Михайло Карасьов. Українська Кліо: пацієнт скоріше мертвий, аніж живий.

Українська Кліо: пацієнт скоріше мертвий, аніж живий.

«Дивне діло ‒ писав ще сто років тому Сергій Єфремов, ‒ надзвичайно багата на визначні події, на трагічні постаті й на цікаві ситуації історія України зовсім мало, коли рівняти, приваблює до себе наших письменників. Історична белетристика у нас чи не найслабше розоране поле в письменстві».

Таку маємо характеристику історичної прози в колишні часи, такою історична проза є і сьогодні. Не без винятків, звичайно. Кілька хороших романів, як це не парадоксально, були написані в зацензурену радянську епоху. Так, у 1934-1937 роках був написаний роман «Людолови» Зінаїди Тулуб. І в тому ж 1937-му письменниця опинилася в сталінських таборах на довгі десятиліття. Історичний роман «Довбуш» у цей час пише Гнат Ходкевич. Однак твір тоді надрукувати не вдалося, а сам письменник після гонінь з боку радянської влади в 1938 році був розстріляний. До когорти відомих романів слід зачислити  «Три листки за вікном» В. Шевчука, «Ясу» Ю. Мушкетика, «Четвертий вимір» Р. Іваничука. Але навіть таким потужним авторам, як Павло Загребельний з його унікальним твором «Я, Богдан»; або Іван Білик («Похорон богів», «Меч Арея»), чий стиль письма є чи не найбільш жанровим; або Семен Скляренко, який романами «Святослав» і «Володимир» розбудив інтерес до минулого в цілого покоління читачів ‒ навіть їм ледь вдавалося передати якщо не проблиск національної ідеї, то хоча б реальне відлуння української історії. Скоро «Меч Арея» був заборонений, а його автор позбавлений можливості друкуватися; П. Загребельний мусив викривити образ Хмельницького на догоду владі,  вкладаючи в його голову такі от думки про старшого брата: «Король мірився мечем перекреслити долю народу мого, а й не відав того, що великий народ, брат наш споконвічний, уже розкривав нам свої обійми, нам ‒ пошарпаним, скривавленим, знедоленим, осамітненим. Кінчалося наше сирітство!». Звісно, що письменники дрібнішого масштабу з ідеологічних лабет більшовицької Росії й поготів вирватися не могли.

На тлі підрадянської України значно потужніше виглядають історичні романи української діаспори, насамперед Б. Лепкого та Ю. Косача. Юрій Мушкетик колись сказав: «Про Богдана Хмельницького я прочитав, мабуть, усе ‒ від Старицького до Панча та Загребельного, купу монографій, щось і сам писав про нього. Але тільки прочитавши геніальний роман Ю. Косача «День гніву», я нарешті зрозумів, хто такий був Богдан Хмельницький».

Затим в Україну прийшла Незалежність. Що ж нині відбувається з історичною прозою на її теренах? В 1991 році разом з комуністичним режимом упала жорстка регламентація в культурі. Однак, наші письменники, замість розробляти табуйовані теми, ринулися освоювать екзотичні модерні форми письма. На жаль, ніхто їм не підказав, що після нашого Розстріляного Відродження світова література уже пройшла цей шлях, уже відбулися Кафка і Джойс, і що занурюватися в глибини підсвідомості і абсурду в кінці 20 століття ‒ це вчорашній день. Час, зусилля, іскри таланту були витрачені фактично даремно.

Це коли говорити про літературу взагалі. Щодо історичного роману, то і його не обминула лиха доля. За роки Незалежності практично не маємо жодного знакового історичного роману. З одного боку, над авторами по інерції тяжіє ідеологічний синдром радянської епохи, тільки знаки помінялися ‒ замість пролетарського інтернаціоналізму сторінки романів полонив декларативний український патріотизм. По-друге, в гонитві за оригінальністю навіть наділені талантом письменники роблять з історичного роману такого собі покруча, накладаючи на історичне тло шар фантасмагорії, містики, гротеску, сумнівного гумору ‒ і то в кількостях, котрі свідчать хіба що про відсутність в автора почуття міри.  

