Олександр Стусенко. Чого не записано в книгу життя

Про статтю. З притаманним йому сарказмом О. Стусенко аналізує і узагальнює типи письма в художній літературі.  Вельми слушні роздуми автора зацікавлять письменника-початківця і викличуть повагу та розуміння (чи заперечення?) у зрілих літераторів.

Про книгу Анатолія Дністрового "Дрозофіла над томом Канта". – Л.: Піраміда, 2010 

Знаєте перше правило добротної белетристики? Якщо ні, зазирніть у книжечку Стівена Кінґа «Як писати книжки. Мемуари про ремесло». Це правило, цю своєрідну заповідь він сформулював коротко і страшно: «Ніколи не розповідай того, що можеш показати». Якщо у своїх «Пациках» Анатолій Дністровий цього правила дотримався, то в решті прозових книжок із «Дрозофілою над томом Канта» включно він продемонстрував щось інше. Це можна називати малохудожньою літературою, але наразі я б волів відштовхуватись од розпливчастого визначення «інший тип письма». 

Белетрист кінґівського типу ніколи б не порозумівся з літератором на кшталт, скажімо, Галини Пагутяк. Воно, звичайно, кому й Галина Пагутяк геніальна письменниця… Та річ не в тому, що чиєсь письмо краще, а чиєсь гірше, річ у тому, що два типи письма, які вони представляють, розраховані на два відмінні типи читача. Один тип письма передбачає дію і зображальність, дає читачеві «картинку», а в другому превалює рефлексія, медитація, розумування і, грубо (але точно) кажучи, балаканина. До першого типу належить, наприклад, «коронована» кіноповість В.Лиса «Століття Якова», а до другого – теж високо поцінована (шевченківським комітетом) «Епізодична пам'ять» Любові Голоти. Смішно звучить, але свого часу експерти книжкового конкурсу Бі-Бі-Сі вагались між рефлексійною жувачкою Маріанни Кіяновської «Стежка вздовж ріки» та збудованою за законами кіносценарію повістиною Люко Дашвар(а). Що ж до необережно, але правомірно згаданої наприпочатку цього відступу Галини Пагутяк, то її тягуча, з душком притчі та присмаком алегорії, до оскоми міркувальна проза може служити добрим прикладом, коли навіть замасковані під афоризми речення не вирятовують твору, якщо в авторки кволе почуття гумору й нагеть атрофована здатність іронізувати. 

Розумно побалакати люблять персонажі Григорія Штоня, але ж їм сам Бог велів: професорові-бо виплоди, вони від нього набралися мудрості, тож наберуться і вдячні читачі (швидше за все – найближче оточення). А чого вони наберуться від саморозтину Ю.Завгороднього під назвою «Йду проти себе»? Від збірки щоденникового шумовиння «Вплив суч. укр. поезії на сексуальність неземних істот» Барбари Редінґ? Утім, оцей другий тип письма (щоб закінчити тему) представлений не лише сучасниками, а й класиками. Он половина «Записок із підпілля» Достоєвського являє собою ледь не трактат про «людину підпільну» (друга половина радше ілюстраційна), а «Герцог» нобелівського лавреата Сола Беллоу так щедро начинений нотатками й роздумами професора Мозеса, що читати це можна тільки під університетським пресом репресій. А ще ж були напхані всілякими навколомистецькими роздумами твори В.Домонтовича… 

Здається, багато літераторів ставлять собі за мету написати так, щоб їхній шедевр неможливо було переказати своїми словами. Однак вони мають пам'ятати, що, обираючи цей шлях у літературі, ризикують уславитись як відомі автори невідомих (бо мало ким прочитаних) творів. Так, усі знають, що Є.Пашковський – видатний і премійований письменник, але його «Щоденний жезл» – творіння хіба що для літературознавців та мазохістів. Хай хоч який геніальний буде текст, але якщо в ньому немає чіткої фабули, він не запам'ятовується. А не запам'ятовується – отже, не існує у свідомості читача. Себто це апріорно мертвий артефакт, якого автор чомусь не втримав у собі. Тому соцреалістичний роман Ю.Шовкопляса «Інженери» (1936) попри всю свою мовну незґрабність і нині читається з інтересом, а «Мій Роман» Тетяни Каплунової та «Роман про батьківщину» Дзвінки Матіяш я вдруге розгорну хіба що під дулом трилітрової пляшки коньяку. 

Поділ письма на два типи – це, звичайно, класифікаційні крайнощі. Бо є ще третій тип, який і репрезентує своєю «Дрозофілою над томом Канта» Анатолій Дністровий. До нього цей тип успішно обкатали В.Домонтович («Без ґрунту»), М.Кундера («Нестерпна легкість буття»), М.Панін («Труп твого ворога»), Ф.Беґбедер («99 франків»), С.Мінаєв («Духless»); відтак на цей трек вистрибнула й Настя Байдаченко («Нічого особистого»). Йдеться про твори, де у дію вривається агресивна публіцистика, роздум чи розлогий коментар персонажа. Або навпаки: в рефлексії фігуранта твору нахабно вдирається дія, і зіштовхування цих компонентів є тією енергією, котра рухає твір до задньої частини палітурки. 

