Про автора. Стусенко Олександр Григорович народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Навчався на відділенні літературної творчості Інституту філології Київського університету – диплом із відзнакою (2004). Працював у редакції журналу «Однокласник», на радіоканалі „Культура”, викладав спецдисципліни для журналістів у ВИШах Києва. Член НСПУ. Автор чотирьох книг та численних публікацій в періодиці. Лауреат літературних премій «Благовіст» (2003), «Смолоскип» (2007, 2008), імені Олеся Гончара (2010), імені О.Білецького (2011), імені Івана Чендея (2019), ІV міжнародного конкурсу прози «Крилатий лев» (2019). Як критик має унікальний стиль - його статті і рецензії приваблюють своєю розкутістю, часто насичені їдким сарказмом, котрого не завжди витримують редактори поважних часописів.
Лірична жінка ЮБК
Юлія Бережко-Камінська. Невідворотне. – К.: Саміт-книга, 2019Переїв я поезії, переїв. І поезії, й того, що під неї маскується. Мене вже важко в літературі чимось здивувати – як римованим, так і не дуже. Розчулити можна. Розсмішити – теж. Але не здивувати й не вразити. Тому мої рецензії – це результат тверезого підходу досвідченого читача до книжок. Навіть до таких приємно товстеньких, як збірка віршів Юлії Бережко-Камінської «Невідворотне». А невідворотний обсяг видання зумовило те, що складається воно із двох розділів: до першого увійшли нові поезії (2018-2019 років), а до другого – давніші, від початку нульових. Отже, читач має змогу побачити, як зростала (чи просто дорослішала) авторка у своїй творчості.
Заходячи до храму Слова Юлії Бережко-Камінської, мусимо ретельно витерти ноги об анотацію (для того анотації й існують). Ось що там заявлено: «Поезія Юлії Бережко-Камінської класична за формою, глибока за змістом, наповнена неперевершеними образами та вражаючою густотою авторської думки, тож неспроста з кожним новим виданням набирає все більшої популярності в Україні». Підозрюю, що анотацію писала та сама людина, яка писала і вміщені у книжці вірші, бо ж її зраджує насамперед формула-русизм «все більшої» (про цю цілком відворотну філологічну хворобу на прикладі «Невідворотного» скажу нижче). А тепер запитання: про кого з поважних і визнаних авторів можна сказати, що його поезія НЕ глибока за змістом? Та ще й в анотації! Кожен поважний і визнаний вважає, що його образи неперевершені, а його авторська думка – вражає. От тільки чим виміряти густоту тієї думки? Навряд чи тут підійде інструмент, який свого часу запропонувала Ліна Костенко: «Оголеними нервами // угадуєш словам // нестачу мікровольта // і зайвий міліграм». Даруйте за критику вступу до літературознавства, але коли мені кажуть, що завдання критика – виявити риси самобутності того чи того автора, я відповідаю: якщо самобутність є, її видно неозброєним філологічними окулярами оком. А де починаються відшукування-вишукування тієї самобутності, там і з'являються несамобутні формулювання, котрі кочують із анотацій та передмов у рецензії й навпаки. Та хай там як, але, читаючи нову книжку пані Юлії, навіть я, стріляний пес літкритики, зробив собі понад 350 виписок, чого зі мною ще не траплялося. Мабуть, зав'яз у густоті…
Невідворотність – категорія настільки універсальна, що під обкладинку з такою назвою можна вмістити не тільки огром ліричних віршів, створених за півтора десятиліття. Це міг би бути збірник проповідей св. Теодоліта, або повне зібрання інвектив сатирика Гр. Гр. Гарчука, або… або… і так до нескінченності. Адже, за Умберто Еко, «назва має заплутувати думки, а не дисциплінувати їх». Та й для назви свого найвідомішого роману він обрав саме троянду, оскільки вона «як символічна фігура настільки насичена смислами, що смислу в неї майже нема». Так, свого часу поет Михайло Григорів у зачарковій дискусії обстоював символічність назв у всій її широті, пропонуючи назвати книжку… «Поліно». «Не з усякого поліна зробиш Буратіна», – віджартувався тоді я, але і Еко, і Григорів, і – ось тепер – Юлія Бережко-Камінська переконливо доводять, що поважну й потужну збірку поезій не варто називати «Вибране», як те робило багато поважних і потужних літераторів.
