Про автора. Богдан Дячишин - письменник, науковець, доктор філософії, доцент, кандидат технічних наук, член НСПУ, член асоціації українських письменників, лауреат ряду премій. В своїх критичних статтях уміє вибрати влучні цитати, які передають сутність письменника, котрого рецензує автор. В даному разі це український поет і художник, лауреат Шевченківської премії Анатолій Кичинський.
СОТВОРІННЯ ЖИВОГО СЛОВА І ДУМКИ
Анатолій Кичинський. Сотворіння цвіту. Поезія, проза. – К.: Український пріоритет. – 264 с.
Оце – мій меч.
А це – мій плуг.
Анатолій
Кичинський
З епіграфом вийшло так: відкрив, де відкрилося – і це перше, що впало в очі. Мав щастя чути поезію пана Анатолія (читану ним із пам’яті) у Львові на книжковому форумі видавців. Вона зачепила моє серце, а читаючи-перечитуючи рецензії на поетичні книжки, зауважуєш, що їх пише нібито один і той самий рецензент: є метафора чи нема, є порівняння, які подобаються, і чи вони вдалі... Автори рецензій не поспішають наводити фрагменти віршів – тож яке уявлення може вибудувати читач щодо сутності цього поетичного слова? У текстах тоді присутня поезія, якщо вони торкаються серця, коли в них спостерігаємо єдність слова і думки, повагу до слова (творчість і мораль – посестри, близнята, які можуть жити лише і лише вкупі), яке спонукає до роздумів і виховує читача. Думна поезія здатна розбудити приспаний байдужістю духовний світ оточення…
Найзолотіше відлітає першим.Але ж я не про осінь.
Аж ніяк не про осінь.
Я про найзолотіших –
Тих, що нас прикривають собою...
Метафори можуть бути присутніми, але набір слів не вибудовує для читача картину, сильнішу за знання, не витворює цілісну думку... Вірш – це новела в мініатюрі. Тільки живе, а не мертве слово формує мову, здатну об’єднати народ у міцно стиснутий п’ястук, бо майбутнє – за мислячими людьми: «Мова – це необхідне удосконалення мислення і природний розвиток властивих тільки людині здібностей» (І. С. Захара, «Філософія мови Олександра Потебні». У кн. «Українська філософія»).
Не забуваймо простої істини: думка без життя, життя без думки – мертві. Думка мусить випереджати дію: «Deliberando discitur sapientia» (Роздумуючи, набираємося мудрості. – Публілій Сір). «З думками й у розмаїтті ніщо не зрівняється, про що – у Шевченка: “Одна думка усміхнеться, / А друга заплаче”. Думки – наче миттєві штрихи до внутрішнього портрета людини, стану її душі» (Андрій Содомора, «Бесіди п(р)одумки»).
Новела в мініатюрі поетичним словом (тут думка думку наздоганяє), бо «Слово іде за пером, / наче за плугом». Зорану, доглянуту ниву життя засіває поет живими словами, які плодоносять думками – живими й розумними істотами:
Наполохана галичза курганом з очей пропада.
Розвидняється далеч.
Гоїть рани цілюща вода.
Для печальної казки
так потрібні щасливі слова.
Та пробитої каски
не наповнить вода дощова.
– Прокидайся Іване,
поки зовсім землею не став!..
– Твій Іван вже не встане
і не скаже: «Як довго я спав!..»
У книжці – поезії, датовані початком 1980-их років і по нинішній день, а також дві поеми, проза й світлини живописних картин автора (пан Анатолій талановитий в усьому). Очевидно, це крихти невеличкого підсумку до 70-річчя поета. Віршів багато, як і думок. Кожен вірш спонукає до обмірковування метафоричності того чи іншого посилу автора:
Безвітряний вечір. Дорога осіння.Небесна замріяність праху земного.
Прекрасна пора для збирання каміння
опісля пори спотикань через нього.
Глибина
думки, метафоричність мислення поета – чи не в кожному рядку вірша: «Дитяча
лічилка, де місяць виходить з туману», «Банальний трикутник накреслила в
сутінках доля», «Ця ж осінь для нас – не що інше, як мить, / зупинена Богом і
названа щастям», «На відстані сльози, ковтаючи слова, / кладу своє
лице у мамині долоні», «Відлітають мої не почуті тобою слова», «Падає погляд у
сад – і на пні / сумно розходяться кільця річні»... Цитувати можна до
нескінченності чи не з кожного вірша, кожної сторінки...
