різні фіглі, запихаючи в кишені маринарки презервативи, недопалки дамських цигарок, папільотки, старі панчохи, а раз навіть убгали до кишені великі рожеві майталеси, що називалися барханами, не кажучи вже про те, що пацькали шмінкою манкети і комір та пирскали одеколоном». Не рятує автора і вміщений у кінці книги словник, бо який це гурман буде читати художній роман, безперервно туди заглядаючи?

Кілька слів про специфічний авторський гумор, котрий має присмачувати бульйон з етнографії і містики. Автор і тут не зраджує собі. Деякі розділи цілком присвячені анекдотам із сімейних сказань, котрі і натяком не торкаються до загальної канви розповіді. А оскільки сім’я оповідача Барбарики була тісно пов’язана з кладовищем і поховальним бюро, то і сміх переважно крутиться довкола похорон і смерті. Ось бабуся голосить над труною померлого дідуся: «− Боже, Боже, скільки я через нього намучилася… Ніколи я не знала, де він подівся, що робить, з ким здибається. Ніколи нічого мені не казав. Не була певна жодної ночі, чи дочекаюся його бодай на ранок. Нарешті це все скінчилося, вже я не мушу переживати. Тепер я знаю, де він і що з ним усе файно». Характерним прикладом може послужити і розповідь про діда-луну, якого взяли на роботу розважати туристів. Розвага зводилася до того, що туристи кричали в отвір печери фрази, а дід, який сидів там, імітував луну, повторюючи кінцівки. Кілька таких фраз Винничук нам наводить: «кому не спиться в ніч лихую» та «із вікон мухи попи здували», щоб і ми зацінили непересічний гумор автора.

А ще Винничук розказує, як учні підмішали учителю в напій пургену, той побіг в туалет, але «попасти йому всередину не вдалося, бо кльозет був зайнятий, там сидів Вольф і на розпачливі зойки пана учителя відповідав промовистим стогоном, видаючи при цьому ще й відповідні звуки, задля високого мистецтва виконання яких він тренувався ледь не півдня».

На фоні останньої цитати особливо виразно звучить роздум про «Танго смерті» та переселення душ: «− Іншими словами, наша душа – це музичний твір, який виконує цілий злагоджений оркестр внутрішніх органів», − каже один з мудреців. Зрозуміло, він не мав на увазі той орган, який задіяний був Вольфом у попередньому епізоді, але символічне поєднання цих двох цитат відображає те, що на емоційному рівні трапилося з усім романом. Добротний задум тої частини книги, де йдеться про боротьбу за Львів у 1939 році, роз’їдається, як метал кислотою, фольклорно-балаганним описом довоєнного Львова, примітивною містикою і вуличним гумором. Останню крапку тут поставив такий собі синдром Василя Шкляра, коли вороги нації описуються винятково як карикатура; в результаті трагедія окупованого Львова зводиться до анекдотів про п’яних і тупих москалів, які настільки дикі, що миють голови в унітазах, сердячись при цьому, що вода не поступає безперервно і вбачаючи тут диверсію ворогів радянської влади. А їхні дружини, до речі, ходять в театр у награбованих у львів’янок «муслінових сукнях ясно-рожевої барви, і жодна навіть не здогадується, що це жіночі нічні сорочки».

Можливо, стратегічний план Винничука був правильним. Гірка тема окупації і боротьби за незалежність, обгорнута в привабливу оболонку гостросюжетного твору і приправлена ностальгічними картинками довоєнного Львова мала б сподобатися і патріотам, і високочолим цінителям слова, і домогосподаркам разом з підлітками. Та, як виявилося, для втілення цього задуму пензель художника мав би бути тоншого ґатунку. На жаль, мусимо визнати, що Юрію Винничуку впоратися з матеріалом таки не вдалося. Так що питання, хто на кого «клав» − письменник на епоху, чи епоха на письменника – здається вирішеним, і то не на користь автора.

  

 

 

 

 

 

 

Олександр Стусенко. Чого не записано в книгу життя

Про статтю. З притаманним йому сарказмом О. Стусенко аналізує і узагальнює типи письма в художній літературі.  Вельми слушні роздуми автора зацікавлять письменника-початківця і викличуть повагу та розуміння (чи заперечення?) у зрілих літераторів.

Про книгу Анатолія Дністрового "Дрозофіла над томом Канта". – Л.: Піраміда, 2010 

Знаєте перше правило добротної белетристики? Якщо ні, зазирніть у книжечку Стівена Кінґа «Як писати книжки. Мемуари про ремесло». Це правило, цю своєрідну заповідь він сформулював коротко і страшно: «Ніколи не розповідай того, що можеш показати». Якщо у своїх «Пациках» Анатолій Дністровий цього правила дотримався, то в решті прозових книжок із «Дрозофілою над томом Канта» включно він продемонстрував щось інше. Це можна називати малохудожньою літературою, але наразі я б волів відштовхуватись од розпливчастого визначення «інший тип письма». 

Белетрист кінґівського типу ніколи б не порозумівся з літератором на кшталт, скажімо, Галини Пагутяк. Воно, звичайно, кому й Галина Пагутяк геніальна письменниця… Та річ не в тому, що чиєсь письмо краще, а чиєсь гірше, річ у тому, що два типи письма, які вони представляють, розраховані на два відмінні типи читача. Один тип письма передбачає дію і зображальність, дає читачеві «картинку», а в другому превалює рефлексія, медитація, розумування і, грубо (але точно) кажучи, балаканина. До першого типу належить, наприклад, «коронована» кіноповість В.Лиса «Століття Якова», а до другого – теж високо поцінована (шевченківським комітетом) «Епізодична пам'ять» Любові Голоти. Смішно звучить, але свого часу експерти книжкового конкурсу Бі-Бі-Сі вагались між рефлексійною жувачкою Маріанни Кіяновської «Стежка вздовж ріки» та збудованою за законами кіносценарію повістиною Люко Дашвар(а). Що ж до необережно, але правомірно згаданої наприпочатку цього відступу Галини Пагутяк, то її тягуча, з душком притчі та присмаком алегорії, до оскоми міркувальна проза може служити добрим прикладом, коли навіть замасковані під афоризми речення не вирятовують твору, якщо в авторки кволе почуття гумору й нагеть атрофована здатність іронізувати. 

Розумно побалакати люблять персонажі Григорія Штоня, але ж їм сам Бог велів: професорові-бо виплоди, вони від нього набралися мудрості, тож наберуться і вдячні читачі (швидше за все – найближче оточення). А чого вони наберуться від саморозтину Ю.Завгороднього під назвою «Йду проти себе»? Від збірки щоденникового шумовиння «Вплив суч. укр. поезії на сексуальність неземних істот» Барбари Редінґ? Утім, оцей другий тип письма (щоб закінчити тему) представлений не лише сучасниками, а й класиками. Он половина «Записок із підпілля» Достоєвського являє собою ледь не трактат про «людину підпільну» (друга половина радше ілюстраційна), а «Герцог» нобелівського лавреата Сола Беллоу так щедро начинений нотатками й роздумами професора Мозеса, що читати це можна тільки під університетським пресом репресій. А ще ж були напхані всілякими навколомистецькими роздумами твори В.Домонтовича… 

Здається, багато літераторів ставлять собі за мету написати так, щоб їхній шедевр неможливо було переказати своїми словами. Однак вони мають пам'ятати, що, обираючи цей шлях у літературі, ризикують уславитись як відомі автори невідомих (бо мало ким прочитаних) творів. Так, усі знають, що Є.Пашковський – видатний і премійований письменник, але його «Щоденний жезл» – творіння хіба що для літературознавців та мазохістів. Хай хоч який геніальний буде текст, але якщо в ньому немає чіткої фабули, він не запам'ятовується. А не запам'ятовується – отже, не існує у свідомості читача. Себто це апріорно мертвий артефакт, якого автор чомусь не втримав у собі. Тому соцреалістичний роман Ю.Шовкопляса «Інженери» (1936) попри всю свою мовну незґрабність і нині читається з інтересом, а «Мій Роман» Тетяни Каплунової та «Роман про батьківщину» Дзвінки Матіяш я вдруге розгорну хіба що під дулом трилітрової пляшки коньяку. 