Як ви вже здогадалися, назвати «Дрозофілу над томом Канта» романом не можна. Тут немає ні романної події, ні романного героя. Головний фігурант твору – молодий кандидат наук, викладач філософії, який переживає (чи то пережовує) трагічну загибель своєї коханки. Паралельно він пережовує ще купу речей, які принагідно лізуть йому в мізки. Наприклад, малоприємні фрагменти свого босозадого дитинства та студентської юності. Також він рефлексує про поців-політиків, про тваринну ницість колег-викладачів, котрі мали б яко філософи вособлювати «вершину скептичного ставлення до людської марноти», іншослівно кажучи – «вершину мудрого пофіґізму». Зрештою, він думає «про брошуру, яку обіцяв написати професору Головану». Брошура – «про життя і вчення “безсмертних”». Нашому персонажеві дістається Кант. Ви вже зрозуміли, хто тут дрозофіла?.. Тож ця дрозофіла (чи то пак – Дрозофіл) жує, блює, трахається, сперечається про високе низькою лексикою і в результаті навіть не може романно померти, бо твір антироманно закручується в бублик, творячи черговий виток нескінченної спіралі, того життєво-буттєвого циклу, котрий дрозофіла, вкинута в це буття, яке є страждання, покірно приймає і не намагається розірвати. 

Можливо, смерть коханої коханки й потягнула б на романну подію, але трагедія увійшла в текст лише як частина депресивних рефлексій головного персонажа, отож попри начебто постійну свою присутність вона абсолютно не відчувається. Її заступають кволі пересування Павла Володимировича (так звуть нашого Дрозофіла) обмеженим простором, роботи і дні на кафедрі, пошук розради в алкоголі, бесіди з друзями, які (бесіди) «фактично, не виходять за межі літератури та науки, за межі царства ідей»… Та ще часом профілактичні перепихончики з такою собі Марґо, а також оргії зі студентами, на які наш філософ здатен, будучи добряче «під дрозофілою». Коротше, як писав один дослідник речовин, «Життя триває. // Любов буває». Про своє життя (радше існування) Дрозофіл каже так: «Інколи мені здається, що я живу, як трава: без мети та “великої місії”, живу “як прийдеться”, “біологічно”, з покорою прийнявши цикли природи, ставши незначним і непримітним коліщатком у великій таїні народження та відмирання». І хоч живе дрозофільний рефлексіонер у столиці, однак є своєрідним утіленням тієї моделі хронотопу, яку М.Бахтін відносив до провінційних містечок: «Тут немає подій, а є лише повторювані “бування”». Не знаю, чому О.Коцарев, рецензуючи для «ЛітАкцента» цю книжку, назвав Павла Володимировича «сентиментальною дрозофілою», таким собі новітнім Обломовим; мені він радше нагадує домонтовичівського Серафікуса. Та й сентиментальний пафос, з огляду на кінцівку твору, яка відсилає до його початку (теж цикл, але не природи, а структури), тут явно не спрацьовує. Ну, не повірю я в сентиментальність Дрозофіла, який від туги за втраченим Великим і Чистим лізе після склянки коньяку студентці під чашку станика. 

Ця книжка Анатолія Дністрового відкриває ще одне поле для гри. Уже не в текстовому, а в життєвому вимірі. Насамперед вона зацікавить тих, хто так чи інакше дотичний до виписаного у творі середовища. Це середовище митців (у другові Юркові, який фігурує в тексті, вгадується поет Юрій Бедрик, присутня тут також опасиста постать режисера Архипчука), викладачів-філософів – як відомих (скажімо, С.Кримський), так і схованих за псевдойменнями (доцент Пампушка)… І хоч дрозофілу Павла Володимировича подано як худого високого молодика з довгим чорним волоссям, та за цією парсуною невблаганно проглядає квадратна постать самого автора. Рецензуючи його твір «Невідомий за вікном», І.Андрусяк зауважив: «Вочевидь, далося взнаки те, що “в житті” автор роману є кандидатом філософських наук Анатолієм Астаф'євим. Але, до його честі, у творі справді “розлита” філософія, але абсолютно відсутнє “філософування”». Незрозуміло, що мав на увазі добродій рецензент, коли сказав, що філософія у творі «розлита», а «філософування» «абсолютно відсутнє», та ясно одне: кандидат філософських наук Анатолій Астаф'єв своєю «Дрозофілою…» продемонстрував найближчому оточенню середній палець, і спровоковане на гру оточення тепер має зробити хід у відповідь. Яким буде цей хід – мені й самому цікаво. Чи автор розраховує, що філософсько-викладацька братія таки явить «вершину мудрого пофіґізму» й проіґнорує цей його карнавальний жест, який визрівав аж десять років? 