Історичний роман не терпить подібного літературного модерну. Містика, блазнювання витісняють історичну складову з тексту, як зозуленя чужих пташенят з гнізда. Одним з прикладів цього є «Северин Наливайко» М. Вінграновського. Надрукований у 1996 році, твір дістав високу оцінку І. Дзюби: той побачив у «Наливайкові» зародження нового історичного роману в українській літературі. Однак, читач, який захотів би дізнатися про щось нове з історичної епохи  17 століття,  відкладе читання твору на двадцятій сторінці, бо нічого того у «Наливайкові» він не знайде. Зате познайомиться з авторськими фантазіями про переживання коника-цвіркунця, який випадково опинився на козакові в той момент, коли козак мчить на бій з ворогом.

Значно далі у покаліченні жанру пішло молодше письменницьке покоління. Виданий у 2001 році твір «Конотоп» сам автор Василь Кожелянко назвав «альтернативною історією». Включивши на повну потужність свою аналітичну уяву, він викладає нам версії Конотопської битви, коли б політичні гравці того часу вчинили не так, а інак.  Ще «один із засновників нової української історичної романістики» ‒ Володимир Єшкілєв. У всякому разі, так автора величають у передмові до його  книги. Романи «Імператор повені» та «Шлях Богомола» назвати історичними можна лише умовно, бо в них практично відсутня історична складова. Автор більше розповідає про міфи і духовні вірування, здобрені фантастикою про жахи потойбічного світу.

Нарешті 2009 рік вибухнув історичним романом, про який заговорили. Це був «Чорний ворон» В. Шкляра. Щоправда, вибух той виявився яловим. Письменник взявся розповісти нам про боротьбу українців проти російських більшовиків на початку минулого століття ‒ однак, допустився помилки, котра звела нанівець всі позитивні якості його твору. Персонажі чітко розділені на «наших» і «не наших». Однобокість у сприйнятті світу не дала письменникові відтворити реальне життя. Тому й вийшов роман В. Шкляра  пласким, немов плакати часів Жовтневої революції.

Чимало літературних жанрів потолочив Андрій Кокотюха. Працюючи на злобу дня, він видає на-гора роман за романом, але, перефразовуючи самого автора, «без претензії на геніальність». Не обминув письменник своєю увагою й історичного роману. У 2012 році вийшов його твір під назвою «Червоний», котрий виборов премію в одній із номінацій "Коронації слова". Хронологічні рамки розповіді охоплюють повстанський рух у Західній Україні 1947-1949 років. І знову, немов у шкільному творі на патріотичну тему, персонажі книги мають чітке чорно-біле забарвлення. Декларативна прямолінійність зробила з героїв чергових ляльок на ниточках.

З подібних творів бачимо, що автори, сідаючи за письмовий стіл, не завжди усвідомлюють: безкомромісною повинна бути сама ідея. А герої, які творять чи боронять ідею, завжди мають бути людьми, зі своїми слабкими і сильними сторонами. Здавалось би, все сказане – прописні істини, про котрі не варто говорити. І все ж…

Суперечка, чому віддати перевагу в історичному романі ‒ історії чи літературі, ведеться давно і цілими письменницькими школами. Воля автора, в якому напрямку вести повіствування. Але при цьому не варто забувати правило повзунка: чим більше додаси в один край, тим менше залишиться в іншому. Такий перегин в бік історії спостерігаємо в творі «Немирів ключ» Івана Корсака. Звичайно, декому з читачів буде цікаво дізнатися імена всіх князів, які підписували Гадяцький договір, чи то назви закордонних газет, котрі читав Немирич. Та вся ця інформація нічого не додає ні до характеру персонажів, ні в розвиток сюжету ‒ тільки гальмує той розвиток.

Коли з творами для дорослої аудиторії ще сяк-так, то кількість історичних романів для дітей у нас мізерна. Маємо лише в’ялий по сюжету роман В. Рудківського «Джури козака Швайки», та непогано написаний, але сповнений сумішшю снів, легенд і химороддя, «Чигиринський сотник» Л. Кононовича.

Як видиться, справи наші з історичною прозою сьогодні кепські. Тим знаковішим стає той факт, що на царині українського літпроцесу в 2018 році нарешті з’явився конкурс історичних романів. Проводиться він на здобуття літературної премії імені Івана Корсака під назвою «Українська Кліо».

Премію заснувала родина вже згадуваного тут відомого українського письменника Івана Корсака, та видавництво «Ярославів Вал» ‒ для популяризації в Україні літератури історичної тематики й заохочення авторів тих творів, які стали яскравими художніми здобутками. Переможцю конкурсу присвоюють звання «Лауреат літературної премії імені Івана Корсака» із врученням Диплома та грошової винагороди в сумі 50 тисяч гривень.                           