Поділ письма на два типи – це, звичайно, класифікаційні крайнощі. Бо є ще третій тип, який і репрезентує своєю «Дрозофілою над томом Канта» Анатолій Дністровий. До нього цей тип успішно обкатали В.Домонтович («Без ґрунту»), М.Кундера («Нестерпна легкість буття»), М.Панін («Труп твого ворога»), Ф.Беґбедер («99 франків»), С.Мінаєв («Духless»); відтак на цей трек вистрибнула й Настя Байдаченко («Нічого особистого»). Йдеться про твори, де у дію вривається агресивна публіцистика, роздум чи розлогий коментар персонажа. Або навпаки: в рефлексії фігуранта твору нахабно вдирається дія, і зіштовхування цих компонентів є тією енергією, котра рухає твір до задньої частини палітурки. 

Як ви вже здогадалися, назвати «Дрозофілу над томом Канта» романом не можна. Тут немає ні романної події, ні романного героя. Головний фігурант твору – молодий кандидат наук, викладач філософії, який переживає (чи то пережовує) трагічну загибель своєї коханки. Паралельно він пережовує ще купу речей, які принагідно лізуть йому в мізки. Наприклад, малоприємні фрагменти свого босозадого дитинства та студентської юності. Також він рефлексує про поців-політиків, про тваринну ницість колег-викладачів, котрі мали б яко філософи вособлювати «вершину скептичного ставлення до людської марноти», іншослівно кажучи – «вершину мудрого пофіґізму». Зрештою, він думає «про брошуру, яку обіцяв написати професору Головану». Брошура – «про життя і вчення “безсмертних”». Нашому персонажеві дістається Кант. Ви вже зрозуміли, хто тут дрозофіла?.. Тож ця дрозофіла (чи то пак – Дрозофіл) жує, блює, трахається, сперечається про високе низькою лексикою і в результаті навіть не може романно померти, бо твір антироманно закручується в бублик, творячи черговий виток нескінченної спіралі, того життєво-буттєвого циклу, котрий дрозофіла, вкинута в це буття, яке є страждання, покірно приймає і не намагається розірвати. 

Можливо, смерть коханої коханки й потягнула б на романну подію, але трагедія увійшла в текст лише як частина депресивних рефлексій головного персонажа, отож попри начебто постійну свою присутність вона абсолютно не відчувається. Її заступають кволі пересування Павла Володимировича (так звуть нашого Дрозофіла) обмеженим простором, роботи і дні на кафедрі, пошук розради в алкоголі, бесіди з друзями, які (бесіди) «фактично, не виходять за межі літератури та науки, за межі царства ідей»… Та ще часом профілактичні перепихончики з такою собі Марґо, а також оргії зі студентами, на які наш філософ здатен, будучи добряче «під дрозофілою». Коротше, як писав один дослідник речовин, «Життя триває. // Любов буває». Про своє життя (радше існування) Дрозофіл каже так: «Інколи мені здається, що я живу, як трава: без мети та “великої місії”, живу “як прийдеться”, “біологічно”, з покорою прийнявши цикли природи, ставши незначним і непримітним коліщатком у великій таїні народження та відмирання». І хоч живе дрозофільний рефлексіонер у столиці, однак є своєрідним утіленням тієї моделі хронотопу, яку М.Бахтін відносив до провінційних містечок: «Тут немає подій, а є лише повторювані “бування”». Не знаю, чому О.Коцарев, рецензуючи для «ЛітАкцента» цю книжку, назвав Павла Володимировича «сентиментальною дрозофілою», таким собі новітнім Обломовим; мені він радше нагадує домонтовичівського Серафікуса. Та й сентиментальний пафос, з огляду на кінцівку твору, яка відсилає до його початку (теж цикл, але не природи, а структури), тут явно не спрацьовує. Ну, не повірю я в сентиментальність Дрозофіла, який від туги за втраченим Великим і Чистим лізе після склянки коньяку студентці під чашку станика. 

Ця книжка Анатолія Дністрового відкриває ще одне поле для гри. Уже не в текстовому, а в життєвому вимірі. Насамперед вона зацікавить тих, хто так чи інакше дотичний до виписаного у творі середовища. Це середовище митців (у другові Юркові, який фігурує в тексті, вгадується поет Юрій Бедрик, присутня тут також опасиста постать режисера Архипчука), викладачів-філософів – як відомих (скажімо, С.Кримський), так і схованих за псевдойменнями (доцент Пампушка)… І хоч дрозофілу Павла Володимировича подано як худого високого молодика з довгим чорним волоссям, та за цією парсуною невблаганно проглядає квадратна постать самого автора. Рецензуючи його твір «Невідомий за вікном», І.Андрусяк зауважив: «Вочевидь, далося взнаки те, що “в житті” автор роману є кандидатом філософських наук Анатолієм Астаф'євим. Але, до його честі, у творі справді “розлита” філософія, але абсолютно відсутнє “філософування”». Незрозуміло, що мав на увазі добродій рецензент, коли сказав, що філософія у творі «розлита», а «філософування» «абсолютно відсутнє», та ясно одне: кандидат філософських наук Анатолій Астаф'єв своєю «Дрозофілою…» продемонстрував найближчому оточенню середній палець, і спровоковане на гру оточення тепер має зробити хід у відповідь. Яким буде цей хід – мені й самому цікаво. Чи автор розраховує, що філософсько-викладацька братія таки явить «вершину мудрого пофіґізму» й проіґнорує цей його карнавальний жест, який визрівав аж десять років? 

Що ж до мови цього тексту з елементами художності, то «Дрозофіла…» – явно не для куцого розуму. Тут самих лише грімких і модних імен три десятки: чорт на чорті ще й Ричард Рорті. Мова навіть не про спорадичні провали в балаканину без розділових знаків: таке ми в Дністрового бачили й раніше. Мова про ті лексичні й стилістичні загадки, які автор розсипав у своєму тексті щедрою садистською рукою: «ковдра з'їхала з твого БІЛЯВОГО стегна»; «ЛЮБИЙ вошивий психоаналітик мені скаже»; «БЕЗМОВНИМИ очима дивитимуся на книги»; «всередині мене ШКРЕБУТЬСЯ КІШКИ»; «ти ВЩЕНТ наповнила моє життя собою»; «аж до найменших КАПІЛЯРІВ своєї крові»… На парах зі стилістики студентам можна давати для розбору таке речення: «Тільки перейшовши поріг власної квартири, до мене повернулося відчуття спокою та безпечності». Хай шукають суб'єкт, об'єкт і предикат… А непідготовленого читача про всяк випадок попереджаю: ставлення автора до своїх чительників яскраво демонструє його пасаж, де «люди, наче земноводні, впадають у заціпеніння, повзають вулицями з КИСЛОТНИМИ виразами обличчя, ніби щойно побували на Чорнобильській АЕС, де їх пригощали овочами й фруктами місцевого ВИРОБНИЦТВА»… 

Отже, з часу «Притчі про дрозофілів» Любка Дереша в нашій інтелектуальній літературі нарешті з'явився твір, який звертається до життя непримітної, але неуникної в побуті комашки, котру несправедливо обходили та обходять увагою навіть дитячі письменники. З нетерпінням чекаємо, хто ще перейметься дрозофілією… 

Михайло Карасьов. Сто років самотності Євгена Пашковського.