Свою невідворотність у «Невідворотності» авторка у зверненні до читача чітко детермінувала, одразу ж поставивши жирну крапку над «і»: «Людина безсила проти невідворотного. Бо це – врожай посіяного. Кожним із нас і всіма разом». Тобто це не фаталізм зразка «не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно». Це акцент на тому, що кожен коваль свого як щастя, так і лиха, і якщо свою кузню ми пропили, то звинувачувати в невідворотних злиднях мусимо тільки себе.
Поезія Юлії Бережко-Камінської – жіноча у високому розумінні цього слова. Вона, як і жінка, неоднозначна, суперечлива, мінлива. Як природне явище. Як вогонь і вода, як скеля й тепла долонька. Жінка у віршах авторки може бути матір'ю, кохан[к]ою, поеткою, королівною й куховаркою… Вона, як діамант, може показувати різні свої грані, залишаючись одним цілим – жінкою. Вона може сумувати за теплом маминих каструль («Ой, мамо, мамо! Ще в твоїх каструлях // Киплять борщі на землях Чорнобая!») і вже сама як мати дбати за своє домашнє вогнище:
Руки все добре знають – тож просто роблять –
Так на столі м'яка запахтить картопля,
Так будуть чисті діти і постіль свіжа,
Так буде фортепіано, а потім – тиша.
І дарма, що десь ця жінка, шаленіючи в зухвалому замаху, зізнається: «Я – чужа. // Я прийшла на запах // Твого тіла – п'янкого тіла». Все одно її «серцю потрібне диво звичайних буднів».
Ось вам за версією Юлії Бережко-Камінської невідворотність жінки-ріки: «Я – дужа ріка, і повінь моя нещадна». В іншому вірші: «Ріка шукає неба – тож знайде! Розмиє глину і розтрощить камінь!» Але ж річка може теж, як жінка, бути неоднозначною:
Нехай я – ніжна, тиха і м'яка,
І не зіграє на мені погода,
Та пам'ятай, що я завжди – ріка.
Й немає дна моїм підземним водам!
Утім, ця жінка-ріка може бути й доволі вогнистою. І йдеться не про оковиту, а про жіночий темперамент: «Вогонь уже в тобі. // От тільки я – // Ще ближче! // Ще гарячіше, ще // Нещадніше». Однак в іншому вірші нещадний вогонь перетворюється на затишне домашнє вогнище:
Я не стривожу необачним словом
Твоєї тиші, спокою твого,
Бо під моїм непоказним покровом –
Такий терпкий і лагідний вогонь!
Та не встигнеш повірити в ніжність, тихість, м'якість і лагідність оцієї ліричної жінки, як уже читаєш: «Я – гора». І вимріяний герой має «собі на одну зі струн» забрати «запалений нерв» цієї жінки-гори, «бо якщо залишити // Його в глибині гори, // То – ні спокою людям, // Ні покірної радості сну!» Ще в одному вірші – звернення до героя мрій: «Бери мене, як скелю». І там же, трохи нижче, – раптом: «Бо я – не скеля. // Я м'яка на дотик, // Терпка на смак і молода на час». Та пам'ятаємо ми «терпкий і лагідний вогонь»! Спасибі, вже обпеклися. В іншому вірші перед читачем уже постає жінка з м'якшого матеріалу: «У саду дерев'яних скульптур // Я, напевно, – одна із них». А далі матеріал узагалі розм'якає: «Та слабша я // За будь-яку сосну, // Яка стоїть без права на утому». «Ну що ж ти робиш? Я ж не кам'яна! // Це скіфська баба – та не озоветься!» – вигукує жінка, яка може бути й горою, і статуєю, а може ними лише здаватися. «Жіноча підступність не завжди охоча на показ», – пригадується рядок із вірша О.Здорика. А що лірична жінка Юлії Бережко-Камінської – підступна, а не просто мінлива, сумніву не залишає виведена в пуант одного з віршів її декларація: «Ні, не думай, що я озвуся у спину пострілом – // Я у долю твою вросту незагойним віршем!» А в іншому вірші «коріння пустить навздогін // Тобі услід моє гірке імення».