Ось приклад того, як всього чотири рядочки поезії автора спонукають до творення тексту про пошук «золотої середини»:
Душа, вогню торкнувшись, обпеклась.Замерзла, доторкнувшись до льодини.
Оговталась і вкотре подалась
на пошук золотої середини.
Міркування розпочну з думки Северина Боеція: «Людина лише тоді вирізняється з-поміж інших істот, коли пізнає себе», коли чує через тисячоліття живий голос мислителя:
Над усім же – дозорець і прознавець усього Бог..Хто земні тяготи здолав, для того – Зорі в дарунок!
Звернімо увагу на деякі цікаві й дотичні до попередньо сказаної думки. Золота середина – в усьому триматися міри, жити в гармонії з довкіллям: «Я вважав золоту середину за найдосконалішу... Все, що діється навспак природі, може бути згубним; але все, що відповідає її бігу, завжди має бути любим» (Монтень, «Проби»). А Сенека писав, що в житті потрібно триматися дороги, яку вказала природа, бо «Хто ступає нею, для того все легке і досяжне; хто вперто намагається йти в протилежному напрямі, для того жити – все одно, що гребти проти течії»... Душа: «Оговталась і вкотре подалась»...
«Сотворіння цвіту» надихає читача на «Божевільне бажання літати», приземлитися, купити квиток і поїхати «В гості до мами». В житті вже так стається- чому воно так стається?..
Ми їдемо ночі і дні.Ну як воно сталося з нами,
що їдемо, їдемо – і
ніяк не доїдем до мами?
Поема
«Пісня про зубра» датована 2003 роком. Це надто смілива ідея, і похвально
що пан Анатолій осилив ці тексти (український переклад поеми вийшов в 2007 році. Гусовський
М. Пісня про зубра. Поема. Латинською та українською мовами. Переклад з
латинської А. Содомори). Можна сказати, що це переспів із фрагментами сміливої
поетичної мандрівки в сьогодення. Що нас об’єднує? Куди
ми рухаємося, суспільство споживачів матеріальних благ? Чи це створює сенси історичного поступу
суспільності? «Природні
бажання мають свої межі... хибне не має межі... блуд – нескінченний» (Сенека,
«Моральні листи до Луцілія», лист XVI). Спілкування
особи з духовним, іншим світом перетворилося на дотримання тих чи інших
традицій (обрядовірство). Християнство пішло не тією дорогою після Нікейського
собору 325 року – імперські амбіції діють по сей день: розділення й ворожнеча
між релігійними конфесіями, общинами і т. д. Знання, шляхетність відходять у
небуття. Людство може об’єднати духовний поступ. Світ значно складніший, ніж
може видаватися. Віра – це цілісний комплекс наших знань і розуміння не бачених
очима об’єктів; це те, чого неможливо цілісно сприйняти з допомогою наших п’яти
органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити. Наші
дії, почуття мусять базуватися на духовності і знаннях.
Політику неможливо осмислити логікою людського буття: терористів ми закликаємо до миру й добровільної здачі зброї. Якими мотивами при цьому керуємося? Може, терористи читають Монтеня: «Великий і чудовий архітвір людський – жити як слід»?.. «Імперії майбутнього будуть імперіями розуму» (Вінстон Черчилль), але цим імперіям необхідно підготувати духовний ґрунт, бо інакше глобальної катастрофи не уникнути.«Ми достатньо надовго затримались на берегах космічного океану. Тепер ми нарешті готові рушити до зірок» (Карл Саган. У кн. Мічіо Кайку, «Фізика майбутнього»), але мусимо зрозуміти дуже просту істину: до зірок варто рушати, лише забезпечивши свій духовний розвиток. Людині властиво думати, мріяти, а для думок та мрій також необхідно готувати ґрунт і – що дуже важливо!–прораховувати наслідки їхнього впливу на людство, на довколишній світ (природу). Хоча сьогодення суперечить цим прогнозам і мріям, що Анатолій Кичинський відтворив своїм талановитим поетичним словом:
Час піднімати народи супроти безладдя,Поки ще Марс не втопив у кривавих купелях
Світ християнства, що й так розколовся давно вже.
Рвуться стосунки братерські, руйнуються храми.
Так і владики земні свою совість приспали
Людям – на горе, державі – на шкоду. Одвіку
Їх над усе непокоїла влади сверблячка.
Ти або я пануватиму, двом же нам – тісно!..
Не випадково автор поеми в молитві просить:
Чару тверезості мислей та вчинків державнихІ нагадай про обов’язки їхні священні.
Щоб і нащадок виходив на прю з ворогами
Тільки за правду і, відданий справі безмежно...