    Трапилася на очі стаття Євгена Пашковського «Пір’яні леви». В ній автор з притаманною йому майстерністю паплюжить українську владу за те, що «протринькали – каліч каліччю – два премогутніх Богонатхнення! пустили на себеславлення й себевдоволення два превеликих Духозішестя, у вісімдесятих і нуль четвертому, продаремнили те, що дається рази на століття!...».
    Однак, це окрема розмова. Мою ж увагу привернула його згадка про свій «Щоденний жезл» - велику книгу в українській літературі, справедливо відзначену державною шевченківською премією. «П.А. Загребельний, - пише Пашковський, - так схарактеризував : «Щоденний жезл» - це твір про наше життя. … це твір потрібний на щоденний вжиток українцям». І далі Пашковський каже: «твір, на думку класика потрібний для щоденного вжитку українцям, так і не дійшов до них; … де, коли, у якій країні забули покласти до книгозбірень сторінки, відзначені держпремією? … як у поштові скриньки, іди й в могили вкладай послання вічності». Все сказане, без сумніву, вірно. Прикро, що такий глибоко національний письменник, котрий десь в Польщі чи в Латинській Америці давно б став культовим, у нас залишається, образно кажучи, недосяжною Фудзіямою, про яку всі чули, але рідко хто побував на її вершині. 
    Однак, в непрочитанні широким загалом Євгена Пашковського є, на мою думку, глибші причини, аніж байдужість державних чиновників. 
    На перший погляд, відповідь на питання лежить на поверхні. Пашковського не читають, бо не осилять. Читацький загал важко сприймає модерне письмо, яким бавляться українські літератори: потік свідомості, довжелезні речення, відсутність сюжету і героя в традиційному їх розумінні. 
    Але у випадку з Пашковським не все так просто. Він не бавиться – стиль письма, усвідомлено чи ні, послуговує для нього єдиній цілі – якомога правдивіше відтворити реальність. 
    Насамперед, письменник зводить до мінімуму традиційну дистанцію між автором, який розповідає історію, та самою історією. Для цього він описує не річ, а згадку про неї. Пашковський доводить цей прийом до абсолюту. Він розчиняє одну в одній свідомість персонажа і автора, запрошуючи до компанії ще й третього – читача. І коли ця трійця дивиться на описуваний світ своїми шестиєдиними очима – створюється дивовижно правдиве відображення дійсного. Візьмемо епізод з «Вовчої зорі». (Тут і далі цитуються твори Є. Пашковського «Вовча зоря» та «Щоденний жезл»). За кухлем пива чоловік розказує історію, яка сталася з його сином. Хлопці поспорили, хто влежить на шпалах під проїжджаючим поїздом. Згодився син. Він ліг і «…гуркіт накочувався, стугоніла земля, буцім силкуючись одірвати чоловіка, вітер смердів лайном, здибив комір сорочки в мить, як колеса змусили щулитись на грудку чорного жаху, потяг пискляво пригальмував, машиніст завбачив лихе і оглухлому синові марилась тиша, звівся на лікті і занімів від тупого болю в хребтині: пальці дерли вислизаючі шпали, хололи від щебеню, приятель навприсядки дріботів поряд, горлаючи, штрикав тичкою між коліс, де як лантух полови, волочилося безживне об’юшене тіло». З першого разу читач (як і хлопець під поїздом!) не розуміє, що поїзд ще рухається, тому і весь епізод видається незрозумілим: якщо той став, то чому приятель дріботить поряд і звідки взялося безживне об’юшене тіло? Доклавши зусиль, усвідомлюєш суть – і вражаєшся несподіваністю і справжністю смерті! 
    Крім того, навколишнє заповнюється найдрібнішими деталями, стає щільним, без жодної білої цятки, заповнюється і значущим, і зовсім стороннім, аж до павутини на гілці дерева і слимака, який «смакує» грибом. А вкраплена в такий текст пряма мова, як просвітлина в реальність на похмареному небі спогадів, раптом дає ефект голограмної глибини. 
    І ось тут злиття свідомості автора, персонажа і читача, доведене до рубежу можливого, починає грати роль троянського коня. З твору зникає герой – не будеш же героєм сам для себе, а інших немає! А оскільки, за великим рахунком, вся вартісна література – це література характеру, то відсутність характерного героя робить твір важким і нецікавим. До того ж, описуючи сьогомиттєвий процес думання, письменник змушений ламати традиційну структуру тексту, звичні норми синтаксису, вживати несподівані і двозначні мовні звороти. Та ще надмір деталей – і текст Пашковського перетворюється у непрохідні нетрі. 
    Письменник розуміє, що проти нього діє закон, сильніший за людину – закон переходу кількості в якість: чим правдивіше він пише, тим складнішим стає його текст. «… Та сила, котра церберить вічність … затялася мстити йому» - пише він. Та в гонитві за істиною Пашковський, уже бачачи перед собою стіну непрочитання, включає на всю потужність ще один небезпечний засіб. Він переносить у свої твори плин реального часу. З байдужим непоспіхом, як безкінечний день серед літньої спеки в степу, рухається розповідь. Значні події не виділяються серед буденних фраз навіть крапкою і початком нового речення. Герой «Вовчої зорі», щоб дізнатися про долю вагітної від нього жінки, приходить до її сестри і та розказує: «да-а, посадили мого за мордобой, погода сказилася, городина вив’ялена вщент, горілчаний магазин на жнива закрили, поросят продала, маю козу, да-а, сестричка преставилась, на шостому місяці здушила юрба в автобусі, врачі послухали трубкою, заспокоїли, що здоровий плід, а всередині загнилося, опухла, бідна, волаючи, аж до Бога чути було, то поховали на зелені свята, а ти як?». 
    Частіше ж зміни в творі проходять непомітно, як рух годинникової стрілки, і тому іноді здається, що сюжету там зовсім немає. Та ось уже автор-герой «Щоденного жезлу» без собаки, якого отруїли, і ті миттєвості, котрі він описував до смерті собаки, і на які читач не звертав особливої уваги – такі вони були одноманітні і вічні – раптом стають минулим. 
    В реальному часі крім минулого є ще те, що було з нами, але забулося і існує поза нашою пам’яттю. Пашковський використовує властивість читача вибірково запам’ятовувати прочитане, як і дійсні події. В кульмінаційній частині письменник знаходить таке речення, коли «в останній рядок, як в щойно підключену електромережу, вливається епічна сила», речення, яке освітлює все раніш описане. Тоді оглядаєшся назад, ловиш себе на думці, що з міріад деталей згадуються далеко не всі, і не завжди найважливіші – і прочитане починає сприйматися вже не як текст, а як жива дійсність. 
    Але для цього попереду мусили бути оті міріади деталей, а зчитувати їх сторінку за сторінкою під силу не кожному. 
    Окремо слід сказати про мову Пашковського. Після читання його творів зникає відчуття меншовартості і українського хуторянства. Звідти не тхне мертвою латиною словників; природно, мов дихання, входять на його сторінки слова і звороти, до яких ми звикли з дитинства, якими розмовляємо з домашніми і які чуємо на вулиці. Однак, з точки зору поставленого на початку статті питання, його мова теж ускладнює сприйняття твору. Слово в нього об’ємне само в собі, крім інформаційної ролі у фразі воно має окремий внутрішній зміст. За «затишним щастям маминих дорікань» бачиш дитинство, а у «покривавленому на колоді пір’ї» - господаря дому. Читаєш про «ковбойський задерихвостий оптимізм» - і зринає в уяві теляче щастя американської ситості і здоров’я. Та коли ти взяв книжку не лише як гурман слова, спробуй-но не втратити нитку оповіді, якщо підтекст і образність, немов підгрунтові води, розлиті тут скрізь. 
    У «Щоденному жезлі» теж є фраза, яка підключає до електромережі розуміння весь роман. Щоб підключення сталося, треба знати дві речі. Перше те, що Пашковський багато разів згадує у романі свій почерк «на косину». По-друге, він бачить завдання письменника в тому, щоб наблизити пришестя Бога у людські душі. Тепер читаємо останню фразу роману: «йдеш і чекаєш, коли вечір з’яскравіє блискавками на косину через небо; явися, Господи» - і висвітлюється: пришестя Бога – це і є сама письменницька праця. Все прочитане попереду: роздуми про людей і державу, полювання і рибалка, роздуми про власну долю автора – стає лише тлом, матеріалом, з якого побудована розповідь про одне – про працю письменника. На цій стезі Євген Пашковський впритул наблизився до істини – до об’єктивної правди життя. Як виявилося, це було все одно, що наблизитися до Сонця. Істина зажадала непомірної дані – складності письма, зробила сторінки його творів «подібними на туман, в якому видзвонюють коні». Та все ж він вибрав саме цей шлях, щиро вірячи, що знайде «своїх читачів, своїх улюблених, своїх званих, своїх обраних, своїх єдиних, своїх спраглих відповіді». Тож хай буде йому по вірі його. 

* * * 

Михайло Карасьов. "Чорний Ворон": наслідки одноокості.

Від автора. Стаття про роман Василя Шкляра написана ледь не відразу після його виходу. Але й сьогодні чимало літераторів граються з ура-патріотизмом, не розуміючи, що читача переконують не лозунги, а якість художнього твору. 

Відгук на книгу Василя Шкляра «Чорний Ворон».

Сім тисяч гектарів зарослих лісом ярів та балок, котрі тягнуться вздовж Дніпра по землях Черкащини, звуться за йменням найбільшого урочища Холодним Яром. Кажуть, що річка Тясмин колись була рукавом Славути і вся ця місцевість, оточена навкруг водою, слугувала прихистком ще докиївським племенам наших предків. Неприступна для ворога земля наклала на місцевий люд характерні риси волелюбства і непокори. В 17-му столітті холодноярець Богдан Хмельницький своєю визвольною війною врятував від небуття українську державу; вогонь з Холодного Яру, про який писав уродженець цих місць Тарас Шевченко, палахкотів тут в часи Коліївщини.

