До читача.

У нашій літературі існує така собі візантійська традиція: критична стаття сприймається не просто як критична стаття, а завжди з підтекстом - когось возвеличити, а когось знищити. Тому надрукувати в періодиці об'єктивну критику не так-то просто. Редактор сто разів подумає, чи варто йому псувати відносини з письменниками ради якоїсь, хай і справедливої, критики на їх адресу. І рясніють наші часописи - замість живої рецензії на твір! - псевдонауковими статтями, де чим більше незрозумілих термінів, тим крутіший текст - зате нікого з літературних авторитетів не чіпаючи. Виходу з цієї пастки на горизонті не видиться, тому критики змушені шукати прихистку в Інтернеті. Пропонований блог має намір публікувати об'єктивні рецензії на літературні твори. Для попереднього перегляду вашої статті висилайте її на електронну адресу автора блогу.

Михайло Карасьов.

Михайло Карасьов. Генії та їх божевільні.

Генії та їх божевільні.

 Відгук на роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».

     Роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» викликав чимало публікацій. Обминемо критику типу: «роман отмечен совершенно советским по духу неумением фильтровать базар» (Юрій Володарський); також випади деяких завзятих захисників мату: авторка, мовляв, не готова «к восприятию открытого информационного пространства» – звикли хлопці хлебтати помиї з корита, от тільки навіщо ж за стіл лізти?; обійдемо і породжених Бузиною «борців» з кумирами, котрі задля власного піару ладні облити брудом всякого, хто зажив собі слави.

     Серед тих же, хто щиро захотів розібратися в романі, є виважені і розумні рецензії (наприклад, Олега Коцарева, який без зайвого пафосу аналізує психологію героя, висловлює слушні зауваження про особливості та мову твору). Однак, цього не скажеш про більшість критичних відгуків – вони, на мою думку, дуже поверхові і показують скоріше не огріхи чи здобутки роману, а нерозуміння предмету критики. Причому, це стосується і тих, хто гудить роман, і тих, хто його хвалить.

     Які ж основні претензії критиків до роману? Ось вони: герой не програміст; герой мислить по жіночому; герой мислить не по своєму віку, а як шестидесятник; герой картонний, а не живий.

     Бачимо – практично всі претензії стосуються зображення героя, на основі чого випливає твердження, буцімто цей роман не є художньою літературою. Так говорить Юрій Кучерявий, зазначивши, що «Записки…» – це літературний провал; схоже підходить до питання і Віктор Неборак: «Але ми ж не хочемо, щоб у нас література була підміною журналістики, памфлетів чи пропаганди. Невже в Україні можлива тільки така література?» – каже він.

     Очевидно, слід погодитися з тим, що для художнього твору головним таки є харизматичний герой. Але критики не завважують, що «Записки…» Ліни Костенко – це дещо інша література. Вона існує, починаючи з Івана Вишенського, афонського монаха, і до сучасних творів, як то «Щоденний жезл» Євгена Пашковського. Назвемо її полемічною, чи ессеєм, чи ще якось – суть не зміниться. Герой для цього різновиду літератури не головне; героєм часто виступає сам автор; іноді, як це маємо в Ліни Костенко, автор – всередині свого героя. Головна особливість такої літератури – в емоційній авторській реакції на оточуючу дійсність. Тому критика «Записок…» як художньої літератури в традиційному розумінні видається не зовсім правильною. Тут треба говорити про викладену письменником суть речей, як глибоко він цю суть бачить і наскільки майстерно передає.    

     Ризикну вжити сумнівне порівняння, але роман Ліни Костенко, як і хороший напій, має свою процедуру вживання. Щоб відчути аромат божевілля в її творі, треба перед цим перечитати «Записки сумасшедшего» Гоголя. Ці два твори мають точки дотику не лише в назві. Ліна Костенко бере за межу відліку свого роману згадуваний у Гоголя як марення божевільного 2000-й рік. Щоб передати абсурдність розгону і арешту опозиції біля пам’ятника Шевченка, вона позначає цей день гоголівським «9 мартобря». Подекуди Гоголь присутній навіть в інтонаціях («Чи знаєте ви, що таке українські вибори? Ні, ви не знаєте, що таке українські вибори»).

     Знакова обставина, яка водночас об’єднує і протиставляє ці твори – низький соціальний статус героя. «Отчего я титулярный советник и с какой стати я титулярный советник? Может быть, я какой-нибудь граф или генерал, а только так кажусь титулярным советником?», – розмірковує гоголівський Поприщін. «Я не належу до господарів життя»; «Я справді нуль, я зведений до нуля» – так каже про себе герой Ліни Костенко.

     От тільки причини такого становища різні.

     Поприщін, скільки б не прагнув, ніколи не стане генералом, тому що за рівнем розвитку, здібностями, оточенням, вихованням він приречений бути титулярним радником. Неможливість досягнути вищого, аніж тобі визначив Бог, це і є трагедія «руської душі», яку геніально вловив і так іронічно втілив у своєму творі Гоголь. Стати іспанським королем – єдиний для його героя шлях спасіння.

     Ліна Костенко не чіпає підсвідомого. Її герой «зведений до нуля» не через свою природну недолугість, а навпаки: бо наділений біблейськими чеснотами – терплячістю, скромністю, чесністю, добротою і любов’ю. Такі риси, за здоровим глуздом, мали б цінуватися у суспільстві понад усе, а виходить якраз на протилежне. І коли гоголівський персонаж викликає сміх, бо вартий своєї участі, то у Ліни Костенко трагедія героя стає трагедією нації, суспільства, в якому панують божевільні моральні закони.

     Чи є надія ці закони змінити? Тут доречно згадати віщу фразу письменниці: «Добре, що Господь увімкнув нам ближнє світло свідомості, бо якби дальнє, схибнутися можна». Спробуємо таки увімкнути «дальнє» світло, як не вперед, то хоча б назад.

     І. Вишенський, 16 століття: «Хай прокляті будуть владики, архімандрити й ігумени, котрі монастирі привели в запустіння і починили собі із святих місць фільварки; на святих місцях лежачи, гроші збирають, із тих прибутків, що подані для Христових богомольців, дівкам своїм віна готують, синів одягають, жінок прикрашають, слуг множать, барвисті одежі справляють, приятелів збагачують, карети купують, заводять ситих і стрійно одягнених візників, – заживають розкіш поганську!»; «О земле запустіла й заросла терням безвір’я та безбожності!»; «О країно грішна, люди лютії, повні гріхів, плем’я лихеє, синове беззаконнії! …Чому далі вражаєтесь, прикладаючи беззаконня до беззаконня? Від голови і до ніг острупіли ви!»; «Чому такі нечутливі стали, одебеліли й окам’яніли серцем та помислом? Хіба не вірите, що помрете?»

     М. Гоголь, 19 століття: «А вот эти все…, что юлят во все стороны и лезут ко двору и говорят, что они патриоты и то, и се: аренды, аренды хотят эти патриоты! Мать, отца, Бога продадут за деньги, честолюбцы, христопродавцы!»

   Ліна Костенко, 21 століття: «Олігархи, нардепи, бізнесмени, очільники, кримінальні авторитети, VIP-персони і поп-зірки – ось він, золотий фонд суспільства, його неоціненний скарб. Всі інші – це маса, це посполите тло. …Їх охороняють від нас, а хто нас охоронить від них?».

     То що ж попереду, якщо прислухатися до голосу історії? Безнадія: людство завжди було таким, а отже, таким і буде. І ця безнадія, якої всіма силами намагається уникнути Ліна Костенко, просочується між строчок роману. «Диктат приматів. Куди подітись людині?».

     Куди подітись людині? – від цього божеволіють герої геніїв; самі ж генії шукають виходу, шукають точки опори, і знаходять – кожен свою.

     З тенет безнадії рветься герой «Щоденного жезлу» Євгена Пашковського. Як і Ліна Костенко, Пашковський вміє заглянути в суть речей і пришпилити цю суть, як метелика в колекції, влучним словом до свідомості читача. Їх потік свідомості, як лава з вулкану, пливе і палить довколишнє. «Бог усе нам щось хоче сказати, а ми все не чуємо», пише Ліна Костенко. Так само намагається докричатися до людей і автор «Щоденного жезлу». Врешті Є. Пашковський знаходить для себе вихід із соціальної безнадії. З такою ж несамовитістю, з якою він бичував пороки людського суспільства, письменник починає насаджувати Бога в людські душі. Однак, це шлях для вибраних. Для героя Ліни Костенко він не може бути прийнятний. Герой її занадто інертний, такий собі український Манілов; можна було б його осудити за це, от тільки ловиш себе на думці: чи не моє зображення проступає зі сторінок роману? І Ліна Костенко, взявши в персонажі одного з нас, продовжує крутитися в безпросвітному вирі природних катаклізмів і соціальних маразмів.

     Тематично роман зачіпає все, чим живе наше суспільство. Тут і про екологію («Бо що ж рефлектувати, що ми п’ємо, чи що ми їмо, яким повітрям дихаємо – все одно іншого в нас немає»); про молодь («П’яна компанія варнякає на балконі, порожні пляшки брязкають об асфальт», або «…ідуть зовсім ще діти, роти позатикані сигаретами, мат-перемат»); про літературу; про любов, яка холоне «в Льодовитому океані простирадл»; про бомжів – скрізь точна і пізнавана картинка для будь-якого місця України. Та це ж усім відомо! – вигукує не один критик. Як на мене, це перевага роману. Думки Ліни Костенко відображають думки і погляди цілого пласту населення, і то не найгіршого пласту. Так, як думає і відчуває авторка, думають сотні і тисячі. Іноді навіть тими ж словами. Тому справедливо буде сказати, що роман, до всього, є ще й правдивим зрізом психології покоління. А якщо визнати, що сила твору в тому, щоб увійти в резонанс з душами якомога більшої кількості людей, то треба визнати, що Ліна Костенка завдання це успішно виконала.