У
тексті молитви Анатолій Кичинський вживає
слово «Батько», а мало б бути «Отець»: «Батько Всевишній з любові до
роду людського...» Пригадую осінній сонячний день 2006 року.
Шукав призабуту книжку в бібліотеці Католицького університету, аж тут зауважив
на поличці чорновий варіант «Нового Завіту» (Заповіту. – Іван Огієнко) у
перекладі Рафаїла Турконяка. Читаю молитву (Євангеліє від Матвія 6:9): «Тому-то,
моліться так: Батьку наш, що на небесах, Нехай святиться Ім'я
Твоє» («Ви ж моліться отак: “Отче наш, що єси на небесах!” Нехай святиться Ім'я
Твоє…» – в перекладі Івана Огієнка). Несподівано з
пам’ятті зринув вірш «Циган в огірках» Степана Руданського: «А сто бісів в
твого батька…». У виданні 2003 року Рафаїла Турконяка: «Отче наш», бо ж він переклав:
«І нікого не називайте на землі отцем, бо є один ваш Отець – Небесний» (Євангеліє
від Матвія 23:9). «Для товмача не кара це – закон: / Цю ж саму хвилю двічі
не зустріти…» (Андрій Содомора, «Неперекладне». У кн. «Пригорща
хвилин»).
Проза
в книжці – це настроєво-настальгійні спогади, які зберігає пам’ять. Свого часу
Валерій Шевчук жартома зауважив Ліні Костенко: «Проза – це Вам не віршики
писать». Якщо в поезії думки «спресовані», бо спонукають до прискореного
мислення (адже в ній думка думку здоганяє), то в прозі можна порозкошувати
детальним описом, споглядальною сутністю речей, розслабитися, подумати,
посидіти, помріяти. Про що може снити, мріяти восьмикласник Анатолій Кичинський: «Чорнява,
смаглява і така мила, така гарна... Подих перехопило... “Мені тринадцятий
минало...”». Тут і спогади про студентські роки, солдатську службу (художнє
оформлення кімнати боєвої слави). Майор-замполіт: «Та який хрін все це читатиме?!» Я ж прочитав прозу в книжці від
першої і до останньої літери. Які теплі спогади про Миколу Вінграновського,
Леоніда Талалая! Моменти зустрічі з митцями, що
зберігаються в пам’яті по сей день: «І неможливо зупинить / Щасливу мить, яка
безмежна, / Але всього лише на мить» (Леонід Талалай, «Щаслива мить»).
Словом щирої вдячності про незабутні миті дружби («Стократ сильніш стає чуття плеча») оповідає автор про дорогого Володимира Забаштанського, якому «судилося в суцільній темряві бачити те, чого багато хто із зрячих не помічає...» Фрагмент його дарчого напису на книжці «Свічечкою слова»:
Назавжди моєму Кичинському Толінехай оця свічечка слова мого
осяє дорогу пекельної долі,
дорогу, якої не бути могло.
Тоді в моїй долі тебе не було б,
була б моя доля без друга пустою.
…Ось і перегорнув останню сторінку книжки – пам’ять серця не дозволяє закрити її. Представлені світлини живописних картин автора спонукають до повторного перегляду, бо ж із них і завдяки їм пізнаємо внутрішній світ автора, його бачення тих чи інших явищ природи: зупинитися, облишити турботи щодення й побачити, в якому прекрасному світі живемо, задуматися над красою сотворінного цвіту. Андрій Содомора стверджує, що «Світлина ловить не мить, а те, що у ній засвітилося» («Бесіди п(р)одумки»). Анатолій Кичинський засвітив вогонь тепла, любові, бо вогонь – символ перемоги, як символ життя вважався і є найбільшою святістю. Маємо можливість причаститься не тільки до слова, а й через пензлик митця побачити його внутрішній світ...
По цей бік цвітіння – щаслива бджола,і сонячний зайчик з росою на віях,
і мить золота, коли ти розцвіла
край стежки, в якої дорога у мріях.
По той бік цвітіння – колюча стерня,
і листя у небо здіймається димом,
і клин журавлиний наприкінці дня
все важче над шляхом летить несходимим...
Хай вогонь теплоти слова поета знайде дорогу любові до вдумливого читача, а «щаслива бджола» міцно тримає перо і пензлик», щоб багато літ нас радував красою свого польоту «клин журавлиний», щоб у небо здіймався тільки дим пам’яті батьківського порогу: «Хисткий димок хитається над хатою, / Вечері дух доходить до воріт...»