На початку минулого століття піднялися холодноярці проти московських загарбників, і на прапорів в них було написано: «Воля України, або смерть».  Історію їхньої боротьби, пам’ять про котру намагалися знищити більшовики, сьогодні активно досліджує клуб «Холодний яр» на чолі з письменником Романом Ковалем. Накопичений дослідниками матеріал і ліг в основу роману Василя Шкляра «Чорний Ворон» («Залишенець»). Неоднозначна відмова автора від Шевченківської премії зробила гучний резонанс у суспільстві і вивела його твір в українські бестселери нашого часу.

Отож, твір має доволі гучний розголос у пресі. Багато рецензентів, взявши за критерій яскраво виражену національно-патріотичну спрямованість роману, не випадають із заданого схвального ряду, іноді їх відгуки схвальні до тверджень типу: «Вимовлені зі знущальною інтонацією, чужинські словесні покручі в устах козаків є засобом ментального заперечення окупанта» (рецензія «У ворона вік довгий» Анатолія Венцковського). Я ж хочу приєднатися до тих, хто спробував в міру сил оцінити не ідейну складову, а художню якість літератури, котра вийшла з-під пера письменника.

Василь Шкляр відомий як автор гостросюжетних романів, котрі принесли йому лауреатство на багатьох українських конкурсах. Він і в «Чорному Вороні» зумів створити атмосферу доволі динамічну. Напруга тримається не лише на сюжетних ходах, а й на психологічному рівні: читач відчуває безнадійність боротьби повстанців, неминучість їх смерті – а вони все ж не здаються. Справляють враження і вміло знайдені деталі, які запам’ятовуються, і ритміка твору – роман звучить як пісня, надривно та пристрасно.    

До недоліків викладу слід віднести те, що часом згадки героя накладаються одна на одну пластами, і читач з трудом усвідомлює, які ж події відбуваються в реальному вимірі. Не додає позитиву примітивний гумор на зразок філологічних вправлянь зі словом «хуня». Можна назвати й ще деякі недоречності.

Але це – дрібні недоліки проти основного прорахунку письменника, проти помилки, яка значною мірою нівелює всі позитивні якості його твору. Герой (а він, зрештою, є головним у будь-якому художньому творі) принесений в жертву патріотичній ідеї. Це було б добре в стрілецькій пісні, однак, стало троянським конем в історичному романі.

Ось характерний початок твору: Чорний Ворон просить, щоб ворожка Євдося забрала в нього жаль і страх. Це він робить для того, щоб безжально і хоробро битися з ворогами України. Але при цьому автор геть забуває, що жалю і страху не знає хіба що носоріг через фізіологічні особливості побудови черепа, де майже всю корисну площу займає бойовий ріг. Отож в читача відразу постає запитання: хіба саме такими були повстанці Холодного Яру? Попереджає про це і сліпа Євдося: «Не можна без цього зборонцеві, без страху й жалю швидко себе згубиш». Однак, ні Чорний Ворон, ні, що найприкріше, письменник не взяли пророчих слів до уваги.

Чорний Ворон, зробивши вбивство своїм ремеслом, не без самозамилування каже: «…це вже стане для мене ніяким не бойовиськом, а буденною роботою, від якої тільки болітимуть руки ночами. Так було і тоді, коли ми захопили в полон китайців. Та який там полон, не було в нас ніякого брану, ворогам ми відразу давали раду шаблями, не тратячи куль, тож і того разу підвели косооких до колоди і я показав їм, аби поклали на неї голови». І от « …до колоди підійшов останній. Але от що цікавого було в тому нещасті: голова спереду поголена, а чуб на потилиці заплетений у косичку, і коли він став навколішки й поклав голову на колоду, то раптом узяв ту косичку й задер на тім’я. Це мене розсмішило».

Біда не в тому, що письменник так детально описує криваві епізоди. Врешті, ці деталі можна прочитати і в романі «Холодний Яр» учасника тих подій Горліса-Горського. Біда в тім, що Василь Шкляр і його герої смакують вбивством, насолоджуються ним, їх збуджує «лемент, що дражливо пахне ворожою кров’ю».  Передчуття вбивства викликає в Чорного Ворона буквально фізіологічну ейфорію: «…що то за радість така була перед кожним боєм, яка тремтіла в усьому тілі, мов жива істота. Серце співало, в очах розвиднялося, лоскіт бігав долонями.  …А коли раптом бій відміняли, напосідало таке, якби ото молодиця враз відмовила тобі в останню хвилину і ти залишився сам на сам зі своїм хотінням».

Варті отамана й інші повстанці: «Вовкулака, не зводячи очей з Касатонова, ковтнув слину. Він уже прикинув собі, як і кого посилатиме в «земельний комітет». Не обминув письменник своєю увагою і жінок. Ось вам портрет молодої козачки з Холодного Яру: «У бою, казали хлопці, це була сатана, вона рубала з обох рук, ординські голови сипалися, як кавуни, і в найгустішій ворожій лаві за нею залишалася кривава просіка». Таких цитат в романі можна знайти безліч, без садистського присмаку не відбувається жоден опис бою. Додамо сюди: «Правий вус отамана, почервонілий від крові, що стікала з брови, опустився вниз, але молодецтво так само вигравало на його розпашілому виду» – і портрет вурдалаки готовий.

А тепер дозволю собі навести цитату з роману Ернеста Хемінгуея «По кому б’є дзвін». Великий письменник, який знав про війну і вбивство не з мультфільмів чи бойовиків Джекі Чана, відтворює людські долі в часи кривавого громадянського протистоянні в Іспанії. Захисники Республіки теж убивають ворога, але яка різниця між «почервонілим від крові вусом молодецького отамана» і розмовою героїв Хемінгуея напередодні бою!

«– Ні, – сказав Роберт Джордан. – Я не люблю вбивати тварин.
– А я навпаки, – мовив старий. – Я не люблю вбивати людей.
– Цього ніхто не любить, хіба ті, у кого з головою не все гаразд, – сказав Роберт Джордан.

… – Тобі доводилося вбивати? – спитав Роберт Джордан. Темрява, що зблизила їх тепер, і день, перебутий разом, давали йому право на це запитання.
– Так. Кілька разів. Але не радо.
– І все ж ти вбивав?
– Так, – сказав Ансельмо. – Не раз. І ще буду. Але не радо, і пам’ятаючи, що це гріх …В тих, кому це подобається, завжди є якась гнилизна».

В творі «Гайдамаки» Тарас Шевченко не менш страхітливо, ніж В. Шкляр,  описує жахи повстанської війни. Та поглянемо, як сприймають власні вчинки його герої. Не наводжу тут післямову до «Гайдамаків», де Шевченко взагалі закликає слов’ян не повторяти помилок батьків і брататися – це змістило б акценти даної статті. Тому згадаємо лише строки з самої поеми, коли Гонта, порубавши своїх дітей-католиків, просить у Бога кари собі: 

«Поніс Гонта дітей своїх,
Щоб ніхто не бачив, 
Де він синів поховає
І як Гонта плаче.

…Спочивайте, діти,
Та благайте, просіть Бога,
Нехай на сім світі
Мене за вас покарає,
За гріх сей великий
Просіть, сини, я прощаю,
Що ви католики».

«Отаке-то було лихо
По всiй Українi!
Гiрше пекла...» 

Як бачимо, великі письменники намагаються відтворити Правду, а, отже, Трагедію Боротьби. Василь Шкляр ставить собі інше завдання – гіперболізованими засобами донести до читача Ідею. І програє.

Однак, навіть з такого Чорного Ворона, якого нам створив В. Шкляр, можна було зробити якщо й не улюбленого, то хоча б авторитетного для читача героя. Але тут у письменника починаються прорахунки художнього плану. Попри жорстокість і ненависть (а, може, саме завдяки цьому), в романі міг би вималюватися цілісний, потужний характер людини, яка не поступиться своїми ідеалами навіть перед лицем смерті. Міг би, аби автор не ідентифікував себе зі своїм героєм. Для цього у В. Шкляра була прекрасна можливість. Оповідь у творі ведеться то від імені Чорного Ворона, то від імені автора. Отут би залишити героєві його емоційне безумство від любові до України, а авторському тексту придати хоч деяку неупередженість. На тлі такого  відстороненого викладу фактів характер головного героя заграв би свіжими барвами, став би випуклим і правдивим. Письменник пройшов мимо такої можливості. Авторський текст практично не відрізняється від роздумів героя ні стилістично, ні емоційно. З таким же хвацьким завзяттям, як це робить і Чорний Ворон, автор пише про звитяги повстанців і змальовує портрети їх ворогів, наприклад: «Митрюха Гєрасімов … ударив мертвого чоботом. ..Його орда сприйняла цю лють, як наказ, кацап’юги юрбою налетіли на мертвого – дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров’ю мармизами – вони з дикунським гелготанням і матючнею також почали гамселити отамана». Про що говорити, коли навіть статевий акт у ворогів України відбувається гидко: «…завела Ціля й брата його до підвалу, …тільки замість допитувати розтулила свої хтиві варги, розстебнула на грудях шкіряну жакетку, скинула рожеві панталони і впустила його у свою вареницю».

