Про статтю. З притаманним йому сарказмом О. Стусенко аналізує і узагальнює типи письма в художній літературі. Вельми слушні роздуми автора зацікавлять письменника-початківця і викличуть повагу та розуміння (чи заперечення?) у зрілих літераторів.
Про книгу Анатолія Дністрового "Дрозофіла над томом Канта". – Л.: Піраміда, 2010
Знаєте перше правило добротної белетристики? Якщо ні, зазирніть у книжечку Стівена Кінґа «Як писати книжки. Мемуари про ремесло». Це правило, цю своєрідну заповідь він сформулював коротко і страшно: «Ніколи не розповідай того, що можеш показати». Якщо у своїх «Пациках» Анатолій Дністровий цього правила дотримався, то в решті прозових книжок із «Дрозофілою над томом Канта» включно він продемонстрував щось інше. Це можна називати малохудожньою літературою, але наразі я б волів відштовхуватись од розпливчастого визначення «інший тип письма».
Белетрист кінґівського типу ніколи б не порозумівся з літератором на кшталт, скажімо, Галини Пагутяк. Воно, звичайно, кому й Галина Пагутяк геніальна письменниця… Та річ не в тому, що чиєсь письмо краще, а чиєсь гірше, річ у тому, що два типи письма, які вони представляють, розраховані на два відмінні типи читача. Один тип письма передбачає дію і зображальність, дає читачеві «картинку», а в другому превалює рефлексія, медитація, розумування і, грубо (але точно) кажучи, балаканина. До першого типу належить, наприклад, «коронована» кіноповість В.Лиса «Століття Якова», а до другого – теж високо поцінована (шевченківським комітетом) «Епізодична пам'ять» Любові Голоти. Смішно звучить, але свого часу експерти книжкового конкурсу Бі-Бі-Сі вагались між рефлексійною жувачкою Маріанни Кіяновської «Стежка вздовж ріки» та збудованою за законами кіносценарію повістиною Люко Дашвар(а). Що ж до необережно, але правомірно згаданої наприпочатку цього відступу Галини Пагутяк, то її тягуча, з душком притчі та присмаком алегорії, до оскоми міркувальна проза може служити добрим прикладом, коли навіть замасковані під афоризми речення не вирятовують твору, якщо в авторки кволе почуття гумору й нагеть атрофована здатність іронізувати.
Розумно побалакати люблять персонажі Григорія Штоня, але ж їм сам Бог велів: професорові-бо виплоди, вони від нього набралися мудрості, тож наберуться і вдячні читачі (швидше за все – найближче оточення). А чого вони наберуться від саморозтину Ю.Завгороднього під назвою «Йду проти себе»? Від збірки щоденникового шумовиння «Вплив суч. укр. поезії на сексуальність неземних істот» Барбари Редінґ? Утім, оцей другий тип письма (щоб закінчити тему) представлений не лише сучасниками, а й класиками. Он половина «Записок із підпілля» Достоєвського являє собою ледь не трактат про «людину підпільну» (друга половина радше ілюстраційна), а «Герцог» нобелівського лавреата Сола Беллоу так щедро начинений нотатками й роздумами професора Мозеса, що читати це можна тільки під університетським пресом репресій. А ще ж були напхані всілякими навколомистецькими роздумами твори В.Домонтовича…
Здається, багато літераторів ставлять собі за мету написати так, щоб їхній шедевр неможливо було переказати своїми словами. Однак вони мають пам'ятати, що, обираючи цей шлях у літературі, ризикують уславитись як відомі автори невідомих (бо мало ким прочитаних) творів. Так, усі знають, що Є.Пашковський – видатний і премійований письменник, але його «Щоденний жезл» – творіння хіба що для літературознавців та мазохістів. Хай хоч який геніальний буде текст, але якщо в ньому немає чіткої фабули, він не запам'ятовується. А не запам'ятовується – отже, не існує у свідомості читача. Себто це апріорно мертвий артефакт, якого автор чомусь не втримав у собі. Тому соцреалістичний роман Ю.Шовкопляса «Інженери» (1936) попри всю свою мовну незґрабність і нині читається з інтересом, а «Мій Роман» Тетяни Каплунової та «Роман про батьківщину» Дзвінки Матіяш я вдруге розгорну хіба що під дулом трилітрової пляшки коньяку.