Першим лауреатом премії став Петро Кралюк з романом «Справжній Мазепа». Автор ‒ доктор філософських наук, заслужений діяч науки і техніки України, професор, проректор з навчально-наукової роботи Національного Університету «Острозька Академія». В 2019 році премію присудили письменнику Миколі  Суховецькому з Одеси. Нагороду він отримав за історичну трилогію про Кирило-Медофіївське товариство («Зустріч  у  Лаврі», «Дівчина з голубом» і «Сніг  на  фортеп’яні»),  головними  героями  якої є  Костомаров, Куліш і Шевченко. В 2020 році переміг у конкурсі відомий письменник Ю. Винничук з романами «Аптекар» та «Сестри крові».

          Проте досі критика в’яло реагувала на «Українську Кліо». Всезнаючий Гугл не спромігся знайти критичних рецензій літературознавців на твори перших двох авторів. Більше того, не видає Інтернет і книг (які мали б бути яскравими художніми здобутками!) лауреата М. Суховецького. Тому зацікавлений читач може хіба скористатися статтею кандидата філологічних наук Роксани Харчук, котра детально повідує нам, про що пише в своїй трилогії Суховецький. Ось головна суть із цієї статті: «Письменник акцентує увагу на сексуальності видатних українських романтиків, поетів й істориків… ‒ пише рецензент. ‒ … Сама логіка розвитку сюжетів … наштовхує на ортодоксальний висновок, що в основі життя, історії, політики й мистецтва лежить сексуальність, тобто саме сексуальність і є нашою душею».

Що ж до П. Кралюка і Ю. Винничука, то спробую передати власні враження від їх творів.

Роман «Справжній Мазепа» Петра Кралюка Вікіпедія чомусь називає «Римейком», але то таке ‒ автор назву дав, автор назву і змінив.  «Кралюк усе піддає сумніву ‒ каже про першого лауреата голова журі конкурсу Михайло Слабошпицький. ‒ і в усьому йде, як мовиться, аb оvо, самостійно, переосмислюючи те, оминаючи готові висновки попередників, з якими охоче погоджувалося не одне покоління літературознавців та біографів, які страждали надмірною довірливістю …Він хоче писати — і пише — зовсім Інак. І передовсім завдяки цьому Кралюк для нас цікавий. Письменник, який дозволяє собі розкіш та сміливість бути подібним тільки до самого себе. Принадний прецедент».

З тим, що П. Карлюк «пише зовсім Інак», безумовно, слід погодитися. У «Справжньому Мазепі» маємо такий собі злегка постмодерний текст із притаманною стилю самоіронією. Автор з перших сторінок демонструє оригінальну сюжетну задумку: молодий лікар-психіатр проходить інтернатуру в божевільні. А там пацієнти  пишуть історичні романи. Два з них П. Кралюк і пропонує увазі читача.

Відразу зауважимо, що божевільні автори, беручи за тло історичну епоху, витворяють на ній таке, чому позаздрили б найкрутіші сексбомби. Гумор їх ‒ якщо оте можна назвати гумором ‒ залишає далеко позаду «Вурдалака Шевченка» Бузини.

Твір божевільного Едічки ‒ натужна сатира про карикатурних Шевченка, Гоголя, Белінського та ін. Ось, скажімо, як Тарас Шевченко реагує на появу в їх товаристві Пушкіна:

«Тю! ‒ виривається у Тараса. ‒ Так йому ж пару літ тому Дантес яйця відстрілив».

Або: «‒ Талант! ‒ захоплено вигукує Гоголь. ‒ Почитай же нам, Олександре Сергійовичу!

Пушкіну тільки того й треба. Стає на повен зріст (хоча скільки того зросту), простягає руку:

‒ Ваша дума, ваша пісня не вмре, не загине!

‒ Чого ж, Олесю, «ваша»? ‒ дивується Тарас. ‒ Наша! ‒ і доповнює віршик словами: ‒ Ось де, люде, наша слава, слава України!

‒ Героям слава! ‒ завершує Пушкін.

Штенберг плеще у долоні. Та раптом зупиняється. Якась думка осінила його.

‒ Не допетраю, ‒ і в голосі його бринить здивування, ‒ то що, виходить, наші козаченьки проти Байрона воювали?