Символічно, що у старого ворона, змальованого в романі, лише одне око. Однобокість у сприйнятті світу не дає й письменникові відтворити реальне життя. Відсутність кольорів, окрім чорного й білого, не лише збіднює полотно твору, але  робить його карикатурним. Елементарне правило письменницького ремесла каже:  щоб створити сильного героя, треба протиставити йому сильного ворога. У «Чорному Вороні» (і не я перший про це пишу!) відкриваєш будь-яку сторінку і відразу впізнаєш низькорослого, кривоногого, з тонкою гусячою шиєю, обсипаною прищами, антигероя – та це ж москаль! Боротися Чорному Ворону проти такого ворога навіть легше, аніж Котигорошку кришити голови Змію Гориничу. Тому й виходять герої В. Шкляра пласкими, мов плакати часів Жовтневої революції. «Кольт підстрибнув у руці, але куля пішла бездоганно – якраз у те місце на лобі, де дідько припечатує москалям зірки» – це хіба цитата із серйозного твору? Та ні, скоріше дідусь Панас  казку-страшилку  розказує дітям. Грайливо, як і в більшості смертельних епізодів,  розписує автор бійку козачки Досі з московською шпигункою «сестрою Ольгою». Та притисла Досю до дверей льоху, цілячись у козачку револьвером. «Із піддашшя льоху зненацька вилетів чорний ворон. …тієї миті вистачило, щоб Дося стрибнула. Вона з такою силою зацідила «сестрі Ользі» в голову, що сексота полетіла в один бік, а револьвер у другий. Дося не любила револьверів, Дося любила шаблю. Тому вона навіть не глянула, куди залетіла та цяцька, й підскочила до сексоти, яка вже зводилася на ноги. Дося довбанула її у щелепу, …сестра Ольга вхопилася за Досину рясу, й вони обоє полетіли на землю. …У цю мить Дося якраз «осідлала» сексотку і, розмахнувшись так, ніби в руці була шабля, рубонула її по горлянці. Під ребром долоні голосно й смачно кавкнуло.  – Бувай, – сказала Дося».

Треба було б таки старого ворона ока не лишати… 

Таким чином, замість знакового твору, на який можна було б сподіватися, враховуючи тему і благодатний матеріал, маємо гібрид «Окон Роста» і шароварщини з вурдалацьким присмаком. Тому сумніваюся, чи так уже й прислужиться «Чорний Ворон» патріотичному вихованню українців. Думаю, що для слави України більше користі було б від твору вдумливого і правдивого, а вже сама історична правда, котра в Холодному Яру однозначно була на боці українців, свою справу зробила б.

*  *  *  *  *

 

Михайло Карасьов. Генії та їх божевільні.

Генії та їх божевільні.

 Відгук на роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».

     Роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» викликав чимало публікацій. Обминемо критику типу: «роман отмечен совершенно советским по духу неумением фильтровать базар» (Юрій Володарський); також випади деяких завзятих захисників мату: авторка, мовляв, не готова «к восприятию открытого информационного пространства» – звикли хлопці хлебтати помиї з корита, от тільки навіщо ж за стіл лізти?; обійдемо і породжених Бузиною «борців» з кумирами, котрі задля власного піару ладні облити брудом всякого, хто зажив собі слави.

     Серед тих же, хто щиро захотів розібратися в романі, є виважені і розумні рецензії (наприклад, Олега Коцарева, який без зайвого пафосу аналізує психологію героя, висловлює слушні зауваження про особливості та мову твору). Однак, цього не скажеш про більшість критичних відгуків – вони, на мою думку, дуже поверхові і показують скоріше не огріхи чи здобутки роману, а нерозуміння предмету критики. Причому, це стосується і тих, хто гудить роман, і тих, хто його хвалить.

     Які ж основні претензії критиків до роману? Ось вони: герой не програміст; герой мислить по жіночому; герой мислить не по своєму віку, а як шестидесятник; герой картонний, а не живий.

     Бачимо – практично всі претензії стосуються зображення героя, на основі чого випливає твердження, буцімто цей роман не є художньою літературою. Так говорить Юрій Кучерявий, зазначивши, що «Записки…» – це літературний провал; схоже підходить до питання і Віктор Неборак: «Але ми ж не хочемо, щоб у нас література була підміною журналістики, памфлетів чи пропаганди. Невже в Україні можлива тільки така література?» – каже він.

     Очевидно, слід погодитися з тим, що для художнього твору головним таки є харизматичний герой. Але критики не завважують, що «Записки…» Ліни Костенко – це дещо інша література. Вона існує, починаючи з Івана Вишенського, афонського монаха, і до сучасних творів, як то «Щоденний жезл» Євгена Пашковського. Назвемо її полемічною, чи ессеєм, чи ще якось – суть не зміниться. Герой для цього різновиду літератури не головне; героєм часто виступає сам автор; іноді, як це маємо в Ліни Костенко, автор – всередині свого героя. Головна особливість такої літератури – в емоційній авторській реакції на оточуючу дійсність. Тому критика «Записок…» як художньої літератури в традиційному розумінні видається не зовсім правильною. Тут треба говорити про викладену письменником суть речей, як глибоко він цю суть бачить і наскільки майстерно передає.    

     Ризикну вжити сумнівне порівняння, але роман Ліни Костенко, як і хороший напій, має свою процедуру вживання. Щоб відчути аромат божевілля в її творі, треба перед цим перечитати «Записки сумасшедшего» Гоголя. Ці два твори мають точки дотику не лише в назві. Ліна Костенко бере за межу відліку свого роману згадуваний у Гоголя як марення божевільного 2000-й рік. Щоб передати абсурдність розгону і арешту опозиції біля пам’ятника Шевченка, вона позначає цей день гоголівським «9 мартобря». Подекуди Гоголь присутній навіть в інтонаціях («Чи знаєте ви, що таке українські вибори? Ні, ви не знаєте, що таке українські вибори»).

     Знакова обставина, яка водночас об’єднує і протиставляє ці твори – низький соціальний статус героя. «Отчего я титулярный советник и с какой стати я титулярный советник? Может быть, я какой-нибудь граф или генерал, а только так кажусь титулярным советником?», – розмірковує гоголівський Поприщін. «Я не належу до господарів життя»; «Я справді нуль, я зведений до нуля» – так каже про себе герой Ліни Костенко.

     От тільки причини такого становища різні.

     Поприщін, скільки б не прагнув, ніколи не стане генералом, тому що за рівнем розвитку, здібностями, оточенням, вихованням він приречений бути титулярним радником. Неможливість досягнути вищого, аніж тобі визначив Бог, це і є трагедія «руської душі», яку геніально вловив і так іронічно втілив у своєму творі Гоголь. Стати іспанським королем – єдиний для його героя шлях спасіння.

     Ліна Костенко не чіпає підсвідомого. Її герой «зведений до нуля» не через свою природну недолугість, а навпаки: бо наділений біблейськими чеснотами – терплячістю, скромністю, чесністю, добротою і любов’ю. Такі риси, за здоровим глуздом, мали б цінуватися у суспільстві понад усе, а виходить якраз на протилежне. І коли гоголівський персонаж викликає сміх, бо вартий своєї участі, то у Ліни Костенко трагедія героя стає трагедією нації, суспільства, в якому панують божевільні моральні закони.

     Чи є надія ці закони змінити? Тут доречно згадати віщу фразу письменниці: «Добре, що Господь увімкнув нам ближнє світло свідомості, бо якби дальнє, схибнутися можна». Спробуємо таки увімкнути «дальнє» світло, як не вперед, то хоча б назад.

     І. Вишенський, 16 століття: «Хай прокляті будуть владики, архімандрити й ігумени, котрі монастирі привели в запустіння і починили собі із святих місць фільварки; на святих місцях лежачи, гроші збирають, із тих прибутків, що подані для Христових богомольців, дівкам своїм віна готують, синів одягають, жінок прикрашають, слуг множать, барвисті одежі справляють, приятелів збагачують, карети купують, заводять ситих і стрійно одягнених візників, – заживають розкіш поганську!»; «О земле запустіла й заросла терням безвір’я та безбожності!»; «О країно грішна, люди лютії, повні гріхів, плем’я лихеє, синове беззаконнії! …Чому далі вражаєтесь, прикладаючи беззаконня до беззаконня? Від голови і до ніг острупіли ви!»; «Чому такі нечутливі стали, одебеліли й окам’яніли серцем та помислом? Хіба не вірите, що помрете?»