До речі, мотив імені у творчості авторки – якщо й не наскрізний, то принаймні дуже помітний. «Засинаю з твоїм іменем на язиці», – звіряється подушці й читачеві лірична жінка, бо ж «взяла собі на звикання // Жагуче його ім'я». Ще більше: «І берег мій твоє ім'я нестиме». Ще ширше: «Аби мені твоє імення // Було вподібнене життю». Додайте сюди диптих «Ім'я твоє» – і це буде далеко не повна вибірка.
У ліриці Юлії Бережко-Камінської з послідовною невідворотністю представлені всі пори року з усіма їхніми особливостями. У якому відсотковому відношенні, сказати не беруся. Це хай прихильники статистичного методу в літературознавстві поділяють поетів на осінньо-зимових і весняно-літніх, як дерматологи псоріаз. А я не забуваю, що в поезії авторки завжди присутня жінка – примхлива й мінлива, як погода. І поруч із настроєм: «Усе це листя буде на землі – // Легке і смертне…», «Сьогодні в ніч осипався горіх…», «Літо це, як і все, впаде» бачимо й інший настрій:
В моєму світі тиша, як струна,
І я кохаю, і сама – кохана.
Зима в моєму світі філігранна!
Весна в моєму світі розписна!
А чи буває лірична жінка Юлії Бережко-Камінської не зажурена, не захоплена; усміхнена не від щастя чи захвату, а – іронічна? Не забуваймо, що іронія – це якраз те, що реципієнт насамперед сам привносить у повідомлення. Чи можна назвати (само)іронічними такі рядки: «Я не полізу з-під ковдри нізащо ні в які світи, // Я не полізу навіть у власні колготи!»? Ні. Це усміхнене підморгування коханому, якого виводять на дію: «Краще прозорі пушинки неспішно вивчай на мені»… Або ось такі рядки: «День обирає сідало понижче», «Бездомні пси, що не корились зливі, // В цій школі мужності отримали б диплом, // Якби його собакам видавали». Усміхнено-зворушливо, і не треба тут шукати ні авторської іронії, ні пхатися зі своєю. А от легкі двозначності, яких, можливо, не вловлюють і самі автори, – вдячне поле для тих, хто розуміє сказане в міру своєї зіпсутості й вишукує в повідомленні другий – іронічний – план. Маю на увазі ось такі слова ліричної жінки до ліричного чоловіка: «Знаєш, ким стала я по тобі? // Рікою. // Саме тією, // В яку неможливо вдруге…» Аж своє згадалося: «І якщо жінка справді не калюжа, – // В одну й ту саму двічі не ввійдеш».
А тепер трохи віршознавчої академічності. Віршові розміри в Юлії Бережко-Камінської переважно неквапні, трапляється навіть п'ятистопний анапест, а сама вона зізнається: «Я розкошую щедро ямбом». Зрештою, не всім же за Т.Шевченком і плакати, й скакати в коломийковому ритмі. Хоч і такий у авторки трапляється. А в основному ритми в неї наспівні, як слушно зауважила Світлана Короненко, котра й сама як поетка полюбляє розспівану наспівність, що безпосередньо позначається на довжині рядка (см) і тривалості його відчитування (хв). Цікава система римування вірша «Бачиш, яка ця ніч припорошена?», вміщеного на стор. 156 рецензованого видання: ааббвввг/ґґддееег. І хоч «ізсередини – наплетено – переметами» – це не рими, а відносно співзвучні слова, вірш має право на існування як експеримент людини, котра стомилася щедро розкошувати ямбом. А загалом у римуванні авторка вигадлива, філігранна, як зима в її особистому світі. Реципієнтові неодмінно засмакують її вигадливі складені рими: «не гребуйте – в небо те», «тишу цю – пишеться», «в тиші тій – вишитій», «ходила вся – залишилося»…
Проте не обходиться в авторки й без (само)повторів. Так, і сонце, й місяць вона порівнює з німбом («повний місяць як німб зійшов…», «сонце сяюче, як німб…»), а окремо сонце двічі порівнює з раною: «Сонце, як рана, пала над безоднею…», «над розливами – сонце-рана…» До технічних повторів належить повтор двох рядків на стор. 344-345, а також дублювання вірша «Переживи моє затишшя…» – на стор. 109 і 154. Хоча… Якщо незлецький вірш, то можна й тричі повторити, аби глибше читачеві запав у серце і врізався в пам'ять. Он у книжці П.Гірника «Посвітається» – аж п'ять продубльованих віршів, один із яких – тричі. А в шевченківських лауреатів можна і треба вчитися!
