ВОСКРЕСЛІ
ДЗВОНИ ПАМ’ЯТІ
Роман Горак. Сотворені собою.
Книга есеїв. Львів: Каменяр, 2020. 525 с.
„Кожна людина носить
в душі альбом неминаючих картин.
Це спомини. Прилинуть і – або задзвонять воскреслими
дзвонами,
що зігріють душу,
або заплачуть сумним реквіємом…“
Я не знаю инчого письменника, який пише
так завзято. І це в жанрі художньо-документальному. Звати цього „завзятця“ Роман Горак. Від першої
відомої своєї книжки «Тричі мені являлася любов» (1983) і
до книжки «Василь Стефаник. Біографія» (2020), зробленої на основі
тритомного дослідження під одноіменною назвою, що вийшло у 2015-2017 роках, пройдена дорога в десятки людських історій та
біографій. Серед найпомітніших, окрім біографічного циклу про Івана Франка (в
співавторстві з Ярославом Гнатівим, Шевченківська премія 2010) і цілого циклу
довідково-біографічного характеру книжок про Каменяра, книжки про Маркіяна
Шашкевича («У сутінках», 1989), Леся Мартовича («Лесь Мартович», 1990),
Миколу Устияновича («Микола Устиянович», 1994; у
співавторстві), Івана Керницького («Іван Керницький – поет з Божої ласки»,
2012), Ірину Вільде («Кинути каменем», 2016), Квітку Цісик
(«Журавлі
відлетілі…», 2018). На підході біографія Андрея Шептицького. А ще
книжки біографічних есеїв «Львівські історії» (2016), «Українські
історії» (2018), і ось тепер – «Сотворені собою» (2020).
Уже
навіть не дивуюся цій працездатности Романа Горака. Просто згадую, кого можна
поставити поряд? Григорія Гусейнова, Михайла Слабошпицького, покійних Леоніда
Куценка та Володимира Панченка. Небагато їх є. Але кожний залишив простір
світла навколо себе. Хоча до кожного з них є якісь людські претензії і
професійні зауваги. Але суть їхнього творчого набутку захована у відомій фразі,
що не помиляється той, хто нічого не робить.
У цій черговій книзі зібрано 13 історій.
На обкладинку винесено імена дев’ятьох героїв біографічних есеїв, три родинні
спогадові історії (про діда, батька, дружину) і лірична замальовка-спомин про
Марію та Івана Кушнірів, які загинули в УПА, - не винесені автором на
обкладинку книжки.
З
тих історій мені найцікавіші декілька: про актора Бориса Міруса (р.н. 1928),
мого земляка з Чорткова, який відбув свої покарання в сталінсько-хрущовських
таборах смерти, і нині в рядах акторів театру Заньковецької, про Ольгу
Дучимініську (1883-1988), з якою Горак був знайомий ще зі своїх студентських
часів, про новеліста Василя Ткачука (1916-1944) і про художника і письменника
Юрія Лесюка (р.н.1947).
Несподівано людським є есей про Софію
Парфанович, про яку залишив дуже котроверзійні й негативні спогади Юрій Шерех [«Софія Парфанович писала оповідання з
перспективи гінекологічного кабінету»,
- «Я – мене – мені… (і довкруги)» т. 2,
2001, с. 63].
Але Шерех-Шевельов був живою людиною, зі своїми симпатіями та антипатіями, а
тому до його Спогадів треба підходити виважено і спокійно. Тому симпатична
сильветка Горака врівноважує крайнощі Шерехівських оцінок і характеристик.
У
розповіді про Ольгу Дучимінську є декілька фактів сумних щодо зовнішньої
людської поведінки (коли на похорон письменниці в 1988 році Роман Лубківський
заборонив Гораку виступати від імени Львівської спілки письменників, а з
прикарпатських „борців-крикунів“ на
похорон не прийшов жодний). Трагічна доля цієї письменниці, якій „пришили“ участь у вбивстві Ярослава
Галана, син якої Олесь загинув, захищаючи Карпатську Україну, а донька померла
у Мюнхені 1979 року. І Ольга Дучимінська поневірялася з 1958 року, коли її
випустили із заслання, а 1968 вона була реабілітована, по чужих кутках: «Світ був мені хатою. Я любила любити світ».
Чи несподіваний поворот долі судді на
процесі Галана Івана Закалика, якого звинувачували у зраді, а виявилося, що він
з дружиною брали участь у нападі на пошту в Городку в 1932 році і передали
пістолети Біласу і Данилишину.
Про Василя Ткачука,
письменника-новеліста, твори якого видані вже і Романом Гораком, і Христиною
Синітович (обидві книжки вийшли в 2013 році у Львові та Івано-Франківську),
знаємо мало. І є твори цього безсумнівно талановитого новеліста, які чекають
свого видання. Бо спогади Остапа
Тарнавського («Літературний Львів: 1939-1944», перше видання в Україні 1995
року) подають нам образ такого собі легковажного бабія-ловеласа. Але це не вся
правда про Василя Ткачука, зрештою, що ця «правда»
додає до світу прози новеліста?
Юрій Лесюк – львівський художник і автор
двох чудових книг про своє дитинство і студентську юність, є родом з Ковалівки.
Ця родина (усіх п’ятеро, найстарша сестра Катерина, наймолодша сестра Ганна) –
три брати - Микола –
професор-мовознавець, Петро - музикант, Юрій – художник, письменник - відома в історії національної культури кінця
ХХ-початку ХХІ століття своїм ентузіястичним і відданим служінням українству. І
цій любові, і цій відданости завдячують своїм батькам.
Що мене
по-доброму дивує у Романа Горака – се його уміння знаходити в цих людських
історіях ключ до кожної. Знайти слова, які зачіпають, не забуваються (той же
есей про актора Святослава Максимчука, доброго приятеля Горака). Автор віддає
належне не тільки українцям, але й тим людям, які приклалися до розвитку
культури, промисловости в краї. Таким є есей про нафтового промисловця Роберта
Домса (1815-1893), родом німця, що жив і працював у Львові.
Словом,
біографічні есеї Романа Горака є пізнавальними, відкривавчими і художніми.
Такими, які українське минуле олюднюють і роблять актуальним та сучасним.