Володимир Ворона „Ми всі одно...”.

Про автора. За професією Володимир Ворона – інженер-будівельник. Працював за фахом, займався рекламним бізнесом, виготовляв вироби із натурального дерева. У даний час, як каже сам, займається різьбленням слова.   Написав повість «Одвічний дух Десни». У 2018 році його історичний роман «Відступник» посів перше місце на Всеукраїнському конкурсі «Коронація слова».    

„Ми всі одно...”

 Рецензія на трилогію П. Сороки „Симфонія Петриківського лісу”

     Людина я в межах розумного вперта і з обраної стежки звертаю рідко, а тому продовжую наполягати, що українська наша література дивним, незрозумілим мені чином бідна на прозові твори, присвячені природі. 

   І якщо знавці нашого літпроцесу можуть стверджувати, що в похмурих підземеллях "укрсучліту" існують незнані майстри вітчизняної літератури про природу, то все одно, невідомі широкому загалу їхні шедеври є, за визначенням Канта, "річчю в собі". Чи стануть вони "річчю поза собою", себто надбанням соціуму, цілої цивілізації - то ще велике питання. А чому так? Суспільству це нецікаво чи тут вина тих, котрі мали б розставляти дороговкази для нього? Особисто для мене питання це лишається відкритим. 

   Дивним чином читач нині може знайти новітню українську літературу на будь-яку тему, окрім книг про природу. Наші люди начебто усі поголовно люблять природу, принаймні любителів "культурно відпочити" на її лоні хоч греблю гати, жаль лише, що від такої "культури" спілкування з нашою Матінкою, страждання її лише зростають. І всі ж, як один б’ють себе у вишиванку, стверджуючи, що кращої природи, ніж українська, годі й шукати – і надихає, і крила дає... От тільки чомусь ніхто з тих, що пишуть, не ширяє в її піднебессі. А звідки ж тоді взятися серед наших людей таким знанням чи досвіду спілкування з природою , щоб користь від нього стала обопільною? Адже почерпнути їх, виходить, і немає з чого: книги такі відсутні. 

   Коли ти бачиш, як з кожним поколінням, ба, навіть з кожним роком Людина все більше перебирає на себе силу матері-Природи, лишаючи її здатності навіть на просте відтворення, то розумієш: це шлях до самознищення. Часу лишається все менше, а ідеї, що опановують цивілізацію, все якісь безглузді, а прірва між нами і Матір"ю все ширша і чим далі простягається наше нерозуміння Природи, тим безглуздіші народжуються ідеї, тим більший ризик, що саме вони ляжуть в основу останньої парадигми шостої цивілізації Homo sapiens.

   Та на цьому ось тлі похмурого декадансу зовсім випадково потрапляє раптом до рук книга з геть несучасною назвою: "Симфонія Петриківського лісу". Що? Невже про природу?! Ану ж бо... 

    Забігаючи наперед, скажу, що по прочитанні трилогія постала переді мною чимось на зразок музейної анфілади. Не буду приховувати: до першої зали цієї анфілади заходив з певними ревнощами, можливо, що й острах якийсь долав – а раптом відчую нікчемність власного письма, бо ж і я пишу про природу?!    

   ...Читач очима автора вчиться бачити ліс. Саме так, бо "дивитися" для сучасної, тим більше міської людини часто-густо зовсім не тотожне значенню "бачити". Той, хто був у лісі хіба випадково, починає розуміти, як там все пов’язано між собою: дерева і птахи, тварини і рослини. Інший, котрому ліс добре знайомий, співставляє враження – власні та авторові: і це майже так само цікаво, як бачити ліс уперше.

   Кількамісячна лісова робінзоніада автора вмістилася на шестидесяти п’яти сторінках "Лісничівки". Як? Щонайменше тридцять годин спілкування з лісом втиснути в одну сторінку?! Хм... Відсутні подробиці чаруючого лісового побуту  з детальними описами "тихого полювання" чи ледь не первісного рибальства. І де ж рецепти простецької чоловічої кухні відлюдника, що мусить викликати в читача мимовільне слиновиділення, приступ вовчого апетиту і білу заздрість до автора-щасливця? Не святим же духом харчувався в лісі Петро Сорока?

   І взагалі, чому все своє кількамісячне перебування в лісі він не закарбував у вигляді об"ємного, нехай і словесного, барельєфа, як на фризі давньогрецького храму, а лише прописав таким собі штрих-пунктиром – де "широким мазком, а де тонкою лінією", як полюбляли писати літературні критики часів СРСР?

  Подивований і без жодної відповіді на посталі питання входиш в "Апокрифи ліщини" – наступну залу анфілади і з перших кроків по ній розумієш – це вже зовсім інший рівень: на щабель, на цілий порядок вищий очікуваного. І з подивом довго бродиш по тому просторому "залові", переходячи від одного "апокрифа" до іншого, подовгу затримуючись, як біля улюблених полотен великих майстрів, часом повертаючись до деяких, аби ще раз отримати насолоду – таке диво! Та ні, "зала" – це не те... Тут доладніше говорити про сад – живий, під відкритим небом, з  деревами та кущами досконалої форми і неймовірних відтінків листу, чиє гілля висне під вагою зрілих плодів несуєтної мудрості – аби кожен, хто навідався сюди, зміг уволю насолодитися плодами праці того, хто створив цей диво-сад. Тут уже не йдеться про "бачити". Тепер читач вчиться у автора вмінню спостерігати і не просто спостерігати, а й співставляти, розмірковувати і робити зі спостереженого часом несподівані, але однозначно непересічні висновки

   "Бродив темними хащами і коли вийшов на сонячну поляну, то аж сп’янів од тепла і світла. Й ніби вперше у житті відкрилася мені вся сила та велич сонця, його безцінні щедроти. І довго купався та розкошував у його сяйві й не хотів, щоб це колись закінчилося. І душа моя радісно співала, і зрозумів: ціну затінню ще можна скласти, але сонце ціни не має".