Що ж до мови цього тексту з елементами художності, то «Дрозофіла…» – явно не для куцого розуму. Тут самих лише грімких і модних імен три десятки: чорт на чорті ще й Ричард Рорті. Мова навіть не про спорадичні провали в балаканину без розділових знаків: таке ми в Дністрового бачили й раніше. Мова про ті лексичні й стилістичні загадки, які автор розсипав у своєму тексті щедрою садистською рукою: «ковдра з'їхала з твого БІЛЯВОГО стегна»; «ЛЮБИЙ вошивий психоаналітик мені скаже»; «БЕЗМОВНИМИ очима дивитимуся на книги»; «всередині мене ШКРЕБУТЬСЯ КІШКИ»; «ти ВЩЕНТ наповнила моє життя собою»; «аж до найменших КАПІЛЯРІВ своєї крові»… На парах зі стилістики студентам можна давати для розбору таке речення: «Тільки перейшовши поріг власної квартири, до мене повернулося відчуття спокою та безпечності». Хай шукають суб'єкт, об'єкт і предикат… А непідготовленого читача про всяк випадок попереджаю: ставлення автора до своїх чительників яскраво демонструє його пасаж, де «люди, наче земноводні, впадають у заціпеніння, повзають вулицями з КИСЛОТНИМИ виразами обличчя, ніби щойно побували на Чорнобильській АЕС, де їх пригощали овочами й фруктами місцевого ВИРОБНИЦТВА»… 

Отже, з часу «Притчі про дрозофілів» Любка Дереша в нашій інтелектуальній літературі нарешті з'явився твір, який звертається до життя непримітної, але неуникної в побуті комашки, котру несправедливо обходили та обходять увагою навіть дитячі письменники. З нетерпінням чекаємо, хто ще перейметься дрозофілією… 

Михайло Карасьов. Сто років самотності Євгена Пашковського.

    Трапилася на очі стаття Євгена Пашковського «Пір’яні леви». В ній автор з притаманною йому майстерністю паплюжить українську владу за те, що «протринькали – каліч каліччю – два премогутніх Богонатхнення! пустили на себеславлення й себевдоволення два превеликих Духозішестя, у вісімдесятих і нуль четвертому, продаремнили те, що дається рази на століття!...».

    Однак, це окрема розмова. Мою ж увагу привернула його згадка про свій «Щоденний жезл» - велику книгу в українській літературі, справедливо відзначену державною шевченківською премією. «П.А. Загребельний, - пише Пашковський, - так схарактеризував : «Щоденний жезл» - це твір про наше життя. … це твір потрібний на щоденний вжиток українцям». І далі Пашковський каже: «твір, на думку класика потрібний для щоденного вжитку українцям, так і не дійшов до них; … де, коли, у якій країні забули покласти до книгозбірень сторінки, відзначені держпремією? … як у поштові скриньки, іди й в могили вкладай послання вічності». Все сказане, без сумніву, вірно. Прикро, що такий глибоко національний письменник, котрий десь в Польщі чи в Латинській Америці давно б став культовим, у нас залишається, образно кажучи, недосяжною Фудзіямою, про яку всі чули, але рідко хто побував на її вершині. 

    Однак, в непрочитанні широким загалом Євгена Пашковського є, на мою думку, глибші причини, аніж байдужість державних чиновників. 

    На перший погляд, відповідь на питання лежить на поверхні. Пашковського не читають, бо не осилять. Читацький загал важко сприймає модерне письмо, яким бавляться українські літератори: потік свідомості, довжелезні речення, відсутність сюжету і героя в традиційному їх розумінні. 

    Але у випадку з Пашковським не все так просто. Він не бавиться – стиль письма, усвідомлено чи ні, послуговує для нього єдиній цілі – якомога правдивіше відтворити реальність. 

    Насамперед, письменник зводить до мінімуму традиційну дистанцію між автором, який розповідає історію, та самою історією. Для цього він описує не річ, а згадку про неї. Пашковський доводить цей прийом до абсолюту. Він розчиняє одну в одній свідомість персонажа і автора, запрошуючи до компанії ще й третього – читача. І коли ця трійця дивиться на описуваний світ своїми шестиєдиними очима – створюється дивовижно правдиве відображення дійсного. Візьмемо епізод з «Вовчої зорі». (Тут і далі цитуються твори Є. Пашковського «Вовча зоря» та «Щоденний жезл»). За кухлем пива чоловік розказує історію, яка сталася з його сином. Хлопці поспорили, хто влежить на шпалах під проїжджаючим поїздом. Згодився син. Він ліг і «…гуркіт накочувався, стугоніла земля, буцім силкуючись одірвати чоловіка, вітер смердів лайном, здибив комір сорочки в мить, як колеса змусили щулитись на грудку чорного жаху, потяг пискляво пригальмував, машиніст завбачив лихе і оглухлому синові марилась тиша, звівся на лікті і занімів від тупого болю в хребтині: пальці дерли вислизаючі шпали, хололи від щебеню, приятель навприсядки дріботів поряд, горлаючи, штрикав тичкою між коліс, де як лантух полови, волочилося безживне об’юшене тіло». З першого разу читач (як і хлопець під поїздом!) не розуміє, що поїзд ще рухається, тому і весь епізод видається незрозумілим: якщо той став, то чому приятель дріботить поряд і звідки взялося безживне об’юшене тіло? Доклавши зусиль, усвідомлюєш суть – і вражаєшся несподіваністю і справжністю смерті! 

    Крім того, навколишнє заповнюється найдрібнішими деталями, стає щільним, без жодної білої цятки, заповнюється і значущим, і зовсім стороннім, аж до павутини на гілці дерева і слимака, який «смакує» грибом. А вкраплена в такий текст пряма мова, як просвітлина в реальність на похмареному небі спогадів, раптом дає ефект голограмної глибини. 