     Та все описуване, позбавлене оптимістичного виходу («І ми, і мій батько, і всі оті борці за свободу , що життя своє віддали, – за таку Незалежність? За таку демократію?! Я відчуваю банкрутство своєї долі»), починає перетворюватися на в’язку масу, яка засмоктує, на коливання океану свідомості, яке нікуди не веде.

     Все злішим стає її сарказм: «Вчора по телебаченню показали Феміду із зав’язаними очима. Все знали давні греки, і про нашу прокуратуру теж»; «Градус національного пафосу вказує на гарячку»; «Пошту й телеграф не треба захоплювати – телебачення захопило все»; «Справді, не дай, Боже, жити в епоху перемін. Дуже перемінюються люди. Дехто просто вивертається шерстю наверх». «До виборів 111 днів. Красива цифра – як три гвіздки» – а ти додумуєш: у гроб Україні ті гвіздки.

     Десь посередині роману Ліна Костенко робить спробу прилаштувати свого неприкаяного героя хоч в якусь гавань. Після невдалого самогубства до нього повертається любов дружини. Невловимо змінюється атмосфера самого роману. Тепер і суспільні проблеми давлять не так трагічно: «У таку промерзлу провесінь, у такій гнітючій реальності, це наше пізнє чаювання, ця тиха розмова, цей перламутровий полиск чашок і терпкий аромат цейлонського чаю – може, це й маленьке щастя, але воно наше. Набираєшся тепла на цілий день». Може, це і є порятунок? З амбразури відбиватися легше, аніж оголеному серед поля.

     Але Людина Соціальна – а саме таким постає перед нами герой «Записок…», – не може знайти притулку в особистому. «Просто у мене більше сигнальних лампочок у голові», – ставить собі діагноз герой. Все починається спочатку: «В Європі нечувані повені. В Китаї снігові бурі. …В Арктиці розколовся айсберг. Кіліманджаро тане. Співає якась пташка. Сподіваюся, це ще не соловей».

     Вершина чорного від безвиході сарказму – цитування з булгаковського «Майстра і Маргарити» балу Сатани на кадри святкування річниці Незалежності – з головою Гонгадзе в якості основного реквізиту.

     Це ще один геній зі своїми божевільними виходить на сцену.

     Конфлікт героїв «Майстра та Маргарити» з суспільством теж торкається не лише формальних законів, але і всієї стадної, лицемірної, показово-пуританської моралі. Булгаков не приймає ні тупого натовпу, ні таких само тупих чиновників, які керують ним. Розуміючи безнадійність боротьби, письменник дає в покровителі своїм героям силу, хай навіть не зовсім чисту, але сильнішу за того ж таки чиновника. Якщо герої не подужають, то це легко і весело зробить Воланд. Шукаючи спасіння від «диктату приматів», письменник веде своїх героїв у божевілля як порятунок.

     Вишенський тікає в монастир, Булгаков до Воланда.

     Утекти з України Ліна Костенко не може. Тому мусить шукати іншого виходу. І цим виходом для героя стає пробудження нації, стає Майдан і Помаранчева революція.

     Розум підказує, що завершити роман по справедливості слід було б так, як це зробив Гоголь – великою гулею під носом в алжирського дея. Але Ліна Костенко не залишає лінію оборони. Вона настільки талановито передає дух Майдану, що натомість повертається віра, повертається його великий смисл, розуміння того, що він був таки недаремно. Цей фінал – реабілітація Майдану для зневірених. «Все одно, – пише Л. Костенко, – за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно. А от за Україну соромно вже не буде». І ще: «Може, чиїсь волохаті руки спробують видерти цю сторінку. …Сторінку можна видерти. Історію – ні».

     Помаранчевою революцією закінчується роман. Все по канонах: розв’язка має бути і в житті, і в літературі. Але здається мені, що поза сюжетом Ліна Костенко дає нам значно вагоміше послання. Звернемося до одної з ключових фраз роману: «А їх уже там багато. І Стус. І Світличний. І Миколайчук. І Чорновіл. А ще далі у часі Алла Горська і Симоненко. …І я раптом розумію, що це ж не могили. Це окопи. Це ті мертві, що тримають лінію оборони».

     Справді, життя іде собі далі, божевілля людства продовжується – досить включити телевізор, щоб поринути в ту ж атмосферу, в яку допіру занурювала тебе з головою письменниця. Однак і в цьому божевільному світі можна не втрачати людського в собі. Дуже просто, але далеко не кожному під силу. Я не люблю, коли возвеличують тих, хто в свій час славив Леніна-Сталіна і комуністичну партію, а сьогодні з таким само ентузіазмом і натхненням гудить минуле і восхваляє неньку-Україну. Не люблю письменника, який іде на зговір із українофобською владою, якими б патріотичними вивертами цей зговір не обставлявся. Такі «патріоти» гірші за ворога, бо вони віднімають надію. Але коли мені кажуть, що інакше не можна, що митець мусить шукати компромісу, аби мати можливість творити свої шедеври, я згадую Ліну Костенко і відповідаю: ІНАКШЕ МОЖНА.

     Як добре, що лінію оборони таки тримають живі.

 

* * *

Олександр Стусенко. Лірична жінка ЮБК.

Про автора. Стусенко Олександр Григорович народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Навчався на відділенні літературної творчості Інституту філології Київського університету – диплом із відзнакою (2004). Працював у редакції журналу «Однокласник», на радіоканалі „Культура”, викладав спецдисципліни для журналістів у ВИШах Києва. Член НСПУ. Автор чотирьох книг та численних публікацій в періодиці. Лауреат літературних премій «Благовіст» (2003), «Смолоскип» (2007, 2008),  імені Олеся Гончара (2010),  імені О.Білецького (2011), імені Івана Чендея (2019), ІV міжнародного конкурсу прози «Крилатий лев» (2019). Як критик має унікальний стиль - його статті і рецензії приваблюють своєю розкутістю, часто насичені їдким сарказмом, котрого не завжди  витримують редактори поважних часописів. 

Лірична жінка ЮБК
Юлія Бережко-Камінська. Невідворотне. – К.: Саміт-книга, 2019

    Переїв я поезії, переїв. І поезії, й того, що під неї маскується. Мене вже важко в літературі чимось здивувати – як римованим, так і не дуже. Розчулити можна. Розсмішити – теж. Але не здивувати й не вразити. Тому мої рецензії – це результат тверезого підходу досвідченого читача до книжок. Навіть до таких приємно товстеньких, як збірка віршів Юлії Бережко-Камінської «Невідворотне». А невідворотний обсяг видання зумовило те, що складається воно із двох розділів: до першого увійшли нові поезії (2018-2019 років), а до другого – давніші, від початку нульових. Отже, читач має змогу побачити, як зростала (чи просто дорослішала) авторка у своїй творчості.
    Заходячи до храму Слова Юлії Бережко-Камінської, мусимо ретельно витерти ноги об анотацію (для того анотації й існують). Ось що там заявлено: «Поезія Юлії Бережко-Камінської класична за формою, глибока за змістом, наповнена неперевершеними образами та вражаючою густотою авторської думки, тож неспроста з кожним новим виданням набирає все більшої популярності в Україні». Підозрюю, що анотацію писала та сама людина, яка писала і вміщені у книжці вірші, бо ж її зраджує насамперед формула-русизм «все більшої» (про цю цілком відворотну філологічну хворобу на прикладі «Невідворотного» скажу нижче). А тепер запитання: про кого з поважних і визнаних авторів можна сказати, що його поезія НЕ глибока за змістом? Та ще й в анотації! Кожен поважний і визнаний вважає, що його образи неперевершені, а його авторська думка – вражає. От тільки чим виміряти густоту тієї думки? Навряд чи тут підійде інструмент, який свого часу запропонувала Ліна Костенко: «Оголеними нервами // угадуєш словам // нестачу мікровольта // і зайвий міліграм». Даруйте за критику вступу до літературознавства, але коли мені кажуть, що завдання критика – виявити риси самобутності того чи того автора, я відповідаю: якщо самобутність є, її видно неозброєним філологічними окулярами оком. А де починаються відшукування-вишукування тієї самобутності, там і з'являються несамобутні формулювання, котрі кочують із анотацій та передмов у рецензії й навпаки. Та хай там як, але, читаючи нову книжку пані Юлії, навіть я, стріляний пес літкритики, зробив собі понад 350 виписок, чого зі мною ще не траплялося. Мабуть, зав'яз у густоті…
    Невідворотність – категорія настільки універсальна, що під обкладинку з такою назвою можна вмістити не тільки огром ліричних віршів, створених за півтора десятиліття. Це міг би бути збірник проповідей св. Теодоліта, або повне зібрання інвектив сатирика Гр. Гр. Гарчука, або… або… і так до нескінченності. Адже, за Умберто Еко, «назва має заплутувати думки, а не дисциплінувати їх». Та й для назви свого найвідомішого роману він обрав саме троянду, оскільки вона «як символічна фігура настільки насичена смислами, що смислу в неї майже нема». Так, свого часу поет Михайло Григорів у зачарковій дискусії обстоював символічність назв у всій її широті, пропонуючи назвати книжку… «Поліно». «Не з усякого поліна зробиш Буратіна», – віджартувався тоді я, але і Еко, і Григорів, і – ось тепер – Юлія Бережко-Камінська переконливо доводять, що поважну й потужну збірку поезій не варто називати «Вибране», як те робило багато поважних і потужних літераторів.
    Свою невідворотність у «Невідворотності» авторка у зверненні до читача чітко детермінувала, одразу ж поставивши жирну крапку над «і»: «Людина безсила проти невідворотного. Бо це – врожай посіяного. Кожним із нас і всіма разом». Тобто це не фаталізм зразка «не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно». Це акцент на тому, що кожен коваль свого як щастя, так і лиха, і якщо свою кузню ми пропили, то звинувачувати в невідворотних злиднях мусимо тільки себе.
    Поезія Юлії Бережко-Камінської – жіноча у високому розумінні цього слова. Вона, як і жінка, неоднозначна, суперечлива, мінлива. Як природне явище. Як вогонь і вода, як скеля й тепла долонька. Жінка у віршах авторки може бути матір'ю, кохан[к]ою, поеткою, королівною й куховаркою… Вона, як діамант, може показувати різні свої грані, залишаючись одним цілим – жінкою. Вона може сумувати за теплом маминих каструль («Ой, мамо, мамо! Ще в твоїх каструлях // Киплять борщі на землях Чорнобая!») і вже сама як мати дбати за своє домашнє вогнище:

Руки все добре знають – тож просто роблять –
Так на столі м'яка запахтить картопля,
Так будуть чисті діти і постіль свіжа,
Так буде фортепіано, а потім – тиша.