   Або ось таке:

   " У лісі невгавучі комахи залишаються невидимими, доки на них не впаде скісне сонячне проміння. А упавши, визолотить їх і очам відкриється звинний повітряний танок.

   Так і з людським словом. Щоб воно засвітилося, треба, аби на нього упав промінь Божої любові й благодаті. Тільки за такої умови можна достукатися до серця іншої людини".

Безперечно осяяні тим променем, "апокрифи" рясніють мудрим словом Петра Сороки і тобі ну ніяк не хочеться йти геть: читаєш, перечитуєш, дивуєшся, що хтось може споглядати світ твоїми ж очима з тою лиш різницею, що йому вдалося ототожнити чудодію слова, осяяного Божою благодаттю з позолотою від сонячного променя в самій природі, а тобі ні... Потім читаєш про дивовижні зміни, котрі життєдайний промінь коїть з нашим світом  і радієш душею: "А так. Так!"

  І ото читаючи й перечитуючи, смакуючи уявні свої відчуття, вертаючись та йдучи вперед, постаєш якоїсь миті перед останньою частиною трилогії: "Кора" (лісові псалми). 

   Ще один щабель угору. Знову на порядок вище. Вже музика вишніх сфер: нюанси і відтінки римованого слова, що наскрізь, як весняна земля талими водами, просякнуте авторськими роздумами про вічне, про органічний зв’язок життя лісу та нашого, людського. І стає зрозумілим задум: автор недарма замислив цю книгу, як трилогію – він таким чином вів свого гостя від простого до складного, готував його до сприйняття власної поезії, до поетичної симфонії,  котру, будь вона вкраплена в тіло твору з самого початку, можливо, більшість і не осягнула б, і пробігла мигцем по діагоналі, думаючи побіжно про щось своє...

Що душа шукає в цьому лісі?
Музики?
Всамітнення?
Краси?
Чи тієї сонячної пісні,
За яку півцарства віддаси?
Шовкового дотику метлиці? 
Днів, що нерозумно загубив?
Чи одного дива таємниці -
Ще ніким не видихнутих слів.

   А так, по волі автора , по замислу його, неспішно, природно, розтеплений душею,  йдучи тим диво-садом, вслухаючись у музику рим, починаєш з кожним кроком прагнути  все більш складної роботи для розуму свого і серця, ба, навіть злету думки і душі!

Повільно сіло сонце – і мені
Лишилася, мабуть, якась година,
Щоб дочитати у самотині
При світлі денному святого Августина. 

Таке безсмертне сяйво небо ллє,
Така любов в душі неопалима,
Що та година більша, як моє
Життя, яке лишилось за плечима.

      У Петра Сороки не побачиш логічно вивіреної послідовності його поетичних роздумів. "Лісові псалми" швидше нагадують лісові походеньки грибника по вкрай заплутаній траєкторії: сторонньому це видасться безцільним блуканням, та насправді тут іде пошук істини душею, відкритою до свого Творця. 

   Як шукають істину в природі? Кружляють і повертаються, аби поглянути на щось, варте уваги, з іншого боку, в інший час доби, утверджуються в чомусь і від чогось відмовляються, бо живе ніколи не кам’яніє, на те воно й живе:

... Я тільки зазирнув у таїну,
Що непідвладна логіці та слову,
Коли я мудрість лісу осягну,
То зрозумію всю світобудову.

Усі закони -
горні та земні, -
Всі сокровенні істини глибокі.
Й відкриється гармонія мені,
Чи іншими словами - мир і спокій. 

    Що є ми? Що є Природа? Ми вороги чи неподільне ціле? Де нам шукати відповідь на ці одвічні питання? Де: в творах великих філософів? В Старому й Новому Завітах? Чи, можливо, в сусідньому лісі?

Якби знаття.
Якби таке чуття,
Як мають вільхи або дикі вишні.
Бо, може, це з природою злиття
І є найвища єдність із Всевишнім?

  По суті, вся заключна частина трилогії є пошуком відповіді на це надскладне для сучасної Людини питання. І надзвичайно добре, що Петро Сорока не лише знайшов відповідь на нього, але й силою свого літературного таланту переконує в цьому читачів:

Ми всі одно: птахи, дерева, люди.
Ми – світова душа, яка росте
І на землі, і в космосі – усюди,
Де лиш струмує світло золоте.

   Нам би таких книг десятки, сотні... Можливо, ще не все пропало, можливо ми таки зрозуміли б і навіщо ми  в цьому світі, і куди йдемо, і яку мету в дійсності  ставить перед нами Творець. А без цього ми тинятимемося нашими манівцями до скону, не здогадуючись навіть про щастя, котре поруч: щастя спілкування з матір’ю Природою – про яке так чудово переповів нам Петро Сорока, віртуозно виконавши свою „Симфонію Петриківського лісу”.

    Ну, а як щодо переоцінки свого письма? – спитаєте ви. Чудово! Вона не відбулася. Ми з Петром дивимось на світ різними очима, проте в одному напрямку. Він здебільшого про ліс, я переважно про ріку. Та суть не в тім. Нам обом подобалось письмо іншого, хоча у телефонних розмовах ми не раз не один одного хвалили, а про одне говорили – зі знанням справи, суголосно, як кажуть. Вже якось і за гостини мову завели... Не судилося. Доля...