     М. Гоголь, 19 століття: «А вот эти все…, что юлят во все стороны и лезут ко двору и говорят, что они патриоты и то, и се: аренды, аренды хотят эти патриоты! Мать, отца, Бога продадут за деньги, честолюбцы, христопродавцы!»

   Ліна Костенко, 21 століття: «Олігархи, нардепи, бізнесмени, очільники, кримінальні авторитети, VIP-персони і поп-зірки – ось він, золотий фонд суспільства, його неоціненний скарб. Всі інші – це маса, це посполите тло. …Їх охороняють від нас, а хто нас охоронить від них?».

     То що ж попереду, якщо прислухатися до голосу історії? Безнадія: людство завжди було таким, а отже, таким і буде. І ця безнадія, якої всіма силами намагається уникнути Ліна Костенко, просочується між строчок роману. «Диктат приматів. Куди подітись людині?».

     Куди подітись людині? – від цього божеволіють герої геніїв; самі ж генії шукають виходу, шукають точки опори, і знаходять – кожен свою.

     З тенет безнадії рветься герой «Щоденного жезлу» Євгена Пашковського. Як і Ліна Костенко, Пашковський вміє заглянути в суть речей і пришпилити цю суть, як метелика в колекції, влучним словом до свідомості читача. Їх потік свідомості, як лава з вулкану, пливе і палить довколишнє. «Бог усе нам щось хоче сказати, а ми все не чуємо», пише Ліна Костенко. Так само намагається докричатися до людей і автор «Щоденного жезлу». Врешті Є. Пашковський знаходить для себе вихід із соціальної безнадії. З такою ж несамовитістю, з якою він бичував пороки людського суспільства, письменник починає насаджувати Бога в людські душі. Однак, це шлях для вибраних. Для героя Ліни Костенко він не може бути прийнятний. Герой її занадто інертний, такий собі український Манілов; можна було б його осудити за це, от тільки ловиш себе на думці: чи не моє зображення проступає зі сторінок роману? І Ліна Костенко, взявши в персонажі одного з нас, продовжує крутитися в безпросвітному вирі природних катаклізмів і соціальних маразмів.

     Тематично роман зачіпає все, чим живе наше суспільство. Тут і про екологію («Бо що ж рефлектувати, що ми п’ємо, чи що ми їмо, яким повітрям дихаємо – все одно іншого в нас немає»); про молодь («П’яна компанія варнякає на балконі, порожні пляшки брязкають об асфальт», або «…ідуть зовсім ще діти, роти позатикані сигаретами, мат-перемат»); про літературу; про любов, яка холоне «в Льодовитому океані простирадл»; про бомжів – скрізь точна і пізнавана картинка для будь-якого місця України. Та це ж усім відомо! – вигукує не один критик. Як на мене, це перевага роману. Думки Ліни Костенко відображають думки і погляди цілого пласту населення, і то не найгіршого пласту. Так, як думає і відчуває авторка, думають сотні і тисячі. Іноді навіть тими ж словами. Тому справедливо буде сказати, що роман, до всього, є ще й правдивим зрізом психології покоління. А якщо визнати, що сила твору в тому, щоб увійти в резонанс з душами якомога більшої кількості людей, то треба визнати, що Ліна Костенка завдання це успішно виконала.

     Та все описуване, позбавлене оптимістичного виходу («І ми, і мій батько, і всі оті борці за свободу , що життя своє віддали, – за таку Незалежність? За таку демократію?! Я відчуваю банкрутство своєї долі»), починає перетворюватися на в’язку масу, яка засмоктує, на коливання океану свідомості, яке нікуди не веде.

     Все злішим стає її сарказм: «Вчора по телебаченню показали Феміду із зав’язаними очима. Все знали давні греки, і про нашу прокуратуру теж»; «Градус національного пафосу вказує на гарячку»; «Пошту й телеграф не треба захоплювати – телебачення захопило все»; «Справді, не дай, Боже, жити в епоху перемін. Дуже перемінюються люди. Дехто просто вивертається шерстю наверх». «До виборів 111 днів. Красива цифра – як три гвіздки» – а ти додумуєш: у гроб Україні ті гвіздки.

     Десь посередині роману Ліна Костенко робить спробу прилаштувати свого неприкаяного героя хоч в якусь гавань. Після невдалого самогубства до нього повертається любов дружини. Невловимо змінюється атмосфера самого роману. Тепер і суспільні проблеми давлять не так трагічно: «У таку промерзлу провесінь, у такій гнітючій реальності, це наше пізнє чаювання, ця тиха розмова, цей перламутровий полиск чашок і терпкий аромат цейлонського чаю – може, це й маленьке щастя, але воно наше. Набираєшся тепла на цілий день». Може, це і є порятунок? З амбразури відбиватися легше, аніж оголеному серед поля.

     Але Людина Соціальна – а саме таким постає перед нами герой «Записок…», – не може знайти притулку в особистому. «Просто у мене більше сигнальних лампочок у голові», – ставить собі діагноз герой. Все починається спочатку: «В Європі нечувані повені. В Китаї снігові бурі. …В Арктиці розколовся айсберг. Кіліманджаро тане. Співає якась пташка. Сподіваюся, це ще не соловей».

     Вершина чорного від безвиході сарказму – цитування з булгаковського «Майстра і Маргарити» балу Сатани на кадри святкування річниці Незалежності – з головою Гонгадзе в якості основного реквізиту.

     Це ще один геній зі своїми божевільними виходить на сцену.

     Конфлікт героїв «Майстра та Маргарити» з суспільством теж торкається не лише формальних законів, але і всієї стадної, лицемірної, показово-пуританської моралі. Булгаков не приймає ні тупого натовпу, ні таких само тупих чиновників, які керують ним. Розуміючи безнадійність боротьби, письменник дає в покровителі своїм героям силу, хай навіть не зовсім чисту, але сильнішу за того ж таки чиновника. Якщо герої не подужають, то це легко і весело зробить Воланд. Шукаючи спасіння від «диктату приматів», письменник веде своїх героїв у божевілля як порятунок.

     Вишенський тікає в монастир, Булгаков до Воланда.

     Утекти з України Ліна Костенко не може. Тому мусить шукати іншого виходу. І цим виходом для героя стає пробудження нації, стає Майдан і Помаранчева революція.

     Розум підказує, що завершити роман по справедливості слід було б так, як це зробив Гоголь – великою гулею під носом в алжирського дея. Але Ліна Костенко не залишає лінію оборони. Вона настільки талановито передає дух Майдану, що натомість повертається віра, повертається його великий смисл, розуміння того, що він був таки недаремно. Цей фінал – реабілітація Майдану для зневірених. «Все одно, – пише Л. Костенко, – за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно. А от за Україну соромно вже не буде». І ще: «Може, чиїсь волохаті руки спробують видерти цю сторінку. …Сторінку можна видерти. Історію – ні».

     Помаранчевою революцією закінчується роман. Все по канонах: розв’язка має бути і в житті, і в літературі. Але здається мені, що поза сюжетом Ліна Костенко дає нам значно вагоміше послання. Звернемося до одної з ключових фраз роману: «А їх уже там багато. І Стус. І Світличний. І Миколайчук. І Чорновіл. А ще далі у часі Алла Горська і Симоненко. …І я раптом розумію, що це ж не могили. Це окопи. Це ті мертві, що тримають лінію оборони».

     Справді, життя іде собі далі, божевілля людства продовжується – досить включити телевізор, щоб поринути в ту ж атмосферу, в яку допіру занурювала тебе з головою письменниця. Однак і в цьому божевільному світі можна не втрачати людського в собі. Дуже просто, але далеко не кожному під силу. Я не люблю, коли возвеличують тих, хто в свій час славив Леніна-Сталіна і комуністичну партію, а сьогодні з таким само ентузіазмом і натхненням гудить минуле і восхваляє неньку-Україну. Не люблю письменника, який іде на зговір із українофобською владою, якими б патріотичними вивертами цей зговір не обставлявся. Такі «патріоти» гірші за ворога, бо вони віднімають надію. Але коли мені кажуть, що інакше не можна, що митець мусить шукати компромісу, аби мати можливість творити свої шедеври, я згадую Ліну Костенко і відповідаю: ІНАКШЕ МОЖНА.