    І ось тут злиття свідомості автора, персонажа і читача, доведене до рубежу можливого, починає грати роль троянського коня. З твору зникає герой – не будеш же героєм сам для себе, а інших немає! А оскільки, за великим рахунком, вся вартісна література – це література характеру, то відсутність характерного героя робить твір важким і нецікавим. До того ж, описуючи сьогомиттєвий процес думання, письменник змушений ламати традиційну структуру тексту, звичні норми синтаксису, вживати несподівані і двозначні мовні звороти. Та ще надмір деталей – і текст Пашковського перетворюється у непрохідні нетрі. 

    Письменник розуміє, що проти нього діє закон, сильніший за людину – закон переходу кількості в якість: чим правдивіше він пише, тим складнішим стає його текст. «… Та сила, котра церберить вічність … затялася мстити йому» - пише він. Та в гонитві за істиною Пашковський, уже бачачи перед собою стіну непрочитання, включає на всю потужність ще один небезпечний засіб. Він переносить у свої твори плин реального часу. З байдужим непоспіхом, як безкінечний день серед літньої спеки в степу, рухається розповідь. Значні події не виділяються серед буденних фраз навіть крапкою і початком нового речення. Герой «Вовчої зорі», щоб дізнатися про долю вагітної від нього жінки, приходить до її сестри і та розказує: «да-а, посадили мого за мордобой, погода сказилася, городина вив’ялена вщент, горілчаний магазин на жнива закрили, поросят продала, маю козу, да-а, сестричка преставилась, на шостому місяці здушила юрба в автобусі, врачі послухали трубкою, заспокоїли, що здоровий плід, а всередині загнилося, опухла, бідна, волаючи, аж до Бога чути було, то поховали на зелені свята, а ти як?». 

    Частіше ж зміни в творі проходять непомітно, як рух годинникової стрілки, і тому іноді здається, що сюжету там зовсім немає. Та ось уже автор-герой «Щоденного жезлу» без собаки, якого отруїли, і ті миттєвості, котрі він описував до смерті собаки, і на які читач не звертав особливої уваги – такі вони були одноманітні і вічні – раптом стають минулим. 

    В реальному часі крім минулого є ще те, що було з нами, але забулося і існує поза нашою пам’яттю. Пашковський використовує властивість читача вибірково запам’ятовувати прочитане, як і дійсні події. В кульмінаційній частині письменник знаходить таке речення, коли «в останній рядок, як в щойно підключену електромережу, вливається епічна сила», речення, яке освітлює все раніш описане. Тоді оглядаєшся назад, ловиш себе на думці, що з міріад деталей згадуються далеко не всі, і не завжди найважливіші – і прочитане починає сприйматися вже не як текст, а як жива дійсність. 

    Але для цього попереду мусили бути оті міріади деталей, а зчитувати їх сторінку за сторінкою під силу не кожному. 

    Окремо слід сказати про мову Пашковського. Після читання його творів зникає відчуття меншовартості і українського хуторянства. Звідти не тхне мертвою латиною словників; природно, мов дихання, входять на його сторінки слова і звороти, до яких ми звикли з дитинства, якими розмовляємо з домашніми і які чуємо на вулиці. Однак, з точки зору поставленого на початку статті питання, його мова теж ускладнює сприйняття твору. Слово в нього об’ємне само в собі, крім інформаційної ролі у фразі воно має окремий внутрішній зміст. За «затишним щастям маминих дорікань» бачиш дитинство, а у «покривавленому на колоді пір’ї» - господаря дому. Читаєш про «ковбойський задерихвостий оптимізм» - і зринає в уяві теляче щастя американської ситості і здоров’я. Та коли ти взяв книжку не лише як гурман слова, спробуй-но не втратити нитку оповіді, якщо підтекст і образність, немов підгрунтові води, розлиті тут скрізь. 

    У «Щоденному жезлі» теж є фраза, яка підключає до електромережі розуміння весь роман. Щоб підключення сталося, треба знати дві речі. Перше те, що Пашковський багато разів згадує у романі свій почерк «на косину». По-друге, він бачить завдання письменника в тому, щоб наблизити пришестя Бога у людські душі. Тепер читаємо останню фразу роману: «йдеш і чекаєш, коли вечір з’яскравіє блискавками на косину через небо; явися, Господи» - і висвітлюється: пришестя Бога – це і є сама письменницька праця. Все прочитане попереду: роздуми про людей і державу, полювання і рибалка, роздуми про власну долю автора – стає лише тлом, матеріалом, з якого побудована розповідь про одне – про працю письменника. На цій стезі Євген Пашковський впритул наблизився до істини – до об’єктивної правди життя. Як виявилося, це було все одно, що наблизитися до Сонця. Істина зажадала непомірної дані – складності письма, зробила сторінки його творів «подібними на туман, в якому видзвонюють коні». Та все ж він вибрав саме цей шлях, щиро вірячи, що знайде «своїх читачів, своїх улюблених, своїх званих, своїх обраних, своїх єдиних, своїх спраглих відповіді». Тож хай буде йому по вірі його. 

* * * 

Михайло Карасьов. "Чорний Ворон": наслідки одноокості.

