Генії та їх божевільні.
Роман Ліни
Костенко «Записки українського самашедшого» викликав чимало публікацій.
Обминемо критику типу: «роман отмечен совершенно советским по духу неумением
фильтровать базар» (Юрій Володарський); також випади деяких завзятих захисників
мату: авторка, мовляв, не готова «к восприятию открытого информационного
пространства» – звикли хлопці хлебтати помиї з корита, от тільки навіщо ж за
стіл лізти?; обійдемо і породжених Бузиною «борців» з кумирами, котрі задля
власного піару ладні облити брудом всякого, хто зажив собі слави.
Серед тих
же, хто щиро захотів розібратися в романі, є виважені і розумні рецензії
(наприклад, Олега Коцарева, який без зайвого пафосу аналізує психологію героя,
висловлює слушні зауваження про особливості та мову твору). Однак, цього не
скажеш про більшість критичних відгуків – вони, на мою думку, дуже поверхові і
показують скоріше не огріхи чи здобутки роману, а нерозуміння предмету критики.
Причому, це стосується і тих, хто гудить роман, і тих, хто його хвалить.
Які ж
основні претензії критиків до роману? Ось вони: герой не програміст; герой
мислить по жіночому; герой мислить не по своєму віку, а як шестидесятник; герой
картонний, а не живий.
Бачимо –
практично всі претензії стосуються зображення героя, на основі чого випливає
твердження, буцімто цей роман не є художньою літературою. Так говорить Юрій
Кучерявий, зазначивши, що «Записки…» – це літературний провал; схоже підходить
до питання і Віктор Неборак: «Але ми ж не хочемо, щоб у нас література була
підміною журналістики, памфлетів чи пропаганди. Невже в Україні можлива тільки
така література?» – каже він.
Очевидно, слід погодитися з тим, що для художнього твору головним таки є харизматичний герой. Але критики не завважують, що «Записки…» Ліни Костенко – це дещо інша література. Вона існує, починаючи з Івана Вишенського, афонського монаха, і до сучасних творів, як то «Щоденний жезл» Євгена Пашковського. Назвемо її полемічною, чи ессеєм, чи ще якось – суть не зміниться. Герой для цього різновиду літератури не головне; героєм часто виступає сам автор; іноді, як це маємо в Ліни Костенко, автор – всередині свого героя. Головна особливість такої літератури – в емоційній авторській реакції на оточуючу дійсність. Тому критика «Записок…» як художньої літератури в традиційному розумінні видається не зовсім правильною. Тут треба говорити про викладену письменником суть речей, як глибоко він цю суть бачить і наскільки майстерно передає.
Ризикну
вжити сумнівне порівняння, але роман Ліни Костенко, як і хороший напій, має
свою процедуру вживання. Щоб відчути аромат божевілля в її творі, треба перед
цим перечитати «Записки сумасшедшего» Гоголя. Ці два твори мають точки дотику
не лише в назві. Ліна Костенко бере за межу відліку свого роману згадуваний у
Гоголя як марення божевільного 2000-й рік. Щоб передати абсурдність розгону і
арешту опозиції біля пам’ятника Шевченка, вона позначає цей день гоголівським
«9 мартобря». Подекуди Гоголь присутній навіть в інтонаціях («Чи знаєте ви, що
таке українські вибори? Ні, ви не знаєте, що таке українські вибори»).
Знакова
обставина, яка водночас об’єднує і протиставляє ці твори – низький соціальний
статус героя. «Отчего я титулярный советник и с какой стати я титулярный
советник? Может быть, я какой-нибудь граф или генерал, а только так кажусь
титулярным советником?», – розмірковує гоголівський Поприщін. «Я не належу до
господарів життя»; «Я справді нуль, я зведений до нуля» – так каже про себе
герой Ліни Костенко.
От тільки
причини такого становища різні.
Поприщін,
скільки б не прагнув, ніколи не стане генералом, тому що за рівнем розвитку,
здібностями, оточенням, вихованням він приречений бути титулярним радником.
Неможливість досягнути вищого, аніж тобі визначив Бог, це і є трагедія «руської
душі», яку геніально вловив і так іронічно втілив у своєму творі Гоголь. Стати
іспанським королем – єдиний для його героя шлях спасіння.
Ліна
Костенко не чіпає підсвідомого. Її герой «зведений до нуля» не через свою
природну недолугість, а навпаки: бо наділений біблейськими чеснотами –
терплячістю, скромністю, чесністю, добротою і любов’ю. Такі риси, за здоровим
глуздом, мали б цінуватися у суспільстві понад усе, а виходить якраз на
протилежне. І коли гоголівський персонаж викликає сміх, бо вартий своєї участі,
то у Ліни Костенко трагедія героя стає трагедією нації, суспільства, в якому
панують божевільні моральні закони.