    І дарма, що десь ця жінка, шаленіючи в зухвалому замаху, зізнається: «Я – чужа. // Я прийшла на запах // Твого тіла – п'янкого тіла». Все одно її «серцю потрібне диво звичайних буднів».
    Ось вам за версією Юлії Бережко-Камінської невідворотність жінки-ріки: «Я – дужа ріка, і повінь моя нещадна». В іншому вірші: «Ріка шукає неба – тож знайде! Розмиє глину і розтрощить камінь!» Але ж річка може теж, як жінка, бути неоднозначною:

Нехай я – ніжна, тиха і м'яка,
І не зіграє на мені погода,
Та пам'ятай, що я завжди – ріка.
Й немає дна моїм підземним водам!

    Утім, ця жінка-ріка може бути й доволі вогнистою. І йдеться не про оковиту, а про жіночий темперамент: «Вогонь уже в тобі. // От тільки я – // Ще ближче! // Ще гарячіше, ще // Нещадніше». Однак в іншому вірші нещадний вогонь перетворюється на затишне домашнє вогнище:

Я не стривожу необачним словом
Твоєї тиші, спокою твого,
Бо під моїм непоказним покровом –
Такий терпкий і лагідний вогонь!

    Та не встигнеш повірити в ніжність, тихість, м'якість і лагідність оцієї ліричної жінки, як уже читаєш: «Я – гора». І вимріяний герой має «собі на одну зі струн» забрати «запалений нерв» цієї жінки-гори, «бо якщо залишити // Його в глибині гори, // То – ні спокою людям, // Ні покірної радості сну!» Ще в одному вірші – звернення до героя мрій: «Бери мене, як скелю». І там же, трохи нижче, – раптом: «Бо я – не скеля. // Я м'яка на дотик, // Терпка на смак і молода на час». Та пам'ятаємо ми «терпкий і лагідний вогонь»! Спасибі, вже обпеклися. В іншому вірші перед читачем уже постає жінка з м'якшого матеріалу: «У саду дерев'яних скульптур // Я, напевно, – одна із них». А далі матеріал узагалі розм'якає: «Та слабша я // За будь-яку сосну, // Яка стоїть без права на утому». «Ну що ж ти робиш? Я ж не кам'яна! // Це скіфська баба – та не озоветься!» – вигукує жінка, яка може бути й горою, і статуєю, а може ними лише здаватися. «Жіноча підступність не завжди охоча на показ», – пригадується рядок із вірша О.Здорика. А що лірична жінка Юлії Бережко-Камінської – підступна, а не просто мінлива, сумніву не залишає виведена в пуант одного з віршів її декларація: «Ні, не думай, що я озвуся у спину пострілом – // Я у долю твою вросту незагойним віршем!» А в іншому вірші «коріння пустить навздогін // Тобі услід моє гірке імення».
    До речі, мотив імені у творчості авторки – якщо й не наскрізний, то принаймні дуже помітний. «Засинаю з твоїм іменем на язиці», – звіряється подушці й читачеві лірична жінка, бо ж «взяла собі на звикання // Жагуче його ім'я». Ще більше: «І берег мій твоє ім'я нестиме». Ще ширше: «Аби мені твоє імення // Було вподібнене життю». Додайте сюди диптих «Ім'я твоє» – і це буде далеко не повна вибірка.
    У ліриці Юлії Бережко-Камінської з послідовною невідворотністю представлені всі пори року з усіма їхніми особливостями. У якому відсотковому відношенні, сказати не беруся. Це хай прихильники статистичного методу в літературознавстві поділяють поетів на осінньо-зимових і весняно-літніх, як дерматологи псоріаз. А я не забуваю, що в поезії авторки завжди присутня жінка – примхлива й мінлива, як погода. І поруч із настроєм: «Усе це листя буде на землі – // Легке і смертне…», «Сьогодні в ніч осипався горіх…», «Літо це, як і все, впаде» бачимо й інший настрій:

В моєму світі тиша, як струна,
І я кохаю, і сама – кохана.
Зима в моєму світі філігранна!
Весна в моєму світі розписна!

    А чи буває лірична жінка Юлії Бережко-Камінської не зажурена, не захоплена; усміхнена не від щастя чи захвату, а – іронічна? Не забуваймо, що іронія – це якраз те, що реципієнт насамперед сам привносить у повідомлення. Чи можна назвати (само)іронічними такі рядки: «Я не полізу з-під ковдри нізащо ні в які світи, // Я не полізу навіть у власні колготи!»? Ні. Це усміхнене підморгування коханому, якого виводять на дію: «Краще прозорі пушинки неспішно вивчай на мені»… Або ось такі рядки: «День обирає сідало понижче», «Бездомні пси, що не корились зливі, // В цій школі мужності отримали б диплом, // Якби його собакам видавали». Усміхнено-зворушливо, і не треба тут шукати ні авторської іронії, ні пхатися зі своєю. А от легкі двозначності, яких, можливо, не вловлюють і самі автори, – вдячне поле для тих, хто розуміє сказане в міру своєї зіпсутості й вишукує в повідомленні другий – іронічний – план. Маю на увазі ось такі слова ліричної жінки до ліричного чоловіка: «Знаєш, ким стала я по тобі? // Рікою. // Саме тією, // В яку неможливо вдруге…» Аж своє згадалося: «І якщо жінка справді не калюжа, – // В одну й ту саму двічі не ввійдеш».
    А тепер трохи віршознавчої академічності. Віршові розміри в Юлії Бережко-Камінської переважно неквапні, трапляється навіть п'ятистопний анапест, а сама вона зізнається: «Я розкошую щедро ямбом». Зрештою, не всім же за Т.Шевченком і плакати, й скакати в коломийковому ритмі. Хоч і такий у авторки трапляється. А в основному ритми в неї наспівні, як слушно зауважила Світлана Короненко, котра й сама як поетка полюбляє розспівану наспівність, що безпосередньо позначається на довжині рядка (см) і тривалості його відчитування (хв). Цікава система римування вірша «Бачиш, яка ця ніч припорошена?», вміщеного на стор. 156 рецензованого видання: ааббвввг/ґґддееег. І хоч «ізсередини – наплетено – переметами» – це не рими, а відносно співзвучні слова, вірш має право на існування як експеримент людини, котра стомилася щедро розкошувати ямбом. А загалом у римуванні авторка вигадлива, філігранна, як зима в її особистому світі. Реципієнтові неодмінно засмакують її вигадливі складені рими: «не гребуйте – в небо те», «тишу цю – пишеться», «в тиші тій – вишитій», «ходила вся – залишилося»…
    Проте не обходиться в авторки й без (само)повторів. Так, і сонце, й місяць вона порівнює з німбом («повний місяць як німб зійшов…», «сонце сяюче, як німб…»), а окремо сонце двічі порівнює з раною: «Сонце, як рана, пала над безоднею…», «над розливами – сонце-рана…» До технічних повторів належить повтор двох рядків на стор. 344-345, а також дублювання вірша «Переживи моє затишшя…» – на стор. 109 і 154. Хоча… Якщо незлецький вірш, то можна й тричі повторити, аби глибше читачеві запав у серце і врізався в пам'ять. Он у книжці П.Гірника «Посвітається» – аж п'ять продубльованих віршів, один із яких – тричі. А в шевченківських лауреатів можна і треба вчитися!
    Також треба пам'ятати настанову іншого класика й не боятися зазирати у словники. Бо ж випадків неправильного слововживання й наголошення, а то й відвертих русизмів у віршах Юлії Бережко-Камінської більше, ніж хотілось би. Із отих трьохсот п'ятдесяти моїх виписок левова частка припадає саме на лексичні прикрощі: «чорнозЕми», «літЕпло», «лУска» (риб'яча), «потічОк» (видно, звідси й «потічкУ»), «постоЇш», «ВодохрЕща», «перестУк», «нАживо», «наскрІзь», «набУлися», «булИм», «засУв», «пелЮсток», «смАком», «розмАх», «покОю», «дОверху», «зраннЯ», «лЮдці» (у множині), «половИ» й «полИну» (в родовому відмінку), «машиністу потягУ», «по наМ», «погОрдую» (це, мабуть, авторський неологізм, бо я ніде не знайшов такого слова), «клітчатим» (такого теж не знайшов), «кинута зорям НАСМІХ», «попідшкірно», «зрізану попід ніж», «прягся в потяг» (прягтися не куди, а де), «мовчки палив» (замість «курив»), «приливами» (морські – лише припливи), «за суницею» (по суницю), «поміж строк», «навспак залишиться» (може, залишиться навзаєм?), «розведи камін», «із ЕПІцентру серця»… Втомилися? Я теж. Але кріпіться, зараз я вам іще додам.
    Типову російську конструкцію «все ще» у текстах наших письменників (та й не тільки) я вже сприймаю по-філософському: як міру необхідного зла. Але щоразу замислююсь: чи завжди це зло необхідне й неуникне? У випадку із книжкою Юлії Бережко-Камінської – чи таке вже це зло невідворотне? І якщо оте дрібненьке, але дошкульне, як пирій на городі, зло вигулькнуло вже в анотації, то у віршах воно в пані авторки буяє пишним цвітом. «Ти все тримала небозвід незгод», «все дивиться й мовчить», «все прибуватиме море», «погляд все мені не гасне», «я все вдивляюсь», «все ще тримаючи», «все там я», «нащо усе ідеш по мені», «усе неспокій гуде», «усе ще здається», «а ти все не віриш», «а ти все чатуєш», «а ти все вдивляєшся», «а він все душу точить», «усе ніяк не відболить», «все стою і дивлюсь» (тут я підірвався з улюбленого дивана й заскакав жабеням по хаті: «А я все дивлюся, де моя Маруся!»), «все зазирати будуть», «тримається все ще вона», «усе слухав і слухав», «усе тріпотіла», «я все озиралася», «а я усе відтягувала осінь», «все малюю тонкі лілеї», «все кришусь», «все іще жива», «все ще хочу йти», «ти все шукав у темряві кадила» («темрява кадила»? Гм…), «я сни ранкові все черпала кухлем», «вітер… все б'ється», «ніч… все стоїть», «все ще живемо», «усе не втямлю», «все сниться море»…
    От сиджу оце часом та й думку гадаю: чому я, рецензент, нібито ж покликаний виявляти риси самобутності письменника, тицяю авторів п'ятачками в те, у що мали б їх тицяти літературні редактори видань іще на стадії підготовки рукописів? Чи нема кому підказати коштовній автурі, як обходити в кожному конкретному випадку оте маленьке підле «все ще»? Читаючи «Невідворотне», я на дев'яносто дев'ять відсотків усі ті «всеща» успішно подумки відредагував. Своїх правок не наводитиму, а всіма вищенаведеними огріхами втомлював вас тому, що був дещо збентежений їхньою кількістю в солідній книжці поетки, яка, на переконання В.Герасим'юка, «закінчила літературну школу Ліни Костенко з золотою медаллю та університет Ліни Костенко з відзнакою». Більше того, її збірку «Пошепки і вголос» номінували на Шевченківську премію 2018 року. Тож на моє переконання, у поезії, котра виходить аж на такий рівень, подібних огрішин не має бути в принципі. Та попри все, вірю, Шевченківський комітет про Юлію Бережко-Камінську іще неодмінно згадає. Мусить згадати!