Від автора. Стаття про роман Василя Шкляра написана ледь не відразу після його виходу. Але й сьогодні чимало літераторів граються з ура-патріотизмом, не розуміючи, що читача переконують не лозунги, а якість художнього твору. 

Відгук на книгу Василя Шкляра «Чорний Ворон».

Сім тисяч гектарів зарослих лісом ярів та балок, котрі тягнуться вздовж Дніпра по землях Черкащини, звуться за йменням найбільшого урочища Холодним Яром. Кажуть, що річка Тясмин колись була рукавом Славути і вся ця місцевість, оточена навкруг водою, слугувала прихистком ще докиївським племенам наших предків. Неприступна для ворога земля наклала на місцевий люд характерні риси волелюбства і непокори. В 17-му столітті холодноярець Богдан Хмельницький своєю визвольною війною врятував від небуття українську державу; вогонь з Холодного Яру, про який писав уродженець цих місць Тарас Шевченко, палахкотів тут в часи Коліївщини.

На початку минулого століття піднялися холодноярці проти московських загарбників, і на прапорів в них було написано: «Воля України, або смерть».  Історію їхньої боротьби, пам’ять про котру намагалися знищити більшовики, сьогодні активно досліджує клуб «Холодний яр» на чолі з письменником Романом Ковалем. Накопичений дослідниками матеріал і ліг в основу роману Василя Шкляра «Чорний Ворон» («Залишенець»). Неоднозначна відмова автора від Шевченківської премії зробила гучний резонанс у суспільстві і вивела його твір в українські бестселери нашого часу.

Отож, твір має доволі гучний розголос у пресі. Багато рецензентів, взявши за критерій яскраво виражену національно-патріотичну спрямованість роману, не випадають із заданого схвального ряду, іноді їх відгуки схвальні до тверджень типу: «Вимовлені зі знущальною інтонацією, чужинські словесні покручі в устах козаків є засобом ментального заперечення окупанта» (рецензія «У ворона вік довгий» Анатолія Венцковського). Я ж хочу приєднатися до тих, хто спробував в міру сил оцінити не ідейну складову, а художню якість літератури, котра вийшла з-під пера письменника.

Василь Шкляр відомий як автор гостросюжетних романів, котрі принесли йому лауреатство на багатьох українських конкурсах. Він і в «Чорному Вороні» зумів створити атмосферу доволі динамічну. Напруга тримається не лише на сюжетних ходах, а й на психологічному рівні: читач відчуває безнадійність боротьби повстанців, неминучість їх смерті – а вони все ж не здаються. Справляють враження і вміло знайдені деталі, які запам’ятовуються, і ритміка твору – роман звучить як пісня, надривно та пристрасно.    

До недоліків викладу слід віднести те, що часом згадки героя накладаються одна на одну пластами, і читач з трудом усвідомлює, які ж події відбуваються в реальному вимірі. Не додає позитиву примітивний гумор на зразок філологічних вправлянь зі словом «хуня». Можна назвати й ще деякі недоречності.

Але це – дрібні недоліки проти основного прорахунку письменника, проти помилки, яка значною мірою нівелює всі позитивні якості його твору. Герой (а він, зрештою, є головним у будь-якому художньому творі) принесений в жертву патріотичній ідеї. Це було б добре в стрілецькій пісні, однак, стало троянським конем в історичному романі.

Ось характерний початок твору: Чорний Ворон просить, щоб ворожка Євдося забрала в нього жаль і страх. Це він робить для того, щоб безжально і хоробро битися з ворогами України. Але при цьому автор геть забуває, що жалю і страху не знає хіба що носоріг через фізіологічні особливості побудови черепа, де майже всю корисну площу займає бойовий ріг. Отож в читача відразу постає запитання: хіба саме такими були повстанці Холодного Яру? Попереджає про це і сліпа Євдося: «Не можна без цього зборонцеві, без страху й жалю швидко себе згубиш». Однак, ні Чорний Ворон, ні, що найприкріше, письменник не взяли пророчих слів до уваги.

Чорний Ворон, зробивши вбивство своїм ремеслом, не без самозамилування каже: «…це вже стане для мене ніяким не бойовиськом, а буденною роботою, від якої тільки болітимуть руки ночами. Так було і тоді, коли ми захопили в полон китайців. Та який там полон, не було в нас ніякого брану, ворогам ми відразу давали раду шаблями, не тратячи куль, тож і того разу підвели косооких до колоди і я показав їм, аби поклали на неї голови». І от « …до колоди підійшов останній. Але от що цікавого було в тому нещасті: голова спереду поголена, а чуб на потилиці заплетений у косичку, і коли він став навколішки й поклав голову на колоду, то раптом узяв ту косичку й задер на тім’я. Це мене розсмішило».

Біда не в тому, що письменник так детально описує криваві епізоди. Врешті, ці деталі можна прочитати і в романі «Холодний Яр» учасника тих подій Горліса-Горського. Біда в тім, що Василь Шкляр і його герої смакують вбивством, насолоджуються ним, їх збуджує «лемент, що дражливо пахне ворожою кров’ю».  Передчуття вбивства викликає в Чорного Ворона буквально фізіологічну ейфорію: «…що то за радість така була перед кожним боєм, яка тремтіла в усьому тілі, мов жива істота. Серце співало, в очах розвиднялося, лоскіт бігав долонями.  …А коли раптом бій відміняли, напосідало таке, якби ото молодиця враз відмовила тобі в останню хвилину і ти залишився сам на сам зі своїм хотінням».