‒ Він же лордом був, отже, паном, ‒ пояснює Тарас. ‒ А наші козаки панів не любили. І різали все, що паном звалось».

Цей текст, навіть при національному нігілізмі, міг би ще якось спрацювати в сатиричному творі, але аж ніяк не в історичному романі.

Потім свій есей демонструє божевільний Професор. «Тато-патріарх, себто Авраам, робить хитрий хід, посилаючись на Яхве: мовляв, той наказав йому принести в жертву Ісаака ‒ промовляє до читача Професор. ‒ Це була одна з перших блискучих піар-акцій в історії людства. Ідея синовбивства виглядала цілком благопристойно: як-не-як, наказ Бога…». Тут і далі автор вустами Професора розмишляє про те, що цивілізації, котрі прийняли батьковбивство (грецький Зевс, наприклад), стали демократіями, а ті, котрі прийняли синовбивство, як у прикладі з Авраамом чи з Тарасом Бульбою, стали деспотичними монархіями. В цьому абсурді мова вже не йде про оригінальне трактування історії, тут питаєш себе ‒ а в чому, власне, прикол?

До цієї гимучої вже суміші Карлюк додає придурошні вірші, котрі читають бурсаки ‒ сини Тараса Бульби ‒ гетьману Іванові Мазепі, намагаючись викликати сміх в ошелешеного читача. А ще чим далі ‒ то більше вульгаризованої еротики, аж до гомосексуальних збочень. А тоді, на вершині «стьобу», Остап Бульба розповідає про облогу Батурина військами Меньшикова. Відомо, що неприступна столиця гетьмана Мазепи впала через зрадника, який завів вороже військо в місто підземним ходом. Але, виявляється, що потаємний хід росіянам показав не козак Ніс, як нам завжди казала історія, а саме Остап Бульба. А тоді ще цей «Остап» з насолодою рубає сокирою руки-ноги батуринцям, яко зрадникам російського царя-батюшки. Якщо таким пасажем П. Карлюк хотів показати своє відношення до «зрадника» української літератури М. Гоголя, то доречніше він виглядів би у Фейсбуці, їй-Богу. 

Сміятися можна над усім. Сміх лікує. Але навіщо ж смішити читача, посилаючи такі твори на конкурс історичного роману? І, тим не менше, П. Карлюк своїм ретророманом «Справжній Мазепа» конкурс історичного роману виграв. Як і М. Суховецький, «акцентуючий увагу на сексуальності видатних українських романтиків, поетів й істориків».

Твори останнього в часі лауреата, Юрія Винничука, дозволю собі проаналізувати детальніше ‒ з огляду хоча б на те, що автор має пафосні відгуки літературознавців. Євгеній Стасіневич у рецензії на роман «Аптекар»: да пребуде з нами роман» не пожалів ні захоплених епітетів, ні порівнянь Винничука із видатними оповідачами ‒ від Переса-Реверте і Лоуренса Норфолка аж до легендарної Шехерезади: «Сертифікований продукт, чистий і високоякісний»; «Можливо, "Аптекар" не найкращий і потенційно не найгучніший роман Юрія Винничука, але це роман справжній. Живий. От вже, дійсно, цілющий бальзам на душу ‒ на роз'ятрену і змарнілу від підробних ліків  українську читацьку душу».

Спробуємо поглянути, що ж це за цілющий бальзам, котрим почастував змарнілу читацьку душу Ю. Винничук.

Автор відразу запускає в роботу кілька сюжетних ліній: лікар Лукаш Гулевич розповідає історію свого життя; історія чаклунки Рути з відповідними жахами і містикою; про чорта Франса та відьом; про львівського ката Каспера та його методи відтинання голів;  про дівицю Юліану, переодягнуту хлопцем; а ще про міського сміттяра та інших персонажів другорядних.  Все це триває досить довго, починаєш з нетерпінням чекати, коли ж ці лінії випростаються в одну. Наперед скажемо, що герої роману таки перетнуться, але сюжетний сумбур залишиться в книзі до кінця.