Михайло Карасьов. Про «Баборню» та всяку іншу... безсюжетну літературу.

Від автора. Стаття ця написана не сьогодні. Та, на жаль, безсюжетна література не лише продовжує направляти у своє русло перо сучасних письменників, а й стає останнім часом законодавцем літературної моди. Автор нічого не має проти відсутності у творі сюжету, чи мозаїчності письма. Але такий художній прийом повинен залишатися художнім прийомом, спрямованим на досягнення письменницької задумки. Однак, коли безсюжетність перетворюється на самоціль, то це ні до чого доброго не приводить. 

Про «Баборню» та всяку іншу... безсюжетну літературу.

Рецензія на книгу Мирослава Лаюка «Баборня».

  Хороший поет Мирослав Лаюк написав роман. Як правило (за рідкісними винятками) з поетів виходять нікудишні прозаїки. Цьому підтверджень легіон, від якогось містечкового Петренка і до самого Вінграновського з його «Наливайком». Поет в письменникові завжди перемагає прозаїка. Звідси маємо, з одного боку, надмірну увагу до стилю, до словесної оригінальності замість думки; а з іншого ‒ відсутність сюжету, такий собі набір цікаво описаних фактів, котрі перетворюють прозовий твір у мозаїку хаосу.

    Як же впорався зі своїм романом М. Лаюк, і що за продукт для читача породила його спроба?

    Вже буквально перші фрази книги пропонують нам свіже, харизматичне письмо і виразних, повнокровних персонажів: «Марія Василівна ‒ з тих літніх осіб, чиї двері в певний момент виламуватимуть соцслужби, аби знайти застоялий труп. «Не сьогодні, собаки(поганки / потвори / підстилки)!» ‒ крізь рівненькі, недавно переставлені зуби, ніби від злості, але й крізь тонкі від посмішки легко-брунатні, як висохла гвоздика, губи проціджувала свої вагомі слова Марія Василівна Семенко, вчителька біології. Вона сперлася на підвіконня власної великої прекрасної квартири на третьому поверсі й дивилася вниз на маленький мерзенний світ». Тут тобі і портрет, тут тобі і вік, і характер, і настрій.

    Однак, такий  експресивний і показово-цинічний стиль, котрий спершу вражає, вже на третій сторінці набридливо лізе у вічі з усіх щілин тексту. Надмір іронії переходить у відвертий примітив, який навіть сміху ради сміху не викликає. І лунає холостий постріл: «Учителька зарубіжної літератури, вірна внучка Хайяма, дочка Тургенєва й Жорж Санд, племінниця Кафки, наречена Байрона, шістдесятирічна Ксеня Володимирівна Забашта, перечитавшись, як потім казали, якихось дивних книжок і передивившись чудних фільмів, одного дня зайшла до класу й сказала: відсьогодні всі уроки із зарубіжжя будуть проходити на свіжому повітрі. Вона відвела дітей на спортмайданчик, повісила хлопців і дівчат на турніки й змусила їх звідти по черзі розповідати напам’ять вірш «П’яний корабель» Артюра Рембо ...».

   Стає зрозумілим, що в тексті занадто багато автора. Стиль вилазить зверху на сюжет, героїв, ситуацію. Виникає питання: що дає читачеві, скажімо, такий-от перелік: «Мешканці будинку 7-А кричали, тупали ногами, розмахували руками, плювалися слиною, кидалися цигарковим попелом, матюкалися, йойкалися, непритомніли. Жінки, чоловіки, діти, племінники, внуки, дідусі, кузени, шофери, журналісти, лікарі, сини, хворі, здорові, дочки, близнюки, собаколюби, котолюби, котоненависники, театральні аматори, хресні батьки, католики, прихильники комуністичної партії, природолюби, рибалки, власники малого бізнесу...»? Та нічого не дає, окрім думки про самолюбування автора своїм потужним словниковим потенціалом.

    Більше того, М. Лаюк іноді взагалі демонструє глухоту до слова. Читачу треба проявити неабиякі розумові здібності, щоб з першого разу розігнути таку от спіраль красного письменства: «Перевірка могла оприявити найнесподіваніші ракурси поставання Марії Василівни на тлі життя». Або: «Марія Василівна дбала про зовнішній вигляд свого розуму». Приклади мовної еквілібристики можна продовжити, але скрізь прагнення зоригінальнічать затемнює зміст і, безперечно, утруднює сприйняття тексту.

    Та найбільш провальним у «Баборні» є сюжет. Вірніше, його відсутність. Автор повідує нам, що лісник Онуфрій, з яким підгуляла вчителька Марія Василівна, на полюванні застрелив чоловіка вчительки підполковника КГБ Семенка. А сам зник. І ця загадка призначена тримати читача в напрузі до кінця роману.

    Тут Лаюк допускається двох смертельних для хорошого твору помилок. Помилка перша: між зав’язкою, так би мовити, і розв’язкою немає кульмінації. Автор не робить жодних потуг, що підігріти цікавість читача, щоб якось розслідувати те вбивство, чи хоча б час від часу нагадувати про нього. Зате навколо головної героїні починають снувати інші персонажі роману. Мов бульбашки в газовому напої, вони з’являються, живуть якусь мить своїм життям і зникають. Це зводить експресію сюжету нанівець.

    Помилка друга: мотив вбивства, розкриття якого ждали терплячіші із читачів, виявився напручуд передбачуваним. В кінці роману виявилося: в повоєнні часи, переслідуючи бандерівців, офіцер НКВД Семенко згвалтував наречену Онуфрія, яка була патріоткою України. То це була помста за наречену, а не боротьба за Марію Василівну, як могло здатися спершу! ‒ оце й усе, що може вигукнути читач про такий фінал.

       Єдиний штрих, котрий не дає авторові геть сповзти у банальщину, полягає в тому, що він не зробив Онуфрія ще й героєм УПА. Лісник Онуфрій виявився боягузом, який покинув свою наречену на глум НКВД-истам, рятуючи своє життя. До речі, такий поворот гармонійно вписується в Лаюкове зображення персонажів.

    Взагалі, коли говорити про персонажів роману, то треба віддати авторові належне. Характери далеко не плоскі, в кожному з героїв органічно переплелося добро і зло. Письменник вміє вловити деталь: «Натомість у Верхньому Татарові ‒ суцільне буйство натури, село селянське, село на нашій Україні. Учительки в мальованих хустинах, сільське господарство в кожної з них, одноповерхові будинки з псом на прив’язі й котом на паркані, недоглянуті нігті...». Оці «недоглянуті нігті» говорять про героїв більше, ніж багатосторінковий авторський опис.

    В романі маємо сторінки впізнаваного минулого і сучасного: радянська школа, яка мало змінилася і сьогодні, глушина провінції, напівбожевільна старість вчительки математики, трагедія зовсім божевільної бомжихи Гафії. В епізодах, де персонажі діють, вони стають живими. Однак, закінчуються ці епізоди неможливо прісно, нічим. Замальовки не зростаються в суцільну картину. Позбавлений загальної динаміки сюжет статично фіксує нам задумку автора, не більше того.