     Як добре, що лінію оборони таки тримають живі.

 

* * *

Олександр Стусенко. Лірична жінка ЮБК.

Про автора. Стусенко Олександр Григорович народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Навчався на відділенні літературної творчості Інституту філології Київського університету – диплом із відзнакою (2004). Працював у редакції журналу «Однокласник», на радіоканалі „Культура”, викладав спецдисципліни для журналістів у ВИШах Києва. Член НСПУ. Автор чотирьох книг та численних публікацій в періодиці. Лауреат літературних премій «Благовіст» (2003), «Смолоскип» (2007, 2008),  імені Олеся Гончара (2010),  імені О.Білецького (2011), імені Івана Чендея (2019), ІV міжнародного конкурсу прози «Крилатий лев» (2019). Як критик має унікальний стиль - його статті і рецензії приваблюють своєю розкутістю, часто насичені їдким сарказмом, котрого не завжди  витримують редактори поважних часописів. 

Лірична жінка ЮБК
Юлія Бережко-Камінська. Невідворотне. – К.: Саміт-книга, 2019

    Переїв я поезії, переїв. І поезії, й того, що під неї маскується. Мене вже важко в літературі чимось здивувати – як римованим, так і не дуже. Розчулити можна. Розсмішити – теж. Але не здивувати й не вразити. Тому мої рецензії – це результат тверезого підходу досвідченого читача до книжок. Навіть до таких приємно товстеньких, як збірка віршів Юлії Бережко-Камінської «Невідворотне». А невідворотний обсяг видання зумовило те, що складається воно із двох розділів: до першого увійшли нові поезії (2018-2019 років), а до другого – давніші, від початку нульових. Отже, читач має змогу побачити, як зростала (чи просто дорослішала) авторка у своїй творчості.
    Заходячи до храму Слова Юлії Бережко-Камінської, мусимо ретельно витерти ноги об анотацію (для того анотації й існують). Ось що там заявлено: «Поезія Юлії Бережко-Камінської класична за формою, глибока за змістом, наповнена неперевершеними образами та вражаючою густотою авторської думки, тож неспроста з кожним новим виданням набирає все більшої популярності в Україні». Підозрюю, що анотацію писала та сама людина, яка писала і вміщені у книжці вірші, бо ж її зраджує насамперед формула-русизм «все більшої» (про цю цілком відворотну філологічну хворобу на прикладі «Невідворотного» скажу нижче). А тепер запитання: про кого з поважних і визнаних авторів можна сказати, що його поезія НЕ глибока за змістом? Та ще й в анотації! Кожен поважний і визнаний вважає, що його образи неперевершені, а його авторська думка – вражає. От тільки чим виміряти густоту тієї думки? Навряд чи тут підійде інструмент, який свого часу запропонувала Ліна Костенко: «Оголеними нервами // угадуєш словам // нестачу мікровольта // і зайвий міліграм». Даруйте за критику вступу до літературознавства, але коли мені кажуть, що завдання критика – виявити риси самобутності того чи того автора, я відповідаю: якщо самобутність є, її видно неозброєним філологічними окулярами оком. А де починаються відшукування-вишукування тієї самобутності, там і з'являються несамобутні формулювання, котрі кочують із анотацій та передмов у рецензії й навпаки. Та хай там як, але, читаючи нову книжку пані Юлії, навіть я, стріляний пес літкритики, зробив собі понад 350 виписок, чого зі мною ще не траплялося. Мабуть, зав'яз у густоті…
    Невідворотність – категорія настільки універсальна, що під обкладинку з такою назвою можна вмістити не тільки огром ліричних віршів, створених за півтора десятиліття. Це міг би бути збірник проповідей св. Теодоліта, або повне зібрання інвектив сатирика Гр. Гр. Гарчука, або… або… і так до нескінченності. Адже, за Умберто Еко, «назва має заплутувати думки, а не дисциплінувати їх». Та й для назви свого найвідомішого роману він обрав саме троянду, оскільки вона «як символічна фігура настільки насичена смислами, що смислу в неї майже нема». Так, свого часу поет Михайло Григорів у зачарковій дискусії обстоював символічність назв у всій її широті, пропонуючи назвати книжку… «Поліно». «Не з усякого поліна зробиш Буратіна», – віджартувався тоді я, але і Еко, і Григорів, і – ось тепер – Юлія Бережко-Камінська переконливо доводять, що поважну й потужну збірку поезій не варто називати «Вибране», як те робило багато поважних і потужних літераторів.
    Свою невідворотність у «Невідворотності» авторка у зверненні до читача чітко детермінувала, одразу ж поставивши жирну крапку над «і»: «Людина безсила проти невідворотного. Бо це – врожай посіяного. Кожним із нас і всіма разом». Тобто це не фаталізм зразка «не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно». Це акцент на тому, що кожен коваль свого як щастя, так і лиха, і якщо свою кузню ми пропили, то звинувачувати в невідворотних злиднях мусимо тільки себе.
    Поезія Юлії Бережко-Камінської – жіноча у високому розумінні цього слова. Вона, як і жінка, неоднозначна, суперечлива, мінлива. Як природне явище. Як вогонь і вода, як скеля й тепла долонька. Жінка у віршах авторки може бути матір'ю, кохан[к]ою, поеткою, королівною й куховаркою… Вона, як діамант, може показувати різні свої грані, залишаючись одним цілим – жінкою. Вона може сумувати за теплом маминих каструль («Ой, мамо, мамо! Ще в твоїх каструлях // Киплять борщі на землях Чорнобая!») і вже сама як мати дбати за своє домашнє вогнище:

Руки все добре знають – тож просто роблять –
Так на столі м'яка запахтить картопля,
Так будуть чисті діти і постіль свіжа,
Так буде фортепіано, а потім – тиша.


    І дарма, що десь ця жінка, шаленіючи в зухвалому замаху, зізнається: «Я – чужа. // Я прийшла на запах // Твого тіла – п'янкого тіла». Все одно її «серцю потрібне диво звичайних буднів».
    Ось вам за версією Юлії Бережко-Камінської невідворотність жінки-ріки: «Я – дужа ріка, і повінь моя нещадна». В іншому вірші: «Ріка шукає неба – тож знайде! Розмиє глину і розтрощить камінь!» Але ж річка може теж, як жінка, бути неоднозначною:

Нехай я – ніжна, тиха і м'яка,
І не зіграє на мені погода,
Та пам'ятай, що я завжди – ріка.
Й немає дна моїм підземним водам!

    Утім, ця жінка-ріка може бути й доволі вогнистою. І йдеться не про оковиту, а про жіночий темперамент: «Вогонь уже в тобі. // От тільки я – // Ще ближче! // Ще гарячіше, ще // Нещадніше». Однак в іншому вірші нещадний вогонь перетворюється на затишне домашнє вогнище:

Я не стривожу необачним словом
Твоєї тиші, спокою твого,
Бо під моїм непоказним покровом –
Такий терпкий і лагідний вогонь!

    Та не встигнеш повірити в ніжність, тихість, м'якість і лагідність оцієї ліричної жінки, як уже читаєш: «Я – гора». І вимріяний герой має «собі на одну зі струн» забрати «запалений нерв» цієї жінки-гори, «бо якщо залишити // Його в глибині гори, // То – ні спокою людям, // Ні покірної радості сну!» Ще в одному вірші – звернення до героя мрій: «Бери мене, як скелю». І там же, трохи нижче, – раптом: «Бо я – не скеля. // Я м'яка на дотик, // Терпка на смак і молода на час». Та пам'ятаємо ми «терпкий і лагідний вогонь»! Спасибі, вже обпеклися. В іншому вірші перед читачем уже постає жінка з м'якшого матеріалу: «У саду дерев'яних скульптур // Я, напевно, – одна із них». А далі матеріал узагалі розм'якає: «Та слабша я // За будь-яку сосну, // Яка стоїть без права на утому». «Ну що ж ти робиш? Я ж не кам'яна! // Це скіфська баба – та не озоветься!» – вигукує жінка, яка може бути й горою, і статуєю, а може ними лише здаватися. «Жіноча підступність не завжди охоча на показ», – пригадується рядок із вірша О.Здорика. А що лірична жінка Юлії Бережко-Камінської – підступна, а не просто мінлива, сумніву не залишає виведена в пуант одного з віршів її декларація: «Ні, не думай, що я озвуся у спину пострілом – // Я у долю твою вросту незагойним віршем!» А в іншому вірші «коріння пустить навздогін // Тобі услід моє гірке імення».
    До речі, мотив імені у творчості авторки – якщо й не наскрізний, то принаймні дуже помітний. «Засинаю з твоїм іменем на язиці», – звіряється подушці й читачеві лірична жінка, бо ж «взяла собі на звикання // Жагуче його ім'я». Ще більше: «І берег мій твоє ім'я нестиме». Ще ширше: «Аби мені твоє імення // Було вподібнене життю». Додайте сюди диптих «Ім'я твоє» – і це буде далеко не повна вибірка.
    У ліриці Юлії Бережко-Камінської з послідовною невідворотністю представлені всі пори року з усіма їхніми особливостями. У якому відсотковому відношенні, сказати не беруся. Це хай прихильники статистичного методу в літературознавстві поділяють поетів на осінньо-зимових і весняно-літніх, як дерматологи псоріаз. А я не забуваю, що в поезії авторки завжди присутня жінка – примхлива й мінлива, як погода. І поруч із настроєм: «Усе це листя буде на землі – // Легке і смертне…», «Сьогодні в ніч осипався горіх…», «Літо це, як і все, впаде» бачимо й інший настрій:

В моєму світі тиша, як струна,
І я кохаю, і сама – кохана.
Зима в моєму світі філігранна!
Весна в моєму світі розписна!