Поділ письма на два типи – це, звичайно, класифікаційні крайнощі. Бо є ще третій тип, який і репрезентує своєю «Дрозофілою над томом Канта» Анатолій Дністровий. До нього цей тип успішно обкатали В.Домонтович («Без ґрунту»), М.Кундера («Нестерпна легкість буття»), М.Панін («Труп твого ворога»), Ф.Беґбедер («99 франків»), С.Мінаєв («Духless»); відтак на цей трек вистрибнула й Настя Байдаченко («Нічого особистого»). Йдеться про твори, де у дію вривається агресивна публіцистика, роздум чи розлогий коментар персонажа. Або навпаки: в рефлексії фігуранта твору нахабно вдирається дія, і зіштовхування цих компонентів є тією енергією, котра рухає твір до задньої частини палітурки.
Як ви вже здогадалися, назвати «Дрозофілу над томом Канта» романом не можна. Тут немає ні романної події, ні романного героя. Головний фігурант твору – молодий кандидат наук, викладач філософії, який переживає (чи то пережовує) трагічну загибель своєї коханки. Паралельно він пережовує ще купу речей, які принагідно лізуть йому в мізки. Наприклад, малоприємні фрагменти свого босозадого дитинства та студентської юності. Також він рефлексує про поців-політиків, про тваринну ницість колег-викладачів, котрі мали б яко філософи вособлювати «вершину скептичного ставлення до людської марноти», іншослівно кажучи – «вершину мудрого пофіґізму». Зрештою, він думає «про брошуру, яку обіцяв написати професору Головану». Брошура – «про життя і вчення “безсмертних”». Нашому персонажеві дістається Кант. Ви вже зрозуміли, хто тут дрозофіла?.. Тож ця дрозофіла (чи то пак – Дрозофіл) жує, блює, трахається, сперечається про високе низькою лексикою і в результаті навіть не може романно померти, бо твір антироманно закручується в бублик, творячи черговий виток нескінченної спіралі, того життєво-буттєвого циклу, котрий дрозофіла, вкинута в це буття, яке є страждання, покірно приймає і не намагається розірвати.
Можливо, смерть коханої коханки й потягнула б на романну подію, але трагедія увійшла в текст лише як частина депресивних рефлексій головного персонажа, отож попри начебто постійну свою присутність вона абсолютно не відчувається. Її заступають кволі пересування Павла Володимировича (так звуть нашого Дрозофіла) обмеженим простором, роботи і дні на кафедрі, пошук розради в алкоголі, бесіди з друзями, які (бесіди) «фактично, не виходять за межі літератури та науки, за межі царства ідей»… Та ще часом профілактичні перепихончики з такою собі Марґо, а також оргії зі студентами, на які наш філософ здатен, будучи добряче «під дрозофілою». Коротше, як писав один дослідник речовин, «Життя триває. // Любов буває». Про своє життя (радше існування) Дрозофіл каже так: «Інколи мені здається, що я живу, як трава: без мети та “великої місії”, живу “як прийдеться”, “біологічно”, з покорою прийнявши цикли природи, ставши незначним і непримітним коліщатком у великій таїні народження та відмирання». І хоч живе дрозофільний рефлексіонер у столиці, однак є своєрідним утіленням тієї моделі хронотопу, яку М.Бахтін відносив до провінційних містечок: «Тут немає подій, а є лише повторювані “бування”». Не знаю, чому О.Коцарев, рецензуючи для «ЛітАкцента» цю книжку, назвав Павла Володимировича «сентиментальною дрозофілою», таким собі новітнім Обломовим; мені він радше нагадує домонтовичівського Серафікуса. Та й сентиментальний пафос, з огляду на кінцівку твору, яка відсилає до його початку (теж цикл, але не природи, а структури), тут явно не спрацьовує. Ну, не повірю я в сентиментальність Дрозофіла, який від туги за втраченим Великим і Чистим лізе після склянки коньяку студентці під чашку станика.