Варті отамана й інші повстанці: «Вовкулака, не зводячи очей з Касатонова, ковтнув слину. Він уже прикинув собі, як і кого посилатиме в «земельний комітет». Не обминув письменник своєю увагою і жінок. Ось вам портрет молодої козачки з Холодного Яру: «У бою, казали хлопці, це була сатана, вона рубала з обох рук, ординські голови сипалися, як кавуни, і в найгустішій ворожій лаві за нею залишалася кривава просіка». Таких цитат в романі можна знайти безліч, без садистського присмаку не відбувається жоден опис бою. Додамо сюди: «Правий вус отамана, почервонілий від крові, що стікала з брови, опустився вниз, але молодецтво так само вигравало на його розпашілому виду» – і портрет вурдалаки готовий.

А тепер дозволю собі навести цитату з роману Ернеста Хемінгуея «По кому б’є дзвін». Великий письменник, який знав про війну і вбивство не з мультфільмів чи бойовиків Джекі Чана, відтворює людські долі в часи кривавого громадянського протистоянні в Іспанії. Захисники Республіки теж убивають ворога, але яка різниця між «почервонілим від крові вусом молодецького отамана» і розмовою героїв Хемінгуея напередодні бою!

«– Ні, – сказав Роберт Джордан. – Я не люблю вбивати тварин.
– А я навпаки, – мовив старий. – Я не люблю вбивати людей.
– Цього ніхто не любить, хіба ті, у кого з головою не все гаразд, – сказав Роберт Джордан.

… – Тобі доводилося вбивати? – спитав Роберт Джордан. Темрява, що зблизила їх тепер, і день, перебутий разом, давали йому право на це запитання.
– Так. Кілька разів. Але не радо.
– І все ж ти вбивав?
– Так, – сказав Ансельмо. – Не раз. І ще буду. Але не радо, і пам’ятаючи, що це гріх …В тих, кому це подобається, завжди є якась гнилизна».

В творі «Гайдамаки» Тарас Шевченко не менш страхітливо, ніж В. Шкляр,  описує жахи повстанської війни. Та поглянемо, як сприймають власні вчинки його герої. Не наводжу тут післямову до «Гайдамаків», де Шевченко взагалі закликає слов’ян не повторяти помилок батьків і брататися – це змістило б акценти даної статті. Тому згадаємо лише строки з самої поеми, коли Гонта, порубавши своїх дітей-католиків, просить у Бога кари собі: 

«Поніс Гонта дітей своїх,
Щоб ніхто не бачив, 

Де він синів поховає
І як Гонта плаче.

…Спочивайте, діти,
Та благайте, просіть Бога,
Нехай на сім світі
Мене за вас покарає,
За гріх сей великий
Просіть, сини, я прощаю,
Що ви католики».

«Отаке-то було лихо
По всiй Українi!
Гiрше пекла...» 

Як бачимо, великі письменники намагаються відтворити Правду, а, отже, Трагедію Боротьби. Василь Шкляр ставить собі інше завдання – гіперболізованими засобами донести до читача Ідею. І програє.

Однак, навіть з такого Чорного Ворона, якого нам створив В. Шкляр, можна було зробити якщо й не улюбленого, то хоча б авторитетного для читача героя. Але тут у письменника починаються прорахунки художнього плану. Попри жорстокість і ненависть (а, може, саме завдяки цьому), в романі міг би вималюватися цілісний, потужний характер людини, яка не поступиться своїми ідеалами навіть перед лицем смерті. Міг би, аби автор не ідентифікував себе зі своїм героєм. Для цього у В. Шкляра була прекрасна можливість. Оповідь у творі ведеться то від імені Чорного Ворона, то від імені автора. Отут би залишити героєві його емоційне безумство від любові до України, а авторському тексту придати хоч деяку неупередженість. На тлі такого  відстороненого викладу фактів характер головного героя заграв би свіжими барвами, став би випуклим і правдивим. Письменник пройшов мимо такої можливості. Авторський текст практично не відрізняється від роздумів героя ні стилістично, ні емоційно. З таким же хвацьким завзяттям, як це робить і Чорний Ворон, автор пише про звитяги повстанців і змальовує портрети їх ворогів, наприклад: «Митрюха Гєрасімов … ударив мертвого чоботом. ..Його орда сприйняла цю лють, як наказ, кацап’юги юрбою налетіли на мертвого – дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров’ю мармизами – вони з дикунським гелготанням і матючнею також почали гамселити отамана». Про що говорити, коли навіть статевий акт у ворогів України відбувається гидко: «…завела Ціля й брата його до підвалу, …тільки замість допитувати розтулила свої хтиві варги, розстебнула на грудях шкіряну жакетку, скинула рожеві панталони і впустила його у свою вареницю».