Чи не на цілу сторінку в «Аптекарі» простягся опис нічного горшка: як його ставили під ліжко, як вранці виносили на вулицю, як жителі Львова вранці дружно переливали вміст своїх горщиків у бочку, котру спеціально з цією метою возили по місту. Нічний горщик приваблює письменника і в «Сестрах крові». Персонаж Інквізитор, як пише Винничук, «…сидів у папи під дверима його спальні. Звідти саме вийшов лікарський консиліум з нічним горщиком, голосно дискутуючи на тему його вмісту, а точніше, кольору і запаху. …Подискутувавши, медики передали горщика слузі, який  …відчинив вікно, вихилився разом з горщиком, і за мить пролунав плюскіт». І це, до речі, вся інформація про Папу Римського.

Звичайно, це цікаві історичні факти. Однак, нестримне бажання автора похизуватися своїми знаннями на предмет справляння нужди львів’янами у 17 століття не увиразнює побут епохи, а викликає лише здивування.

Далі автор ігнорує одне з правил історичної прози, яке гласить: не пускай читача до письменницької кухні; дослідницький труд письменника має перетворюватися в текст органічно і непомітно. Винничук же, як згаданий попереду слуга Папи Римського, виплескує на голову читача весь напрацьований матеріал, здебільшого не торкаючись його художнім пером. «А було тут чимало галуну, камфори, меркурію і бурштину, в окремих слоїчках містилися різні запашні живиці ‒ амбра і ладан, закуплені від португальських купців, сицилійська манна, грецька мастика, трасант з острова Мореї, який знімає гарячку, арабський алое, сандал червоний і жовтий, індиго з Багдаду, а в бляшаній скринці ‒ пахучі палички, у торбинках, дбайливо перев’язаних і позначених акуратними наліпками, спочивали прянощі й приправи: гвоздики, лаврове листя, турецький кмин, індійський імбир,кардамон, мускатові квіти і кульки, татарське зілля, різні гатунки перцю, а найголовніший малабарський, єгипецька касія в стручках, шафрани італійський та іспанський, кориця, розмаїті цукри …» ‒ і так ще на півтори сторінки тексту. Чималий шмат роману відводиться під переказ легенд про походження бальзаму. На кількох сторінках аптекар Лукаш повідує, як він здавав іспит на лікаря ‒ письменник же тим часом, користуючись нагодою, повідомляє читачу всі свої знання про середньовічну медицину. Думаєш собі: а якщо трапиться, що читач не аптекар і не думає ним стати, то навіщо йому така інформація і в такій кількості?

Опис середньовічного Львова, яким так захоплюються критики, насправді дуже далекий від художності: автор безхитрісно переказує читачу енциклопедичні дані: «Галицьке передмістя має біля тисячі будинків, Краківське менше ‒ біля шестисот. У самому місті 254 приватні кам’яниці, із них католицьких 164, вірменських 70, жидівських 40 і русинських 20. Населення у Львові дванадцять тисяч, у передмістях вісімнадцять, а то й двадцять. Живуть там також шотландці, німці, голландці, чехи, мадяри… ‒  Чи є у вас лазні? ‒ втрутилась одна з краль. ‒ Аякже, їх у нас шість у місті і кілька на передмістя …Ще двісті років тому було проведено водогін, який і досі функціонує бездоганно».

Вершиною ерудиції оповідача має послужити епізод, де один із персонажів, Йоган, промовляє замовляння латинською мовою ‒ без перекладу навіть у примітках. Цікавий читач залучає потужності компютерного перекладача, однак бурмотіння заклинателя не стає зрозумілішим: «Уряд Аргласа Агланаса залежить від тіл трьох гілок дисмеусу та поведінки серед божественної сили кламетора Дім… Органи уряду, мораль і дисмей Арглас Агланас висять ніжними обіймами тепла будинку і трьома гілками легкодоступної сили зірок …». Що хотів цим показати автор ‒ чи то своє знання латини, чи підкреслити незбагненність стародавніх заклять ‒  залишається невідомим.

Кілька розділів присвячено запискам львівського ката Каспера. Анонсуючи попереду ці записки, Винничук вказує на стиль Касперового письма, складного і несхожого на розмовну мову. Але ось від анонсу переходимо до самих записок ката і бачимо, що здібностей автора вистачило лише на анонс ‒ саме ж Касперове письмо відрізняється від авторської мови хіба що кривлянням під стародавність: «Був-єм ще молоденцем, ‒ пише кат, ‒ жиби міг передвидіти, які страшні біди мя чекають».