Ця книжка Анатолія Дністрового відкриває ще одне поле для гри. Уже не в текстовому, а в життєвому вимірі. Насамперед вона зацікавить тих, хто так чи інакше дотичний до виписаного у творі середовища. Це середовище митців (у другові Юркові, який фігурує в тексті, вгадується поет Юрій Бедрик, присутня тут також опасиста постать режисера Архипчука), викладачів-філософів – як відомих (скажімо, С.Кримський), так і схованих за псевдойменнями (доцент Пампушка)… І хоч дрозофілу Павла Володимировича подано як худого високого молодика з довгим чорним волоссям, та за цією парсуною невблаганно проглядає квадратна постать самого автора. Рецензуючи його твір «Невідомий за вікном», І.Андрусяк зауважив: «Вочевидь, далося взнаки те, що “в житті” автор роману є кандидатом філософських наук Анатолієм Астаф'євим. Але, до його честі, у творі справді “розлита” філософія, але абсолютно відсутнє “філософування”». Незрозуміло, що мав на увазі добродій рецензент, коли сказав, що філософія у творі «розлита», а «філософування» «абсолютно відсутнє», та ясно одне: кандидат філософських наук Анатолій Астаф'єв своєю «Дрозофілою…» продемонстрував найближчому оточенню середній палець, і спровоковане на гру оточення тепер має зробити хід у відповідь. Яким буде цей хід – мені й самому цікаво. Чи автор розраховує, що філософсько-викладацька братія таки явить «вершину мудрого пофіґізму» й проіґнорує цей його карнавальний жест, який визрівав аж десять років?
Що ж до мови цього тексту з елементами художності, то «Дрозофіла…» – явно не для куцого розуму. Тут самих лише грімких і модних імен три десятки: чорт на чорті ще й Ричард Рорті. Мова навіть не про спорадичні провали в балаканину без розділових знаків: таке ми в Дністрового бачили й раніше. Мова про ті лексичні й стилістичні загадки, які автор розсипав у своєму тексті щедрою садистською рукою: «ковдра з'їхала з твого БІЛЯВОГО стегна»; «ЛЮБИЙ вошивий психоаналітик мені скаже»; «БЕЗМОВНИМИ очима дивитимуся на книги»; «всередині мене ШКРЕБУТЬСЯ КІШКИ»; «ти ВЩЕНТ наповнила моє життя собою»; «аж до найменших КАПІЛЯРІВ своєї крові»… На парах зі стилістики студентам можна давати для розбору таке речення: «Тільки перейшовши поріг власної квартири, до мене повернулося відчуття спокою та безпечності». Хай шукають суб'єкт, об'єкт і предикат… А непідготовленого читача про всяк випадок попереджаю: ставлення автора до своїх чительників яскраво демонструє його пасаж, де «люди, наче земноводні, впадають у заціпеніння, повзають вулицями з КИСЛОТНИМИ виразами обличчя, ніби щойно побували на Чорнобильській АЕС, де їх пригощали овочами й фруктами місцевого ВИРОБНИЦТВА»…
Отже, з часу «Притчі про дрозофілів» Любка Дереша в нашій інтелектуальній літературі нарешті з'явився твір, який звертається до життя непримітної, але неуникної в побуті комашки, котру несправедливо обходили та обходять увагою навіть дитячі письменники. З нетерпінням чекаємо, хто ще перейметься дрозофілією…