Символічно, що у старого ворона, змальованого в романі, лише одне око. Однобокість у сприйнятті світу не дає й письменникові відтворити реальне життя. Відсутність кольорів, окрім чорного й білого, не лише збіднює полотно твору, але  робить його карикатурним. Елементарне правило письменницького ремесла каже:  щоб створити сильного героя, треба протиставити йому сильного ворога. У «Чорному Вороні» (і не я перший про це пишу!) відкриваєш будь-яку сторінку і відразу впізнаєш низькорослого, кривоногого, з тонкою гусячою шиєю, обсипаною прищами, антигероя – та це ж москаль! Боротися Чорному Ворону проти такого ворога навіть легше, аніж Котигорошку кришити голови Змію Гориничу. Тому й виходять герої В. Шкляра пласкими, мов плакати часів Жовтневої революції. «Кольт підстрибнув у руці, але куля пішла бездоганно – якраз у те місце на лобі, де дідько припечатує москалям зірки» – це хіба цитата із серйозного твору? Та ні, скоріше дідусь Панас  казку-страшилку  розказує дітям. Грайливо, як і в більшості смертельних епізодів,  розписує автор бійку козачки Досі з московською шпигункою «сестрою Ольгою». Та притисла Досю до дверей льоху, цілячись у козачку револьвером. «Із піддашшя льоху зненацька вилетів чорний ворон. …тієї миті вистачило, щоб Дося стрибнула. Вона з такою силою зацідила «сестрі Ользі» в голову, що сексота полетіла в один бік, а револьвер у другий. Дося не любила револьверів, Дося любила шаблю. Тому вона навіть не глянула, куди залетіла та цяцька, й підскочила до сексоти, яка вже зводилася на ноги. Дося довбанула її у щелепу, …сестра Ольга вхопилася за Досину рясу, й вони обоє полетіли на землю. …У цю мить Дося якраз «осідлала» сексотку і, розмахнувшись так, ніби в руці була шабля, рубонула її по горлянці. Під ребром долоні голосно й смачно кавкнуло.  – Бувай, – сказала Дося».

Треба було б таки старого ворона ока не лишати… 

Таким чином, замість знакового твору, на який можна було б сподіватися, враховуючи тему і благодатний матеріал, маємо гібрид «Окон Роста» і шароварщини з вурдалацьким присмаком. Тому сумніваюся, чи так уже й прислужиться «Чорний Ворон» патріотичному вихованню українців. Думаю, що для слави України більше користі було б від твору вдумливого і правдивого, а вже сама історична правда, котра в Холодному Яру однозначно була на боці українців, свою справу зробила б.

*  *  *  *  *

 

Михайло Карасьов. Генії та їх божевільні.

Генії та їх божевільні.

 Відгук на роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».

     Роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» викликав чимало публікацій. Обминемо критику типу: «роман отмечен совершенно советским по духу неумением фильтровать базар» (Юрій Володарський); також випади деяких завзятих захисників мату: авторка, мовляв, не готова «к восприятию открытого информационного пространства» – звикли хлопці хлебтати помиї з корита, от тільки навіщо ж за стіл лізти?; обійдемо і породжених Бузиною «борців» з кумирами, котрі задля власного піару ладні облити брудом всякого, хто зажив собі слави.

     Серед тих же, хто щиро захотів розібратися в романі, є виважені і розумні рецензії (наприклад, Олега Коцарева, який без зайвого пафосу аналізує психологію героя, висловлює слушні зауваження про особливості та мову твору). Однак, цього не скажеш про більшість критичних відгуків – вони, на мою думку, дуже поверхові і показують скоріше не огріхи чи здобутки роману, а нерозуміння предмету критики. Причому, це стосується і тих, хто гудить роман, і тих, хто його хвалить.

     Які ж основні претензії критиків до роману? Ось вони: герой не програміст; герой мислить по жіночому; герой мислить не по своєму віку, а як шестидесятник; герой картонний, а не живий.

     Бачимо – практично всі претензії стосуються зображення героя, на основі чого випливає твердження, буцімто цей роман не є художньою літературою. Так говорить Юрій Кучерявий, зазначивши, що «Записки…» – це літературний провал; схоже підходить до питання і Віктор Неборак: «Але ми ж не хочемо, щоб у нас література була підміною журналістики, памфлетів чи пропаганди. Невже в Україні можлива тільки така література?» – каже він.

     Очевидно, слід погодитися з тим, що для художнього твору головним таки є харизматичний герой. Але критики не завважують, що «Записки…» Ліни Костенко – це дещо інша література. Вона існує, починаючи з Івана Вишенського, афонського монаха, і до сучасних творів, як то «Щоденний жезл» Євгена Пашковського. Назвемо її полемічною, чи ессеєм, чи ще якось – суть не зміниться. Герой для цього різновиду літератури не головне; героєм часто виступає сам автор; іноді, як це маємо в Ліни Костенко, автор – всередині свого героя. Головна особливість такої літератури – в емоційній авторській реакції на оточуючу дійсність. Тому критика «Записок…» як художньої літератури в традиційному розумінні видається не зовсім правильною. Тут треба говорити про викладену письменником суть речей, як глибоко він цю суть бачить і наскільки майстерно передає.    