З особливою пристрастю описує Винничук середньовічні тортури. До того пристрастно, що свого тексту йому здається замало, і він з азартом цитує тогочасні книги: «…війт вийняв грубу обтріпану книжку і зачитав: «В єдній стіні висотою на півтора ліктя від землі забиваємо гак із кулком, а такий само гак забиваємо на противній стіні, іно трохи вище. Шнур, котрим іззаду на плечах спутано руки тортурованого, перетягаємо через вище кулко, а ноги примоцовуємо до нижчого кулка на противній стіні. Шнур ся змащуєм лоєм, жиби легко можно було смикати, бо посмик за шнур спричинює виламання рамен із суглобів». Або ще: «Відьми є родимі і вчені.  Родимі хвоста мають, котрого не видно, бо втягують в себе, але, коли ся купают, тогди той хвіст вилізає і ся киває по воді. …Найужитечніша проба о відьомство є купіль. Чарівницю зв’язати в «козла» ­­­­− праву руку вивернути за спину і примочувати до зігнутої лівої ноги, а ліву руку – до правої ноги. Тогди…» і т. д. Надмір жахіть викликає уже не страх, а сарказм. Як тут не згадати слова Вячеслава Медвідя: «Людина ХХ ст. наївно гадає, що здобуття внутрішньої свободи є за найбільше її осягнення. Вона не хоче зізнатися, що давно вже стала рабом своїх інстинктів. Цей стан годилося б розуміти як внутрішню вседозволеність і зачаєну злочинність. Така людина приходить до найстрашнішого: вона розглядає попередні історичні жахи як предмет насолоди. Історія жахів набуває подоби індивідуальної "інквізиції" (історичного садомазохізму). … Так людина зрікається історії».

Важко зрозуміти, яким робом притулити до роману розповідь двох жінок, котрі під тортурами призналися, що мали гріх з дияволом, наголошуючи при цьому, що «його прутень був зимний як лід». Хіба що смакування таких  подробиць приносить задоволення самому автору. Але де тут побачити ознаки історичного роману? Адже прутень диявола, як підказує здоровий глузд, має бути зимним у будь-яку історичну епоху.

Нарешті сторінки з катуваннями закінчуються, однак Винничук і не думає дати передих читачеві. Наступний розділ живописує, як гурт п’яних мужиків різними способами гвалтує повію. Нещасна жертва в ході, так би мовити, процесу відкушує одному з гвалтівників шматок члена. Цей шматок ‒ безперечна авторська знахідка, адже він зіграє вирішальну роль у викритті злочину.

Тут Винничук залишає на певний час детективний жанр в спокої, але даремні наші сподівання угледіти в книзі хоч якусь історичну подію чи персонажа. Автор знову переходить до описання львівського побуту. На цей раз читачеві пропонується посмакувати розповіддю міського сміттяра про його роботу, про категорії відходів, їх гнилі запахи і т. п.

Особливо цікавим з історичної точки зору видається такий епізод з роману: «Та й розваги були притаманні саме такій публіці ‒ наприклад, змагання на кількість пуків, бажано при цьому мелодійних. Рекорд у двадцять два пуки різника Микулки ще нікому не вдалося подолати, хоч легенди доносили неабиякий трафунок столітньої давності, коли стельмах Григораш виконав мелодію сурмача з львівської Ратуші за тридцять чотири пуки. А способи загасити свічку за один пук інколи завершувалися поважним обсмаленням сідниць, а раз навіть спалахнули штори». Згадаємо, що Рабле описував і не такі ще деталі фізіології, але ж при цьому ніколи не подавав свій твір на конкурс історичних романів.

Невідомо для чого автор причепив до свого твору чорта Франса. Хіба щоб придати йому філософського смислу: диявол Франц і дівиця Юліана за пляшечкою вина зупиняють сюжет і любесенько чи не цілий розділ роздумують про душу людини, про Бога, про рай і пекло. А банальні розмірковування чорта про жінок закінчуються глибокодумною фразою: «Що більше пізнаєш жінок, то все більшою загадкою вони постають перед тобою».

У «Сестрах крові», де автор спробував себе в ролі Д. Чейза, письменник так заплів сюжет павутиною детективних ходів, що годі розібратися: тут і таємниця сестер крові; і замовлення на вбивства відразу кількох осіб; і викрадення «Біблії диявола», в якому зацікавлені різні персонажі; і боротьба за львівську аптеку, знову із замовленнями на вбивство спершу власника аптеки, а потім на самого вбивцю. Розбавляє детективні пригоди хіба що живописне лесбійське кохання ‒ сестри крові жінки все ж, а не роботи там якісь!