Також треба пам'ятати настанову іншого класика й не боятися зазирати у словники. Бо ж випадків неправильного слововживання й наголошення, а то й відвертих русизмів у віршах Юлії Бережко-Камінської більше, ніж хотілось би. Із отих трьохсот п'ятдесяти моїх виписок левова частка припадає саме на лексичні прикрощі: «чорнозЕми», «літЕпло», «лУска» (риб'яча), «потічОк» (видно, звідси й «потічкУ»), «постоЇш», «ВодохрЕща», «перестУк», «нАживо», «наскрІзь», «набУлися», «булИм», «засУв», «пелЮсток», «смАком», «розмАх», «покОю», «дОверху», «зраннЯ», «лЮдці» (у множині), «половИ» й «полИну» (в родовому відмінку), «машиністу потягУ», «по наМ», «погОрдую» (це, мабуть, авторський неологізм, бо я ніде не знайшов такого слова), «клітчатим» (такого теж не знайшов), «кинута зорям НАСМІХ», «попідшкірно», «зрізану попід ніж», «прягся в потяг» (прягтися не куди, а де), «мовчки палив» (замість «курив»), «приливами» (морські – лише припливи), «за суницею» (по суницю), «поміж строк», «навспак залишиться» (може, залишиться навзаєм?), «розведи камін», «із ЕПІцентру серця»… Втомилися? Я теж. Але кріпіться, зараз я вам іще додам.
Типову російську конструкцію «все ще» у текстах наших письменників (та й не тільки) я вже сприймаю по-філософському: як міру необхідного зла. Але щоразу замислююсь: чи завжди це зло необхідне й неуникне? У випадку із книжкою Юлії Бережко-Камінської – чи таке вже це зло невідворотне? І якщо оте дрібненьке, але дошкульне, як пирій на городі, зло вигулькнуло вже в анотації, то у віршах воно в пані авторки буяє пишним цвітом. «Ти все тримала небозвід незгод», «все дивиться й мовчить», «все прибуватиме море», «погляд все мені не гасне», «я все вдивляюсь», «все ще тримаючи», «все там я», «нащо усе ідеш по мені», «усе неспокій гуде», «усе ще здається», «а ти все не віриш», «а ти все чатуєш», «а ти все вдивляєшся», «а він все душу точить», «усе ніяк не відболить», «все стою і дивлюсь» (тут я підірвався з улюбленого дивана й заскакав жабеням по хаті: «А я все дивлюся, де моя Маруся!»), «все зазирати будуть», «тримається все ще вона», «усе слухав і слухав», «усе тріпотіла», «я все озиралася», «а я усе відтягувала осінь», «все малюю тонкі лілеї», «все кришусь», «все іще жива», «все ще хочу йти», «ти все шукав у темряві кадила» («темрява кадила»? Гм…), «я сни ранкові все черпала кухлем», «вітер… все б'ється», «ніч… все стоїть», «все ще живемо», «усе не втямлю», «все сниться море»…
От сиджу оце часом та й думку гадаю: чому я, рецензент, нібито ж покликаний виявляти риси самобутності письменника, тицяю авторів п'ятачками в те, у що мали б їх тицяти літературні редактори видань іще на стадії підготовки рукописів? Чи нема кому підказати коштовній автурі, як обходити в кожному конкретному випадку оте маленьке підле «все ще»? Читаючи «Невідворотне», я на дев'яносто дев'ять відсотків усі ті «всеща» успішно подумки відредагував. Своїх правок не наводитиму, а всіма вищенаведеними огріхами втомлював вас тому, що був дещо збентежений їхньою кількістю в солідній книжці поетки, яка, на переконання В.Герасим'юка, «закінчила літературну школу Ліни Костенко з золотою медаллю та університет Ліни Костенко з відзнакою». Більше того, її збірку «Пошепки і вголос» номінували на Шевченківську премію 2018 року. Тож на моє переконання, у поезії, котра виходить аж на такий рівень, подібних огрішин не має бути в принципі. Та попри все, вірю, Шевченківський комітет про Юлію Бережко-Камінську іще неодмінно згадає. Мусить згадати!