Чи є надія
ці закони змінити? Тут доречно згадати віщу фразу письменниці: «Добре, що
Господь увімкнув нам ближнє світло свідомості, бо якби дальнє, схибнутися
можна». Спробуємо таки увімкнути «дальнє» світло, як не вперед, то хоча б
назад.
І.
Вишенський, 16 століття: «Хай прокляті будуть владики, архімандрити й ігумени,
котрі монастирі привели в запустіння і починили собі із святих місць фільварки;
на святих місцях лежачи, гроші збирають, із тих прибутків, що подані для
Христових богомольців, дівкам своїм віна готують, синів одягають, жінок
прикрашають, слуг множать, барвисті одежі справляють, приятелів збагачують,
карети купують, заводять ситих і стрійно одягнених візників, – заживають розкіш
поганську!»; «О земле запустіла й заросла терням безвір’я та безбожності!»; «О
країно грішна, люди лютії, повні гріхів, плем’я лихеє, синове беззаконнії!
…Чому далі вражаєтесь, прикладаючи беззаконня до беззаконня? Від голови і до
ніг острупіли ви!»; «Чому такі нечутливі стали, одебеліли й окам’яніли серцем
та помислом? Хіба не вірите, що помрете?»
М. Гоголь,
19 століття: «А вот эти все…, что юлят во все стороны и лезут ко двору и говорят,
что они патриоты и то, и се: аренды, аренды хотят эти патриоты! Мать, отца,
Бога продадут за деньги, честолюбцы, христопродавцы!»
Ліна
Костенко, 21 століття: «Олігархи, нардепи, бізнесмени, очільники, кримінальні
авторитети, VIP-персони і поп-зірки – ось він, золотий фонд суспільства, його
неоціненний скарб. Всі інші – це маса, це посполите тло. …Їх охороняють від
нас, а хто нас охоронить від них?».
То що ж
попереду, якщо прислухатися до голосу історії? Безнадія: людство завжди було
таким, а отже, таким і буде. І ця безнадія, якої всіма силами намагається
уникнути Ліна Костенко, просочується між строчок роману. «Диктат приматів. Куди
подітись людині?».
Куди
подітись людині? – від цього божеволіють герої геніїв; самі ж генії шукають
виходу, шукають точки опори, і знаходять – кожен свою.
З тенет
безнадії рветься герой «Щоденного жезлу» Євгена Пашковського. Як і Ліна
Костенко, Пашковський вміє заглянути в суть речей і пришпилити цю суть, як
метелика в колекції, влучним словом до свідомості читача. Їх потік свідомості,
як лава з вулкану, пливе і палить довколишнє. «Бог усе нам щось хоче сказати, а
ми все не чуємо», пише Ліна Костенко. Так само намагається докричатися до людей
і автор «Щоденного жезлу». Врешті Є. Пашковський знаходить для себе вихід із
соціальної безнадії. З такою ж несамовитістю, з якою він бичував пороки людського
суспільства, письменник починає насаджувати Бога в людські душі. Однак, це шлях
для вибраних. Для героя Ліни Костенко він не може бути прийнятний. Герой її
занадто інертний, такий собі український Манілов; можна було б його осудити за
це, от тільки ловиш себе на думці: чи не моє зображення проступає зі сторінок
роману? І Ліна Костенко, взявши в персонажі одного з нас, продовжує крутитися в
безпросвітному вирі природних катаклізмів і соціальних маразмів.
Тематично
роман зачіпає все, чим живе наше суспільство. Тут і про екологію («Бо що ж
рефлектувати, що ми п’ємо, чи що ми їмо, яким повітрям дихаємо – все одно
іншого в нас немає»); про молодь («П’яна компанія варнякає на балконі, порожні
пляшки брязкають об асфальт», або «…ідуть зовсім ще діти, роти позатикані
сигаретами, мат-перемат»); про літературу; про любов, яка холоне «в Льодовитому
океані простирадл»; про бомжів – скрізь точна і пізнавана картинка для
будь-якого місця України. Та це ж усім відомо! – вигукує не один критик. Як на
мене, це перевага роману. Думки Ліни Костенко відображають думки і погляди
цілого пласту населення, і то не найгіршого пласту. Так, як думає і відчуває
авторка, думають сотні і тисячі. Іноді навіть тими ж словами. Тому справедливо
буде сказати, що роман, до всього, є ще й правдивим зрізом психології
покоління. А якщо визнати, що сила твору в тому, щоб увійти в резонанс з душами
якомога більшої кількості людей, то треба визнати, що Ліна Костенка завдання це
успішно виконала.
Та все
описуване, позбавлене оптимістичного виходу («І ми, і мій батько, і всі оті
борці за свободу , що життя своє віддали, – за таку Незалежність? За таку
демократію?! Я відчуваю банкрутство своєї долі»), починає перетворюватися на
в’язку масу, яка засмоктує, на коливання океану свідомості, яке нікуди не веде.
Все злішим
стає її сарказм: «Вчора по телебаченню показали Феміду із зав’язаними очима.