      Фінал «Баборні» виявляється дивно схожим на заключні акорди старих мелодрам: Лаюк конспективно повідомляє, як далі склалося життя кожного з героїв після їхніх пригод у романі. В кінці автор ще пробує потьмарити розум Марії Василівни, пишучи довжелезні речення без розділових знаків, ‒ бо чимось же треба закінчити твір. Такий фінал зовсім не вмотивований попередньою розповіддю, і божевілля це нічого не показує. Крім притягнутого за вуха відомщення за гріхи, яке побачив у творі один з рецензентів. Але за які гріхи? Марія Василівна і гріхів справжніх не мала. А змусити її відповідати за гріхи чоловіка ‒ то вже якось не по-людськи з боку автора.

    Однак, неправильно було б на цьому поставити крапку. Спробуємо все таки дошукатися, що хотів сказати читачеві автор «Баборні». Не ради ж самого письма він творив цей роман?

    На одній з презентацій письменник каже: «Це було б нечесно з мого боку – не розказати цю історію, яка мене турбує, від вирішення якої, здається, залежить багато. Ті реалії, той критичний вік моєї героїні - тільки антураж для того, щоб поставити собі питання: "Чим є моє життя?" і "Що я можу ще змінити?". Це ж запитання, які не мають віку і статі». А Тетяна Синьоок у своїй рецензії на книгу влучно додає: «Ось і вийшла "Баборня" – не тільки як будинок для знедолених старих, а насамперед як галерея жіночих портретів, спотворених історією».

      Отож, припустимо, що в романі мова йде про марність і нікчемність життя рядової вчительки ‒ як, до речі, і багатьох із нас. В такому разі, щоб історія життя Марії Василівни набрала для читача вигляду жертви історії (чи й фізіології ‒ що значно сильніше, бо ввело б у роман силу Бога), треба ту Марію Василівну відчути через сюжет, через вчинок. А про який вчинок можна говорити у «Баборні», де немає ніякої боротьби, ніякого конфлікту, ніякої цілі? Не видно і внутрішнього світу героїні, якщо не створеного в підтексті через діалог та дію, то хоча б описаного прямим авторським текстом. Через те Марія Василівна, яка торкнулася тільки розуму читача, залишається для нього холодним втіленням ідеї, а не емоційно близьким персонажем.

    На жаль, мусимо константувати, що безсюжетний роман ‒ це біда не тільки молодого прозаїка Мирослава Лаюка. Якщо не брати до уваги «гостросюжетного» ширпотребу, то ця проблема стосується багатьох сучасних авторів. Невміння створити напругу в канві розповіді характерне і для досвідчених письменників, і для переважної більшості молодих літераторів. В далекому 1925 році О. Білецький писав: «Безсюжетна, спокійна, позбавлена участі автора оповідальна форма була так само непридатна, як форма, перейнята особою самого тільки автора, що оповідає все за себе і все через себе. ...читач жадав від читання цікавості. ...Елементи композиційних фокусів, експеременти в царині стилю, всіляки штуки з «мотивуваннями», «перекладанням планів» і т. ін. позбавляють більшість творів тої безпосередності, що дужче від усякої майстерності може поривати й хвилювати читача. А «почуття сюжетності» так і не пощастило знайти». Ще один розумний чоловік того часу, Дмитро Донцов, вважав, що причина кризи нашої літератури полягає у відсутності енергетики. З двох складових мистецтва ‒ краси і енергії ‒ наші письменники пишуть виключно про красу: любуються нею, коли вона є, мріють про неї, коли її нема, тужать за нею, коли вона втрачена. А от пасіонарності, енергії боротьби, яка неодмінно руйнує гармонію і моральні засади, в українській літературі немає. Тому немає героя, тому немає сюжету ‒ тому немає європейської літератури.        

    Те, що думки критиків минулого суперактуально звучать сьогодні, свідчить про плачевний стан української літератури, яка рухається по зачаклованому колу.  Звичайно, в цьому винна і радянська система, яка при Сталіну фізично винищила творців, здатних було подолати кризу. Але очевидно й те, що сучасні письменники або не знають, або не хочуть знати про ті граблі, на які вже стільки разів наступала наша проза ‒ і наступають на них знову і знову.

    Тим не менше, в книги «Баборня» є й свої поціновувачі. Так, роман уже встиг отримати відзнаку на літературному фестивалі-ярмарку «Запорізька книжкова толока», а також увійшов до короткого списку «Книги року 2016» за версією ВВС. Отож, свого читача він знайде. Та от стати українським бестселером навряд чи зможе.

............................

Михайло Карасьов. Оповідання конфліктів чи конфліктне оповідання?

Від автора. Василь Трубай - український прозаїк, поет, драматург, публіцист. Автор числених книг і публікацій, а також сценаріїв кількох художніх фільмів. Член НСПУ. Викладач кінодраматургії в Інституті екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого. Учасник першої міжнародної конференції поетів-візуалістів світу в Едмонтоні (Канада), 1997 рік. Володар гран-прі конкурсу «Коронація слова» за сценарій художнього фільму «Сто тисяч за кохання» (2000). Дипломант конкурсу «Коронація слова» за п'єсу «Заручники» (2012). Лауреат Київської обласної літературної премії імені Григорія Косинки (2003). Лауреат літературної премії імені Тодося Осьмачки (2013). Василь Трубай - один із кращих майстрів короткої прози в Україні. Пропоную вашій увазі рецензію на його оповідання під назвою "Храм". 

Оповідання конфліктів чи конфліктне оповідання? 

Замітка про оповідання Василя Трубая «Храм». 

Опубліковане в УЛГ (№7-№8 за квітень 2016 року) оповідання Василя Трубая «Храм» наштовхує на думки, котрими хочеться поділитися. В художньому плані автор не потребує реклами. В «Храмі» ми бачимо і живий характер героя, створений нехитрою, але щирою його сповіддю; і потужну мотивацію персонажів в подальших діях; і яскраву асоціацію, коли болото однаково очищається від пляшки з-під пива і від купола церкви; і бездоганне знання деталей. До всього, оповідання написане твердим чоловічим стилем, без зайвих мудрствувань і сентиментальних відступів. Все чутливе, ніжне і болюче не прописується автором, а народжується в голові читача. 

Але не це спонукає до роздумів. Спонукають конфлікти, які й поверхнею, і в глибину пронизують оповідання. Залишаючись одним з кращих майстрів підтексту, Василь Трубай видозмінює його. Підтекст «Храму» уже іншого гатунку, аніж підтекст «Ріки», «Тангу» чи «Штика». Він багатоплановий і не несе в собі прямолінійного прочитання.

Видимий мотив оповідання ‒ гріх і кара за нього. Заміжня жінка закохана у священника, а він не може дозволити собі прелюбодійство. «У всякого здорового чоловіка зринають гріховні думки, коли він бачить гарну жінку. Ну, якщо це диявольське, то що ж тоді зветься коханням?» ‒ запитує в себе священник. Боротьба між обов’язком і спокусою виливається в боротьбу між каноном і коханням. Кожен з героїв має свою правду. «Що більший гріх: любити заміжню жінку, чи спричинити їй смерть через свою нелюбов?» ‒ знову терзає себе питаннями герой і не знаходить відповіді. 

Далі увагу заполоняють думки священника, викликані протиріччями, котрі він бачить у самій Біблії. «Один хлопчина, студент, трохи молодший за мене, каже: «Отче, от ви будуєте храм і хочете служити в ньому Богу. А в Діяннях написано, що Бог, який сотворив світ і все, що в ньому, не живе у рукотворних храмах, ані не приймає служби з рук людських». Такі думки ведуть до єресі. Проте тут таки маємо і зворотний бік медалі. «Не знаю, може це й святотатсво, але попробуйте забрести десь далеко від людей і молитися. Забути про все і молитися! І ви відчуєте, як Бог приходить до вас» ‒ розмірковує священник. Його хитання, сумніви, відсутність твердості у вірі робить його близьким читачеві, але проблема вибору від цього ще більше загострюється.

Протиріччя, залишені на домисел читачеві, викликають неоднозначне відношення, аж до неприйняття самого оповідання. Особливо тоді, коли на перший план виходить протиставлення християнства (храм) і язичництва (болото). Вже на початку автор вказує, що саме цей соціально дражливий конфлікт закладений в основу твору. Адже на місці християнського храму колись було язичницьке капище, та й розмова священника із старим дідом підтверджує це: «Цікавий такий дідок, видно, що дуже обізнаний, але видає себе за простачка. Каже, що ця війна Богів ще не завершена. На його думку, давня язичницька, чи, як він каже – православна релігія була справжньою, натуральною, в ній людина зливалася з природою, була такою ж, як птиця, чи звір, чи комаха, а християнство, мовляв, перебрало усі обряди від язичництва, але вихолостило їх, зробило штучними, надуманими, націленими лише на володіння душами людей». 

Згодом невідворотність кари за гріх та конфлікт між язичництвом і християнством переплітаються між собою. Ураган, котрий розрушив храм, так само може трактуватися і як кара Христа за нещирість віри, за прелюбодіяння із заміжньою жінкою ‒ і як демонстрація сили язичницького Бога. 

Та раптом, ближче до кінця ‒ мов катарсис! ‒ приходить зовсім інше розуміння  закладеного в оповіданні. «Вона ставала у мох, з-під якого сочилася вода, й не тонула. Час від часу повертала голову, усміхнено дивилася на мене, звучи за собою, і в її погляді не було божевілля, була лише незбагненна любов, якої я не міг осягнути». Чи то не сам Христос устами Олени говорив до священника: «Пішли зі мною!»? Пішли в природне, в живу віру, геть від догми і схоластики! 