Складається враження, що Винничук вирішив вдовольнити бажання всіх категорій читачів: тут і детектив, і любовна історія з еротикою навпіл, і пригоди, і трактати про відьом, і замовляння. Одна лише категорія залишилася спраглою: це читачі, котрі чекали від переможця конкурсу історичних романів власне історичного роману.

Не можна сказати, що історії в «Аптекарі» і «Сестрах крові» немає взагалі ‒ все таки романи ці про 17 століття. Проте Винничук не може довго втриматися на рівні історичного викладу, весь час сповзаючи в порнографію, містику, жахи, а в кращому разі ‒ в банальності. Історична складова роману сплескує, мов риба в озері ‒ і тільки круги пішли по воді.

Так, подія, навколо якої крутиться сюжет романів ‒ облога Львова військом Богдана Хмельницького. Час від часу автор виборсується із побутових деталей та згадує про неї. Але що ми там бачимо: стан війська? думки і плани полководців? сутички під стінами Львова? Таки ні. Бачимо унікальну з погляду автора історичну деталь: очільники обложеного Львова збирають у місті відьом, щоб ті ворожінням навіяли на козаків жах і паніку.  

Історичні мотиви, якщо це можна так назвати, супроводять текст Винничука і при опису львівського ринку. Продираючись між називаннями всього, що продавалось і купувалося, читач натрапляє на фірмову авторську деталь: «Ароматичні мішечки радо купували жінки, щоб носити на грудях. …Священники на проповідях лякали пеклом за те, що грішники кроплять себе духами, ба навіть перед любощами кроплять прутня і заливають парфуми в піхву, а це страшний гріх…». Ясна річ, такі деталі не тільки збуджують читача, а й постачають йому надзвичайно корисну інформацію з життя предків.

       У «Сестрах крові» кільканадцять сторінок роману присвячено опису повстання невільників на турецьких галерах під проводом Марка Якимовського. Практично ніякого відношення до роману ця пригода немає. Але це квіточки. Ягідка ж полягає в тому, що розповідь про повстання буквально списана з книги італійця Марко Томазо Марнавізіо (дотошний читач може знайти цей текст в Інтернеті у викладі Ю. А. Мицика під назвою «Повстання слов’янських невільників-веслярів на турецьких галерах у XVII ст.»). Не лише тут, але й далі Винничук демонструє цілковиту нездатність писати історичну прозу. Він елементарно переказує не лише тогочасних авторів, а й довідники та шкільні підручники з історії, як це сталося при опису походів Богдана Хмельницького. Звісно, кожен письменник використовує історичні джерела. Але історичний роман тим і відрізняється від популярної наукової статті, що в романі документ служить не для цитування, а для авторського осмислення та художньої інтерпретації фактів. Навіщо ж такими неперетравленими джерелами грузить читача, який взяв до рук художню книгу?

Врешті автору набридають власні історичні екскурси, і він повертається до любого серцю баговиння. Жаль, що повага до читача не дає мені можливості зацитувати найяскравіші перли з історичних романів Винничука ‒ там на кільканадцяти сторінках письменник живописує різні види жіночих піхв, типи волосся навколо них і тому подібну еротику. Виникає закономірне питання: якщо це історична проза, котра апріорі має воскрешать сторінки минулого, то чи не значить це, що жіноча піхва у 17 столітті була не такою, як нинішні? Бо лише тоді стає зрозумілим рішення журі «Української Кліо» віддати лаври за найкращий історичний роман «Сестрам крові».

Організатори конкурсу «Українська Кліо» заявили, що список поданих на премію творів вони не оприлюднюють, беручи приклад з Нобелівського комітету. Воно, звичайно, круто ‒ рівнятися на Нобеля. Але це було б логічним при вартісних романах-лауреатах. А катастрофічно низька якість переможців нашого конкурсу, що повторяється ось уже три роки підряд, викликає запитання:  чи це, м’яко кажучи, некомпетентність журі, чи відсутність хороших історичних романів в Україні взагалі? Щоб дати відповідь (хоча б для себе!), хотілося б поглянути на інші романи, прислані на конкурс. Проте, як бачимо, зась. При такому розкладі оцінювати «Українську Кліо» вельми трудно. Хай уже розумний читач сам домислить.