Все знали давні греки, і про нашу прокуратуру теж»; «Градус національного
пафосу вказує на гарячку»; «Пошту й телеграф не треба захоплювати – телебачення
захопило все»; «Справді, не дай, Боже, жити в епоху перемін. Дуже перемінюються
люди. Дехто просто вивертається шерстю наверх». «До виборів 111 днів. Красива
цифра – як три гвіздки» – а ти додумуєш: у гроб Україні ті гвіздки.
Десь
посередині роману Ліна Костенко робить спробу прилаштувати свого неприкаяного
героя хоч в якусь гавань. Після невдалого самогубства до нього повертається
любов дружини. Невловимо змінюється атмосфера самого роману. Тепер і суспільні
проблеми давлять не так трагічно: «У таку промерзлу провесінь, у такій гнітючій
реальності, це наше пізнє чаювання, ця тиха розмова, цей перламутровий полиск
чашок і терпкий аромат цейлонського чаю – може, це й маленьке щастя, але воно
наше. Набираєшся тепла на цілий день». Може, це і є порятунок? З амбразури
відбиватися легше, аніж оголеному серед поля.
Але Людина
Соціальна – а саме таким постає перед нами герой «Записок…», – не може знайти
притулку в особистому. «Просто у мене більше сигнальних лампочок у голові», –
ставить собі діагноз герой. Все починається спочатку: «В Європі нечувані
повені. В Китаї снігові бурі. …В Арктиці розколовся айсберг. Кіліманджаро тане.
Співає якась пташка. Сподіваюся, це ще не соловей».
Вершина
чорного від безвиході сарказму – цитування з булгаковського «Майстра і
Маргарити» балу Сатани на кадри святкування річниці Незалежності – з головою
Гонгадзе в якості основного реквізиту.
Це ще один
геній зі своїми божевільними виходить на сцену.
Конфлікт
героїв «Майстра та Маргарити» з суспільством теж торкається не лише формальних
законів, але і всієї стадної, лицемірної, показово-пуританської моралі.
Булгаков не приймає ні тупого натовпу, ні таких само тупих чиновників, які
керують ним. Розуміючи безнадійність боротьби, письменник дає в покровителі
своїм героям силу, хай навіть не зовсім чисту, але сильнішу за того ж таки
чиновника. Якщо герої не подужають, то це легко і весело зробить Воланд.
Шукаючи спасіння від «диктату приматів», письменник веде своїх героїв у
божевілля як порятунок.
Вишенський
тікає в монастир, Булгаков до Воланда.
Утекти з
України Ліна Костенко не може. Тому мусить шукати іншого виходу. І цим виходом
для героя стає пробудження нації, стає Майдан і Помаранчева революція.
Розум підказує, що завершити роман по справедливості слід було б так, як це зробив Гоголь – великою гулею під носом в алжирського дея. Але Ліна Костенко не залишає лінію оборони. Вона настільки талановито передає дух Майдану, що натомість повертається віра, повертається його великий смисл, розуміння того, що він був таки недаремно. Цей фінал – реабілітація Майдану для зневірених. «Все одно, – пише Л. Костенко, – за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно. А от за Україну соромно вже не буде». І ще: «Може, чиїсь волохаті руки спробують видерти цю сторінку. …Сторінку можна видерти. Історію – ні».
Помаранчевою
революцією закінчується роман. Все по канонах: розв’язка має бути і в житті, і
в літературі. Але здається мені, що поза сюжетом Ліна Костенко дає нам значно
вагоміше послання. Звернемося до одної з ключових фраз роману: «А їх уже там
багато. І Стус. І Світличний. І Миколайчук. І Чорновіл. А ще далі у часі Алла
Горська і Симоненко. …І я раптом розумію, що це ж не могили. Це окопи. Це ті
мертві, що тримають лінію оборони».
Справді,
життя іде собі далі, божевілля людства продовжується – досить включити
телевізор, щоб поринути в ту ж атмосферу, в яку допіру занурювала тебе з
головою письменниця. Однак і в цьому божевільному світі можна не втрачати
людського в собі. Дуже просто, але далеко не кожному під силу. Я не люблю, коли
возвеличують тих, хто в свій час славив Леніна-Сталіна і комуністичну партію, а
сьогодні з таким само ентузіазмом і натхненням гудить минуле і восхваляє
неньку-Україну. Не люблю письменника, який іде на зговір із українофобською
владою, якими б патріотичними вивертами цей зговір не обставлявся. Такі
«патріоти» гірші за ворога, бо вони віднімають надію. Але коли мені кажуть, що
інакше не можна, що митець мусить шукати компромісу, аби мати можливість
творити свої шедеври, я згадую Ліну Костенко і відповідаю: ІНАКШЕ МОЖНА.
Як добре,
що лінію оборони таки тримають живі.
* * *
Немає коментарів:
Дописати коментар