Протистояння між догмою, придуманою фарисеями і книжниками, які вихолостили справжню віру, і живою вірою Ісуса Христа, котрий приніс у світ знаменне: «Не людина для суботи, а субота для людини!» ‒ ось, мабуть, ключ до розуміння психології героя і філософії оповідання. Це питання ‒ жива віра чи церковна догма ‒ віками стояло і стоїть перед думаючими людьми. Звідси починалися всі реформації, протестанство і розколи. І, як не дивно на перший погляд, таке розуміння Христового вчення дає відповіді на всі запитання, навіть примирює, здавалось би, непримириме ‒ християнство з язичництвом. 

Живій вірі приходив на землю учити Христос. Тому природне, що вклав у нас Бог, має перемогти надумане людськими забобонами і правилами. В такій інтерпретації оповідання «Храм» піднімається до вершинних творів ‒ хоча б тому, що воно провокує дискусію, торкаючись найменш усвідомленої людьми Христової заповіді, заповіді до живої, а не до книжної віри.

У фіналі В. Трубай не міг погрішити проти істини. Священник так і не наважився ступити в болото та зректися догм ‒ як ось уже дві тисячі років після Христа не може зробити цього все людство. 


* * *

Богдан Дячишин. СОТВОРІННЯ ЖИВОГО СЛОВА І ДУМКИ.

Про автора. Богдан Дячишин - письменник, науковець, доктор філософії, доцент, кандидат технічних наук, член НСПУ, член асоціації українських письменників, лауреат ряду премій. В своїх критичних статтях уміє вибрати влучні цитати, які передають сутність письменника, котрого рецензує автор. В даному разі це український поет і художник, лауреат Шевченківської премії Анатолій Кичинський.

СОТВОРІННЯ ЖИВОГО СЛОВА І ДУМКИ

Анатолій Кичинський. Сотворіння цвіту. Поезія, проза. – К.: Український пріоритет. – 264 с.

Оце – мій меч. А це – мій плуг.

               Анатолій Кичинський

     З епіграфом вийшло так: відкрив, де відкрилося – і це перше, що впало в очі. Мав щастя чути поезію пана Анатолія (читану ним із пам’яті) у Львові на книжковому форумі видавців. Вона зачепила моє серце, а  читаючи-перечитуючи рецензії на поетичні книжки, зауважуєш, що їх пише нібито один і той самий рецензент: є метафора чи нема, є порівняння, які подобаються, і чи вони вдалі... Автори рецензій не поспішають наводити фрагменти віршів – тож яке уявлення може вибудувати читач щодо сутності цього поетичного слова? У текстах тоді присутня поезія, якщо вони торкаються серця, коли в них спостерігаємо єдність слова і думки, повагу до слова (творчість і мораль – посестри, близнята, які можуть жити лише і лише вкупі), яке спонукає до роздумів і виховує читача. Думна поезія здатна розбудити приспаний байдужістю духовний світ оточення…

Найзолотіше відлітає першим.
Але ж я не про осінь.
Аж ніяк не про осінь.
Я про найзолотіших –
Тих, що нас прикривають собою...  

    Метафори можуть  бути присутніми, але набір слів не вибудовує для читача картину, сильнішу за знання, не витворює цілісну думку... Вірш – це новела в мініатюрі. Тільки живе, а не мертве слово формує мову, здатну об’єднати народ у міцно стиснутий п’ястук, бо майбутнє – за мислячими людьми: «Мова – це необхідне удосконалення мислення і природний розвиток властивих тільки людині здібностей» (І. С. Захара, «Філософія мови Олександра Потебні». У кн. «Українська філософія»).

    Не забуваймо простої істини: думка без життя, життя без думки – мертві. Думка мусить випереджати дію: «Deliberando discitur sapientia» (Роздумуючи, набираємося мудрості. – Публілій Сір). «З думками й у розмаїтті ніщо не зрівняється, про що – у Шевченка: “Одна думка усміхнеться, / А друга заплаче”. Думки – наче миттєві штрихи до внутрішнього портрета людини, стану її душі» (Андрій Содомора, «Бесіди п(р)одумки»).

     Новела в мініатюрі поетичним словом (тут думка думку наздоганяє), бо «Слово іде за пером, / наче за плугом». Зорану, доглянуту ниву життя засіває поет живими словами, які плодоносять думками – живими й розумними істотами:

Наполохана галич
за курганом з очей пропада.
Розвидняється далеч.
Гоїть рани цілюща вода.

Для печальної казки
так потрібні щасливі слова.
Та пробитої каски
не наповнить вода дощова.

– Прокидайся Іване,
поки зовсім землею не став!..
– Твій Іван вже не встане
і не скаже: «Як довго я спав!..»

    У книжці – поезії, датовані початком 1980-их років і по нинішній день, а також дві поеми, проза й світлини живописних картин автора (пан Анатолій талановитий в усьому). Очевидно, це крихти невеличкого підсумку до 70-річчя поета. Віршів багато, як і думок. Кожен вірш спонукає до обмірковування метафоричності того чи іншого посилу автора:

Безвітряний вечір. Дорога осіння.
Небесна замріяність праху земного.
Прекрасна пора для збирання каміння
опісля пори спотикань через нього.

    Поміркуймо... Починається вірш із приємної прогулянки, яка несподівано  повертає наш мозок в осмислення сенсів життя. Метафоричне мислення повертає нас в інший світ. Чи не запізнилося людство з порою  для «збирання каміння»? Виглядає так, що живемо в історичний час, коли мізки втратили здатність думати, а тільки рахують.Що далі?

    Глибина думки, метафоричність мислення поета – чи не в кожному рядку вірша: «Дитяча лічилка, де місяць виходить з туману», «Банальний трикутник накреслила в сутінках доля», «Ця ж осінь для нас – не що інше, як мить, / зупинена Богом і названа щастям», «На відстані сльози, ковтаючи слова, / кладу своє лице у мамині долоні», «Відлітають мої не почуті тобою слова», «Падає погляд у сад – і на пні / сумно розходяться кільця річні»... Цитувати можна до нескінченності чи не з кожного вірша, кожної сторінки...

      Ось приклад того, як всього чотири рядочки поезії автора спонукають до творення тексту про пошук «золотої середини»:

Душа, вогню торкнувшись, обпеклась.
Замерзла, доторкнувшись до льодини.
Оговталась і вкотре подалась
на пошук золотої середини.

    Міркування розпочну з думки Северина Боеція: «Людина лише тоді вирізняється з-поміж інших істот, коли пізнає себе», коли чує через тисячоліття живий голос мислителя:

Над усім же – дозорець і прознавець усього Бог..
Хто земні тяготи здолав, для того – Зорі в дарунок!

    Звернімо увагу на деякі цікаві й дотичні до попередньо сказаної думки. Золота середина – в усьому триматися міри, жити в гармонії з довкіллям: «Я вважав золоту середину за найдосконалішу... Все, що діється навспак природі, може бути згубним; але все, що відповідає її бігу, завжди має бути любим» (Монтень, «Проби»). А Сенека писав, що в житті потрібно триматися дороги, яку  вказала природа, бо «Хто ступає нею, для того все легке і досяжне; хто вперто намагається йти в протилежному напрямі, для того жити – все одно, що гребти проти течії»... Душа: «Оговталась і вкотре подалась»...

   «Сотворіння цвіту» надихає читача на «Божевільне бажання літати», приземлитися, купити квиток і поїхати «В гості до мами». В житті вже так стається- чому воно так стається?..

Ми їдемо ночі і дні.
Ну як воно сталося з нами,
що їдемо, їдемо – і
ніяк не доїдем до мами? 

     Поему «Вишивання хрестиком» поет присвячує мамі, хоча це рідненька  матуся мережить синові долю на полотні. Українці звикли до того, що долю дитині дає мати, її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти... Вишивають долю: «Доля голку бере, / й голка вушком своїм / слуха нитку незриму...» Завершує поет поему словами: «Хай минають роки – / не линяйте, нитки, / не порвіться, нитки» – пам’ять не має права старіти, бути забутою, щоб не переривалася нитка вишиття роду, бо щастя – це коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя. Для нас буде живою вишита нитка життя...

      Поема «Пісня про зубра»  датована 2003 роком. Це надто смілива ідея, і похвально що пан Анатолій осилив ці тексти (український переклад поеми вийшов в 2007 році. Гусовський М. Пісня про зубра. Поема. Латинською та українською мовами. Переклад з латинської А. Содомори). Можна сказати, що це переспів із фрагментами сміливої поетичної мандрівки в сьогодення. Що нас об’єднує?  Куди ми рухаємося, суспільство споживачів матеріальних благ? Чи це створює сенси історичного поступу суспільності? «Природні бажання мають свої межі... хибне не має межі... блуд – нескінченний» (Сенека, «Моральні листи до Луцілія», лист XVI). Спілкування особи з духовним, іншим світом перетворилося на дотримання тих чи інших традицій (обрядовірство). Християнство пішло не тією дорогою після Нікейського собору 325 року – імперські амбіції діють по сей день: розділення й ворожнеча між релігійними конфесіями, общинами і т. д. Знання, шляхетність відходять у небуття. Людство може об’єднати духовний поступ. Світ значно складніший, ніж може видаватися. Віра – це цілісний комплекс наших знань і розуміння не бачених очима об’єктів; це те, чого неможливо цілісно сприйняти з допомогою наших п’яти органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити. Наші дії, почуття мусять базуватися на духовності і знаннях.