    А чи буває лірична жінка Юлії Бережко-Камінської не зажурена, не захоплена; усміхнена не від щастя чи захвату, а – іронічна? Не забуваймо, що іронія – це якраз те, що реципієнт насамперед сам привносить у повідомлення. Чи можна назвати (само)іронічними такі рядки: «Я не полізу з-під ковдри нізащо ні в які світи, // Я не полізу навіть у власні колготи!»? Ні. Це усміхнене підморгування коханому, якого виводять на дію: «Краще прозорі пушинки неспішно вивчай на мені»… Або ось такі рядки: «День обирає сідало понижче», «Бездомні пси, що не корились зливі, // В цій школі мужності отримали б диплом, // Якби його собакам видавали». Усміхнено-зворушливо, і не треба тут шукати ні авторської іронії, ні пхатися зі своєю. А от легкі двозначності, яких, можливо, не вловлюють і самі автори, – вдячне поле для тих, хто розуміє сказане в міру своєї зіпсутості й вишукує в повідомленні другий – іронічний – план. Маю на увазі ось такі слова ліричної жінки до ліричного чоловіка: «Знаєш, ким стала я по тобі? // Рікою. // Саме тією, // В яку неможливо вдруге…» Аж своє згадалося: «І якщо жінка справді не калюжа, – // В одну й ту саму двічі не ввійдеш».
    А тепер трохи віршознавчої академічності. Віршові розміри в Юлії Бережко-Камінської переважно неквапні, трапляється навіть п'ятистопний анапест, а сама вона зізнається: «Я розкошую щедро ямбом». Зрештою, не всім же за Т.Шевченком і плакати, й скакати в коломийковому ритмі. Хоч і такий у авторки трапляється. А в основному ритми в неї наспівні, як слушно зауважила Світлана Короненко, котра й сама як поетка полюбляє розспівану наспівність, що безпосередньо позначається на довжині рядка (см) і тривалості його відчитування (хв). Цікава система римування вірша «Бачиш, яка ця ніч припорошена?», вміщеного на стор. 156 рецензованого видання: ааббвввг/ґґддееег. І хоч «ізсередини – наплетено – переметами» – це не рими, а відносно співзвучні слова, вірш має право на існування як експеримент людини, котра стомилася щедро розкошувати ямбом. А загалом у римуванні авторка вигадлива, філігранна, як зима в її особистому світі. Реципієнтові неодмінно засмакують її вигадливі складені рими: «не гребуйте – в небо те», «тишу цю – пишеться», «в тиші тій – вишитій», «ходила вся – залишилося»…
    Проте не обходиться в авторки й без (само)повторів. Так, і сонце, й місяць вона порівнює з німбом («повний місяць як німб зійшов…», «сонце сяюче, як німб…»), а окремо сонце двічі порівнює з раною: «Сонце, як рана, пала над безоднею…», «над розливами – сонце-рана…» До технічних повторів належить повтор двох рядків на стор. 344-345, а також дублювання вірша «Переживи моє затишшя…» – на стор. 109 і 154. Хоча… Якщо незлецький вірш, то можна й тричі повторити, аби глибше читачеві запав у серце і врізався в пам'ять. Он у книжці П.Гірника «Посвітається» – аж п'ять продубльованих віршів, один із яких – тричі. А в шевченківських лауреатів можна і треба вчитися!
    Також треба пам'ятати настанову іншого класика й не боятися зазирати у словники. Бо ж випадків неправильного слововживання й наголошення, а то й відвертих русизмів у віршах Юлії Бережко-Камінської більше, ніж хотілось би. Із отих трьохсот п'ятдесяти моїх виписок левова частка припадає саме на лексичні прикрощі: «чорнозЕми», «літЕпло», «лУска» (риб'яча), «потічОк» (видно, звідси й «потічкУ»), «постоЇш», «ВодохрЕща», «перестУк», «нАживо», «наскрІзь», «набУлися», «булИм», «засУв», «пелЮсток», «смАком», «розмАх», «покОю», «дОверху», «зраннЯ», «лЮдці» (у множині), «половИ» й «полИну» (в родовому відмінку), «машиністу потягУ», «по наМ», «погОрдую» (це, мабуть, авторський неологізм, бо я ніде не знайшов такого слова), «клітчатим» (такого теж не знайшов), «кинута зорям НАСМІХ», «попідшкірно», «зрізану попід ніж», «прягся в потяг» (прягтися не куди, а де), «мовчки палив» (замість «курив»), «приливами» (морські – лише припливи), «за суницею» (по суницю), «поміж строк», «навспак залишиться» (може, залишиться навзаєм?), «розведи камін», «із ЕПІцентру серця»… Втомилися? Я теж. Але кріпіться, зараз я вам іще додам.
    Типову російську конструкцію «все ще» у текстах наших письменників (та й не тільки) я вже сприймаю по-філософському: як міру необхідного зла. Але щоразу замислююсь: чи завжди це зло необхідне й неуникне? У випадку із книжкою Юлії Бережко-Камінської – чи таке вже це зло невідворотне? І якщо оте дрібненьке, але дошкульне, як пирій на городі, зло вигулькнуло вже в анотації, то у віршах воно в пані авторки буяє пишним цвітом. «Ти все тримала небозвід незгод», «все дивиться й мовчить», «все прибуватиме море», «погляд все мені не гасне», «я все вдивляюсь», «все ще тримаючи», «все там я», «нащо усе ідеш по мені», «усе неспокій гуде», «усе ще здається», «а ти все не віриш», «а ти все чатуєш», «а ти все вдивляєшся», «а він все душу точить», «усе ніяк не відболить», «все стою і дивлюсь» (тут я підірвався з улюбленого дивана й заскакав жабеням по хаті: «А я все дивлюся, де моя Маруся!»), «все зазирати будуть», «тримається все ще вона», «усе слухав і слухав», «усе тріпотіла», «я все озиралася», «а я усе відтягувала осінь», «все малюю тонкі лілеї», «все кришусь», «все іще жива», «все ще хочу йти», «ти все шукав у темряві кадила» («темрява кадила»? Гм…), «я сни ранкові все черпала кухлем», «вітер… все б'ється», «ніч… все стоїть», «все ще живемо», «усе не втямлю», «все сниться море»…
    От сиджу оце часом та й думку гадаю: чому я, рецензент, нібито ж покликаний виявляти риси самобутності письменника, тицяю авторів п'ятачками в те, у що мали б їх тицяти літературні редактори видань іще на стадії підготовки рукописів? Чи нема кому підказати коштовній автурі, як обходити в кожному конкретному випадку оте маленьке підле «все ще»? Читаючи «Невідворотне», я на дев'яносто дев'ять відсотків усі ті «всеща» успішно подумки відредагував. Своїх правок не наводитиму, а всіма вищенаведеними огріхами втомлював вас тому, що був дещо збентежений їхньою кількістю в солідній книжці поетки, яка, на переконання В.Герасим'юка, «закінчила літературну школу Ліни Костенко з золотою медаллю та університет Ліни Костенко з відзнакою». Більше того, її збірку «Пошепки і вголос» номінували на Шевченківську премію 2018 року. Тож на моє переконання, у поезії, котра виходить аж на такий рівень, подібних огрішин не має бути в принципі. Та попри все, вірю, Шевченківський комітет про Юлію Бережко-Камінську іще неодмінно згадає. Мусить згадати!