До читача.

У нашій літературі існує така собі візантійська традиція: критична стаття сприймається не просто як критична стаття, а завжди з підтекстом - когось возвеличити, а когось знищити. Тому надрукувати в періодиці об'єктивну критику не так-то просто. Редактор сто разів подумає, чи варто йому псувати відносини з письменниками ради якоїсь, хай і справедливої, критики на їх адресу. І рясніють наші часописи - замість живої рецензії на твір! - псевдонауковими статтями, де чим більше незрозумілих термінів, тим крутіший текст - зате нікого з літературних авторитетів не чіпаючи. Виходу з цієї пастки на горизонті не видиться, тому критики змушені шукати прихистку в Інтернеті. Пропонований блог має намір публікувати об'єктивні рецензії на літературні твори. Для попереднього перегляду вашої статті висилайте її на електронну адресу автора блогу.

Михайло Карасьов.

Михайло Карасьов. Оповідання конфліктів чи конфліктне оповідання?

Від автора. Василь Трубай - український прозаїк, поет, драматург, публіцист. Автор числених книг і публікацій, а також сценаріїв кількох художніх фільмів. Член НСПУ. Викладач кінодраматургії в Інституті екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого. Учасник першої міжнародної конференції поетів-візуалістів світу в Едмонтоні (Канада), 1997 рік. Володар гран-прі конкурсу «Коронація слова» за сценарій художнього фільму «Сто тисяч за кохання» (2000). Дипломант конкурсу «Коронація слова» за п'єсу «Заручники» (2012). Лауреат Київської обласної літературної премії імені Григорія Косинки (2003). Лауреат літературної премії імені Тодося Осьмачки (2013). Василь Трубай - один із кращих майстрів короткої прози в Україні. Пропоную вашій увазі рецензію на його оповідання під назвою "Храм". 

Оповідання конфліктів чи конфліктне оповідання? 

Замітка про оповідання Василя Трубая «Храм». 

Опубліковане в УЛГ (№7-№8 за квітень 2016 року) оповідання Василя Трубая «Храм» наштовхує на думки, котрими хочеться поділитися. В художньому плані автор не потребує реклами. В «Храмі» ми бачимо і живий характер героя, створений нехитрою, але щирою його сповіддю; і потужну мотивацію персонажів в подальших діях; і яскраву асоціацію, коли болото однаково очищається від пляшки з-під пива і від купола церкви; і бездоганне знання деталей. До всього, оповідання написане твердим чоловічим стилем, без зайвих мудрствувань і сентиментальних відступів. Все чутливе, ніжне і болюче не прописується автором, а народжується в голові читача. 

Але не це спонукає до роздумів. Спонукають конфлікти, які й поверхнею, і в глибину пронизують оповідання. Залишаючись одним з кращих майстрів підтексту, Василь Трубай видозмінює його. Підтекст «Храму» уже іншого гатунку, аніж підтекст «Ріки», «Тангу» чи «Штика». Він багатоплановий і не несе в собі прямолінійного прочитання.

Видимий мотив оповідання ‒ гріх і кара за нього. Заміжня жінка закохана у священника, а він не може дозволити собі прелюбодійство. «У всякого здорового чоловіка зринають гріховні думки, коли він бачить гарну жінку. Ну, якщо це диявольське, то що ж тоді зветься коханням?» ‒ запитує в себе священник. Боротьба між обов’язком і спокусою виливається в боротьбу між каноном і коханням. Кожен з героїв має свою правду. «Що більший гріх: любити заміжню жінку, чи спричинити їй смерть через свою нелюбов?» ‒ знову терзає себе питаннями герой і не знаходить відповіді. 

Далі увагу заполоняють думки священника, викликані протиріччями, котрі він бачить у самій Біблії. «Один хлопчина, студент, трохи молодший за мене, каже: «Отче, от ви будуєте храм і хочете служити в ньому Богу. А в Діяннях написано, що Бог, який сотворив світ і все, що в ньому, не живе у рукотворних храмах, ані не приймає служби з рук людських». Такі думки ведуть до єресі. Проте тут таки маємо і зворотний бік медалі. «Не знаю, може це й святотатсво, але попробуйте забрести десь далеко від людей і молитися. Забути про все і молитися! І ви відчуєте, як Бог приходить до вас» ‒ розмірковує священник. Його хитання, сумніви, відсутність твердості у вірі робить його близьким читачеві, але проблема вибору від цього ще більше загострюється.

Протиріччя, залишені на домисел читачеві, викликають неоднозначне відношення, аж до неприйняття самого оповідання. Особливо тоді, коли на перший план виходить протиставлення християнства (храм) і язичництва (болото). Вже на початку автор вказує, що саме цей соціально дражливий конфлікт закладений в основу твору. Адже на місці християнського храму колись було язичницьке капище, та й розмова священника із старим дідом підтверджує це: «Цікавий такий дідок, видно, що дуже обізнаний, але видає себе за простачка. Каже, що ця війна Богів ще не завершена. На його думку, давня язичницька, чи, як він каже – православна релігія була справжньою, натуральною, в ній людина зливалася з природою, була такою ж, як птиця, чи звір, чи комаха, а християнство, мовляв, перебрало усі обряди від язичництва, але вихолостило їх, зробило штучними, надуманими, націленими лише на володіння душами людей». 

Згодом невідворотність кари за гріх та конфлікт між язичництвом і християнством переплітаються між собою. Ураган, котрий розрушив храм, так само може трактуватися і як кара Христа за нещирість віри, за прелюбодіяння із заміжньою жінкою ‒ і як демонстрація сили язичницького Бога. 

Та раптом, ближче до кінця ‒ мов катарсис! ‒ приходить зовсім інше розуміння  закладеного в оповіданні. «Вона ставала у мох, з-під якого сочилася вода, й не тонула. Час від часу повертала голову, усміхнено дивилася на мене, звучи за собою, і в її погляді не було божевілля, була лише незбагненна любов, якої я не міг осягнути». Чи то не сам Христос устами Олени говорив до священника: «Пішли зі мною!»? Пішли в природне, в живу віру, геть від догми і схоластики! 

Протистояння між догмою, придуманою фарисеями і книжниками, які вихолостили справжню віру, і живою вірою Ісуса Христа, котрий приніс у світ знаменне: «Не людина для суботи, а субота для людини!» ‒ ось, мабуть, ключ до розуміння психології героя і філософії оповідання. Це питання ‒ жива віра чи церковна догма ‒ віками стояло і стоїть перед думаючими людьми. Звідси починалися всі реформації, протестанство і розколи. І, як не дивно на перший погляд, таке розуміння Христового вчення дає відповіді на всі запитання, навіть примирює, здавалось би, непримириме ‒ християнство з язичництвом. 

Живій вірі приходив на землю учити Христос. Тому природне, що вклав у нас Бог, має перемогти надумане людськими забобонами і правилами. В такій інтерпретації оповідання «Храм» піднімається до вершинних творів ‒ хоча б тому, що воно провокує дискусію, торкаючись найменш усвідомленої людьми Христової заповіді, заповіді до живої, а не до книжної віри.

У фіналі В. Трубай не міг погрішити проти істини. Священник так і не наважився ступити в болото та зректися догм ‒ як ось уже дві тисячі років після Христа не може зробити цього все людство. 


* * *

Немає коментарів:

Дописати коментар