    Політику неможливо осмислити логікою людського буття: терористів ми закликаємо до миру й добровільної здачі зброї. Якими мотивами при цьому керуємося? Може, терористи читають Монтеня: «Великий і чудовий архітвір людський – жити як слід»?.. «Імперії майбутнього будуть імперіями розуму» (Вінстон Черчилль), але цим імперіям необхідно підготувати духовний ґрунт, бо інакше глобальної катастрофи не уникнути.«Ми достатньо надовго затримались на берегах космічного океану. Тепер ми нарешті готові рушити до зірок» (Карл Саган. У кн. Мічіо Кайку, «Фізика майбутнього»), але мусимо зрозуміти дуже просту істину: до зірок варто рушати, лише забезпечивши свій духовний розвиток. Людині властиво думати, мріяти, а для думок та мрій також необхідно готувати ґрунт і – що дуже важливо!–прораховувати наслідки їхнього впливу на людство, на довколишній світ (природу). Хоча сьогодення суперечить цим прогнозам і мріям, що Анатолій Кичинський відтворив своїм талановитим поетичним словом:

Час піднімати народи супроти безладдя,
Поки ще Марс не втопив у кривавих купелях
Світ християнства, що й так розколовся давно вже.
Рвуться стосунки братерські, руйнуються храми.

Стали хиткими підвалини нашої віри!
Так і владики земні свою совість приспали
Людям – на горе, державі – на шкоду. Одвіку
Їх над усе непокоїла влади сверблячка.

Гострять мечі. А на кого? Сусід на сусіда –
Ти або я пануватиму, двом же нам – тісно!..

    Не випадково автор поеми в молитві просить:

Чару тверезості мислей та вчинків державних
І нагадай про обов’язки їхні священні.
Щоб і нащадок виходив на прю з ворогами
Тільки за правду і, відданий справі безмежно...

     У тексті молитви Анатолій Кичинський вживає слово «Батько», а мало б бути «Отець»: «Батько Всевишній з любові до роду людського...» Пригадую осінній сонячний день 2006 року. Шукав призабуту книжку в бібліотеці Католицького університету, аж тут зауважив на поличці чорновий варіант «Нового Завіту» (Заповіту. – Іван Огієнко) у перекладі Рафаїла Турконяка. Читаю молитву (Євангеліє від Матвія 6:9): «Тому-то, моліться так: Батьку наш, що на небесах, Нехай святиться   Ім'я Твоє» («Ви ж моліться отак: “Отче наш, що єси на небесах!” Нехай святиться Ім'я Твоє…» – в перекладі Івана Огієнка).  Несподівано з пам’ятті зринув вірш «Циган в огірках» Степана Руданського: «А сто бісів в твого батька…». У виданні 2003 року Рафаїла Турконяка: «Отче наш», бо ж він  переклав: «І нікого не називайте на землі отцем, бо є один ваш Отець – Небесний» (Євангеліє від Матвія 23:9). «Для товмача не кара це – закон: / Цю ж саму хвилю двічі не зустріти…» (Андрій Содомора, «Неперекладне». У кн. «Пригорща хвилин»).

   Проза в книжці – це настроєво-настальгійні спогади, які зберігає пам’ять. Свого часу Валерій Шевчук жартома зауважив Ліні Костенко: «Проза – це Вам не віршики писать». Якщо в поезії думки «спресовані», бо спонукають до прискореного мислення (адже в ній думка думку здоганяє), то в прозі можна порозкошувати детальним описом, споглядальною сутністю речей, розслабитися, подумати, посидіти, помріяти. Про що може снити, мріяти восьмикласник Анатолій Кичинський: «Чорнява, смаглява і така мила, така гарна... Подих перехопило... “Мені тринадцятий минало...”». Тут і спогади про студентські роки, солдатську службу (художнє оформлення кімнати боєвої слави). Майор-замполіт: «Та який хрін все це читатиме?!» Я ж прочитав прозу в книжці від першої і до останньої літери. Які теплі спогади про Миколу Вінграновського, Леоніда Талалая! Моменти зустрічі з митцями, що зберігаються в пам’яті по сей день: «І неможливо зупинить / Щасливу мить, яка безмежна, / Але всього лише на мить» (Леонід Талалай, «Щаслива мить»).

       Словом щирої вдячності про незабутні миті дружби («Стократ сильніш стає чуття плеча») оповідає автор про дорогого Володимира Забаштанського, якому «судилося в суцільній темряві бачити те, чого багато хто із зрячих не помічає...» Фрагмент його дарчого напису на книжці «Свічечкою слова»:

Назавжди моєму Кичинському Толі
нехай оця свічечка слова мого
осяє дорогу пекельної долі,
дорогу, якої не бути могло.

Тоді в моїй долі тебе не було б,
була б моя доля без друга пустою.

     …Ось і перегорнув останню сторінку книжки – пам’ять серця не дозволяє закрити її. Представлені світлини живописних картин автора спонукають до повторного перегляду, бо ж із них і завдяки їм пізнаємо внутрішній світ автора, його бачення тих чи інших явищ природи: зупинитися, облишити турботи щодення й побачити, в якому прекрасному світі живемо, задуматися над красою сотворінного цвіту. Андрій Содомора стверджує, що «Світлина ловить не  мить, а те, що у ній засвітилося» («Бесіди п(р)одумки»). Анатолій Кичинський засвітив вогонь тепла, любові, бо вогонь – символ перемоги, як символ життя вважався і є найбільшою святістю. Маємо можливість причаститься не тільки до слова, а й через пензлик митця побачити його внутрішній світ...

По цей бік цвітіння – щаслива бджола,
і сонячний зайчик з росою на віях,
і мить золота, коли ти розцвіла
край стежки, в якої дорога у мріях.

По той бік цвітіння – колюча стерня,
і листя у небо здіймається димом,
і клин журавлиний наприкінці дня
все важче над шляхом летить несходимим...

    Хай вогонь теплоти слова поета знайде дорогу любові до вдумливого читача, а «щаслива бджола» міцно тримає перо і пензлик», щоб багато літ нас  радував красою свого польоту «клин журавлиний», щоб у небо здіймався тільки дим пам’яті батьківського порогу: «Хисткий димок хитається над хатою, / Вечері дух доходить до воріт...»

 

 

 

 

 

 

 

Михайло Карасьов. Аристотель проти Забужко.

Від автора:. обмежуся тут словами письменника і критика Олександра Стусенка, котрі все пояснюють про мотиви цієї (та й інших) публікації:  «Я не кажу нічого нового. Та й завдання критика – не тільки відкривати нове, а й невтомно нагадувати про вже відкрите».

Аристотель проти Забужко.

Відгук на роман О. Забужко «Музей покинутих секретів».

     Особисто я прихильно відношуся до творчості Оксани Забужко. Але оскільки книгу її читати довелося довго (800 з лишком сторінок тексту!), то якось в перервах між цим заняттям потрапила до моїх рук «Поетика» Аристотеля, де великий мислитель возводить, так би мовити, колони, на яких має триматися художній твір. Сподіваюся, буде цікаво поглянути, як зруйнування цих античних колон може обвалити будівлю навіть сучасного роману.

      Почнемо такою цитатою з «Поетики»: «У самій поезії трапляються двоякого роду помилки: одні, які стосуються самої суті поезії, інші — цілком ви­падкові. Якщо поет задумав щось відтворити, але не може цього виконати, то це помилка по суті. Якщо ж поет уявив собі щось неправильно, наприклад коня, що піднімає одночасно дві праві ноги» – то це не стосується до критики поезії».      

    Прислухаючись до Аристотеля, не будемо ламати списи над тим, про що пише Забужко.  Зупинимося коротко тільки на одній тезі, та й то з огляду на співпадіння позиції авторки з нелюбою їй Ліною Костенко. «Музей покинутих секретів», як і  «Записки українського самашедшого» – це романи про тих, хто навіть у безнадійній боротьбі з системою не втратив людського в собі. Забужко називає їх «необлічимою армією героїв поразки», Костенко – тими, хто тримає оборону проти «суспільства приматів». Хоча в Забужко ця ідея збовтана і розбавлена багатослів’ям та регулярними статевими актами, але обидві письменниці тягнуть воза таки в одному напрямку. В зв’язку з цим здається дивним  «хамський», за висловом Василя Костюка, випад Забужко проти Ліни Костенко, яка, хоч і не називається по імені, але чітко вгадується в її шаржі. Як виправдання, героїня Забужко каже нам, що поетеса, мов, «строїть» із себе жертву режиму, не зазнавши справжніх переслідувань з боку радянської влади. Якщо таким чином письменниця додає емоціональний штрих до характеру героїні (та втратила батька, котрий спробував боротися проти влади), то і об’єктом її агресії слід би вибрати художній образ, а не реальну людину. Інакше ні про що інше, крім як про відсутність в авторки порядності і смаку, такі опуси читачеві не кажуть.

     А тепер перейдемо до суті справи. «У тому і вся суть, – писав Аристотель, –  що поет повинен якнай­менше говорити від свого імені; у протилежному випадку він не зможе відтворювати дійсність …До того ж, якщо хтось понанизує підряд моралізуючі міркування, пишні вислови й думки, він не осягне ще мети трагедії, але осягне це трагедія, яка меншою мірою вдається до цих засо­бів, але замість того має фабулу й зв'язок подій».

     Здається, саме тут письменниця завалила першу Аристотелеву колону. Попри те, що роман написаний як художній твір, всі його персонажі, аж до сільського дядька з Золотоноші включно, явно думають і говорять голосом самої Забужко. І, що ще гірше, з притаманною Забужко багатослівністю.

     Як наслідок, з героями маємо проблему. Письменниця, безперечно, вміє знайти точне слово, передати психологічну особливість характеру. Але от біда: герой уже ніби й означився і запахом, і поведінкою, і, особливо, вмінням кохатися – означився і потонув у хаосі деталей, важливих лише авторці. В деталях втрачається гострота і вольова спрямованість його вчинків. Ось Адріян: думав-думав про свою Лялюську, котрій запропонував шлюб, а вона відмовилася, тоді подумав, що в неї поняття про шлюб ніби замазане олійною фарбою, по асоціації згадав, що так само фарбою було замазане вікно в шкільному туалеті – і починаються на пів сторінки роздуми спочатку про шкільний туалет, потім про студентський… Або ще приклад такого, вибачте, як біг зайця по мінному полю, речення: «У відповідь Лялюська зробила одну з своїх фірмових «гримасенцій» – глибокодумно закопилена губка й грізно наставлені рогом очка, зветься «мовчання вовків»: коли всі аргументи вичерпано, але до поразки не признаєшся бо западло (є в неї ще «мовчання ягнят» – із жалісним поглядом спідлоба, і то вже означає благання в опонента пощади), як завжди в таких випадках, я не втримався, щоб не розсміятися та не обняти мою милу кривляку, і тут мене справді взяв сумнів: чорть його зна, а може, й бачив колись такий однострій – на яких-небудь галімих плакатниках на військовій підготовці абощо?.. Як-не-як, усі ми діти холодної війни, а ті, кого вчено на технарів, то й поготів, – не на що ж нас і школили, як не на службу родимому Ве-Пе-Ка, котрий, нівроку йому, так ганебнюще загнувся, з нашого курсу я чи не останній, хто ще символічно числиться при професії, хоч хліб, слава Богу, їм не з неї, бо з неї вже й шкоринки не з’їси, ціле щастя, що змалку любив бавитися дзядзьовими портсигарами, придалося тепер…» і так далі, і тому подібне. Тому навіть трагічна подія, як то смерть художниці Влади Матусевич, глибоко не торкає читача, бо його попереду не торкнув образ Влади аж настільки, щоб читати рефлексії з цього приводу героїні Дарини впродовж десятків сторінок, та ще й з відступами в усі боки, куди веде думка: то про силу і слабкість чоловіків, то про природу любові, то про суспільну мораль соціалістичного суспільства – і аж до того, як дядя Володя «пукав, як у сурму сурмив», голячись у ванній.

        Зате там, де Забужко описує подію нехитро і цілеспрямовано, читати стає цікаво, а в напружених моментах, як то останні години життя героїв УПА, навіть захоплююче. Письменниця відступає від «особливостей» свого письма. Все в тексті припасовано до хребта розповіді, немає зайвого. Чітко бачиться протистояння двох сильних натур, Адріяна і «Стодолі», трагічний героїзм боротьби і самопожертви. На жаль, таких сторінок в романі небагато.

     Можливо, інтуїтивно відчуваючи непідйомну вагу авторської присутності в романі, Забужко пробує застосувати різні форми оповіді: то репортаж з вкрапленнями від 3-ї особи; то роздуми Адріяна, якому для чоловічої енергетики вставляються в мову матюки; то діалог без будь-яких розпізнавальних знаків на дійових особах. Але це не рятує письменниці, вона тоне в потоці слів і думок, більшість із яких не має до сюжету ніякого відношення. А мудрий Аристотель казав: «Адже на долю одного може випасти без­межна кількість подій, з яких не всі будуть становити єд­ність. Так само може бути багато вчинків однієї особи, із яких аж ніяк не можна скласти суцільної дії.  …Гомер, складаючи «Одіссею», не зма­лював усього, що трапилося з героєм, наприклад, як його поранено на Парнасі або як він прикидався божевільним, коли збиралися на війну, — бо ні одна з цих подій не ви­пливала з іншої на основі ймовірності. …З простих фа­бул і дій найгірші епізодичні; а епізодичною дією називаю таку, у якій епісодії йдуть один за одним і без імовірності, і без необхідності. Такі фабули складають погані поети че­рез власну безпорадність, а хороші — з огляду на суддів». Не будемо домислювати, з огляду на що робить так Забужко, але обрізання зайвого, думаю, пішло б роману тільки на користь.  

     Окремо скажемо кілька слів про мову твору. Можна погодитися з тими, хто говорить про «смакування тексту» Забужко. Дійсно, мова письменниці оригінальна і впізнавана. Так, замість «важливіші» вона пише «передніші»,  «слідив її очима», замість прийнятого «слідив за нею очима», «стріляти до беззбройної людини» тощо. Але, немов намагаючись досадити Аристотелю, який казав: «Занадто яскрава мова могла б затьмарити і характери, і думки», Забужко і тут передає куті меду. Намагання будувати оригінальні мовні конструкції роблять сказане двозначним: «стояли, себе не торкаючись» – авторка хоче сказати «одне одного не торкалися», а читається, що кожен не торкався до себе; «плакати під цим небом нема кому» в значенні «нема до кого»; «до поразки не признаєшся», що має сприйматися як «не признаєш поразку». В розділах про УПА, закономірно, більше вживається галицького діалекту, іноді через це навіть важко вловити смисл сказаного. Але то хай би собі було, для правдивості – якби ті діалектизми не виглядали аж занадто штучними, вжитими спеціально. Мова стає схожа на мову національно орієнтованих народних депутатів – з канадськими такими інтонаціями. Наприклад: «…був би живий небіжчик, українська карта межи Гітлером і альянсами з певністю розігрувалась би в часи війни інакше, з не порівняно кориснішим для нас вислідом»; чи ще оригінальніше: «Фест мав журу, пся кість. На знимці це було не до приховання».

     «Перекладачі у Франції жалілися, що її мова їм недосяжна», – писав у своїй рецензії на роман Л. Плющ. Думається, жалілися недарма.

     Проте, як на нашу з Аристотелем думку, найбільшої шкоди «Музею…» завдало жанрове розмаїття. З цього матеріалу міг би вийти прекрасний детектив, класична сімейна сага, історичний твір, сучасний соціальний чи виробничий роман, твір у жанрі фантастики або містики; а ще, безумовно, любовний та еротичний роман, роман ідей, символічна притча; врешті, документальна публіцистика. Складається враження, що письменниця, не визначилася, що ж вона буде писати, і все перелічене хаотично та разом розмістилося на сторінка її твору. А великий Аристотель казав же, що: «почуття міри — загальна передумова для всіх видів слова». Та до цього ще й додавав: «Ще більш недоречно було б змішувати в епопеї віршові розміри»; слід розуміти в нашому випадку – жанри (кожен жанр, за Аристотелем, пишеться своїм віршованим розміром). Тому не можна не погодитися зі словами Михайла Наєнка: «Художнього ефекту в романі досягнуто почасти мозаїчним поєднанням фрагментів, які скріплені оповідною тканиною наратора. Про міцність того кріплення (здійсненого переважно свідомістю та оповіддю журналістки Дарини) говорити, на жаль, не доводиться; надто нерівними (в стильовому плані) видаються окремі мозаїчні картини роману».

     Дійсно, розмова журналістки Гощинської з бізнесменом-політиком Вадимом про відсутність моралі у представників влади доцільна у полемічному творі, але виглядає інородною в детективі. Для детективу також неприйнятний той стиль, коли в розповіді через непотрібні для розвитку сюжету відступи фактично відсутня дія і читач перебуває у стані крота: він відчуває дію на смак, на дотик, на емоцію персонажа, але не бачить того, що відбувається. А містика про скінченність людських спогадів, одночасні сни героїв про одне й те саме минуле, раптове пересічення між собою персонажів минулого і сьогодення – все це було б добре у фантастичному серіалі, якби не серйозні заявки на реальну соціальну тематику; ті кілька фраз, котрі приснилися вночі Адріяну Ватаманюку і записані ним спросоння на пачці цигарок, взагалі нагадують якийсь код да Вінчі. Врешті, все це можна було б сприйняти, як поетичні алегорії, але, знову ж, на  тлі історичного твору описані епізоди набувають вигляду дешевої мелодрами. Історії УПА у романі теж фактично немає, є лише скалки «секретів», які абсолютно не дають картини боротьби.

     Навіть Кузьма Прудков, не говорячи вже про Аристотеля, казав: «Ніззя об’ять необ’ятне». Забужко спробувала і, здається, даремно.

     Щоправда, відносно поєднання в одному романі різноманітних жанрів існує й протилежна думка. Яна Дубинянська на сторінках «Літакценту» пише: «Роман Забужко якнайкраще ілюструє тезу, яку я давно вже не втомлююся повторювати: все найцікавіше у сучасній світовій літературі (що є, на відміну від української, добре жанрово структурованою) твориться на межі й перетині різних, аж до непоєднуваності, жанрів і напрямів. Це не кон’юнктурне прагнення догодити всім категоріям читачів, а природна багатошарова стереоскопічність, без якої сьогодні вже не можна. „Музей покинутих секретів” — саме така стереокнижка. Наочний взірець того, як це робиться».

     Може, дане твердження й справедливе, коли така стереоскопічність є усвідомленим засобом, і на межі жанрів дійсно створюється щось оригінальне. А коли хаотична і спонтанна суміш жанрів нівелює здобутки в кожному з них – то це треба назвати не стереоскопічністю, а якось по іншому. Не втримаюся, щоб не навести один з коментарів до статті Дубинянської в «Літакценті»: «gelia коментує: …Перелічені рецензенткою «складові» «Музею…» – ідеологічний, символічний і т.д. романи – дійсно, «імєют мєсто бить», але чому так нудно його читати? Чому хотілося пропустити (і пропускала) цілі сторінки якихось «уходів в бік»?».

     І лише в одному письменниця Забужко слідує за Аристотелем. «Хвилює той, хто сам схвильований, і сердить той, хто сам у гніві», – писав майстер. Без сумніву, роман «Музей покинутих секретів» написаний небайдужою рукою. У Забужко є велика і рідкісна для нашого прагматичного світу здатність проявляти до «героїв поразки» співчуття, прожити їхніми болями якусь частинку свого життя. Може, для читача, який осилить прочитати «Музей…», саме це й переважить усі недоліки, і книга Забужко стане на його полиці до улюблених книг. Щоправда, порадимо поставити десь поруч і «Поетику» Аристотеля. Щоб не втрачати орієнтирів.

 

 

*   *   *