     Ризикну вжити сумнівне порівняння, але роман Ліни Костенко, як і хороший напій, має свою процедуру вживання. Щоб відчути аромат божевілля в її творі, треба перед цим перечитати «Записки сумасшедшего» Гоголя. Ці два твори мають точки дотику не лише в назві. Ліна Костенко бере за межу відліку свого роману згадуваний у Гоголя як марення божевільного 2000-й рік. Щоб передати абсурдність розгону і арешту опозиції біля пам’ятника Шевченка, вона позначає цей день гоголівським «9 мартобря». Подекуди Гоголь присутній навіть в інтонаціях («Чи знаєте ви, що таке українські вибори? Ні, ви не знаєте, що таке українські вибори»).

     Знакова обставина, яка водночас об’єднує і протиставляє ці твори – низький соціальний статус героя. «Отчего я титулярный советник и с какой стати я титулярный советник? Может быть, я какой-нибудь граф или генерал, а только так кажусь титулярным советником?», – розмірковує гоголівський Поприщін. «Я не належу до господарів життя»; «Я справді нуль, я зведений до нуля» – так каже про себе герой Ліни Костенко.

     От тільки причини такого становища різні.

     Поприщін, скільки б не прагнув, ніколи не стане генералом, тому що за рівнем розвитку, здібностями, оточенням, вихованням він приречений бути титулярним радником. Неможливість досягнути вищого, аніж тобі визначив Бог, це і є трагедія «руської душі», яку геніально вловив і так іронічно втілив у своєму творі Гоголь. Стати іспанським королем – єдиний для його героя шлях спасіння.

     Ліна Костенко не чіпає підсвідомого. Її герой «зведений до нуля» не через свою природну недолугість, а навпаки: бо наділений біблейськими чеснотами – терплячістю, скромністю, чесністю, добротою і любов’ю. Такі риси, за здоровим глуздом, мали б цінуватися у суспільстві понад усе, а виходить якраз на протилежне. І коли гоголівський персонаж викликає сміх, бо вартий своєї участі, то у Ліни Костенко трагедія героя стає трагедією нації, суспільства, в якому панують божевільні моральні закони.

     Чи є надія ці закони змінити? Тут доречно згадати віщу фразу письменниці: «Добре, що Господь увімкнув нам ближнє світло свідомості, бо якби дальнє, схибнутися можна». Спробуємо таки увімкнути «дальнє» світло, як не вперед, то хоча б назад.

     І. Вишенський, 16 століття: «Хай прокляті будуть владики, архімандрити й ігумени, котрі монастирі привели в запустіння і починили собі із святих місць фільварки; на святих місцях лежачи, гроші збирають, із тих прибутків, що подані для Христових богомольців, дівкам своїм віна готують, синів одягають, жінок прикрашають, слуг множать, барвисті одежі справляють, приятелів збагачують, карети купують, заводять ситих і стрійно одягнених візників, – заживають розкіш поганську!»; «О земле запустіла й заросла терням безвір’я та безбожності!»; «О країно грішна, люди лютії, повні гріхів, плем’я лихеє, синове беззаконнії! …Чому далі вражаєтесь, прикладаючи беззаконня до беззаконня? Від голови і до ніг острупіли ви!»; «Чому такі нечутливі стали, одебеліли й окам’яніли серцем та помислом? Хіба не вірите, що помрете?»

     М. Гоголь, 19 століття: «А вот эти все…, что юлят во все стороны и лезут ко двору и говорят, что они патриоты и то, и се: аренды, аренды хотят эти патриоты! Мать, отца, Бога продадут за деньги, честолюбцы, христопродавцы!»

   Ліна Костенко, 21 століття: «Олігархи, нардепи, бізнесмени, очільники, кримінальні авторитети, VIP-персони і поп-зірки – ось він, золотий фонд суспільства, його неоціненний скарб. Всі інші – це маса, це посполите тло. …Їх охороняють від нас, а хто нас охоронить від них?».

     То що ж попереду, якщо прислухатися до голосу історії? Безнадія: людство завжди було таким, а отже, таким і буде. І ця безнадія, якої всіма силами намагається уникнути Ліна Костенко, просочується між строчок роману. «Диктат приматів. Куди подітись людині?».

     Куди подітись людині? – від цього божеволіють герої геніїв; самі ж генії шукають виходу, шукають точки опори, і знаходять – кожен свою.

     З тенет безнадії рветься герой «Щоденного жезлу» Євгена Пашковського. Як і Ліна Костенко, Пашковський вміє заглянути в суть речей і пришпилити цю суть, як метелика в колекції, влучним словом до свідомості читача. Їх потік свідомості, як лава з вулкану, пливе і палить довколишнє. «Бог усе нам щось хоче сказати, а ми все не чуємо», пише Ліна Костенко. Так само намагається докричатися до людей і автор «Щоденного жезлу». Врешті Є. Пашковський знаходить для себе вихід із соціальної безнадії. З такою ж несамовитістю, з якою він бичував пороки людського суспільства, письменник починає насаджувати Бога в людські душі. Однак, це шлях для вибраних. Для героя Ліни Костенко він не може бути прийнятний. Герой її занадто інертний, такий собі український Манілов; можна було б його осудити за це, от тільки ловиш себе на думці: чи не моє зображення проступає зі сторінок роману? І Ліна Костенко, взявши в персонажі одного з нас, продовжує крутитися в безпросвітному вирі природних катаклізмів і соціальних маразмів.

     Тематично роман зачіпає все, чим живе наше суспільство. Тут і про екологію («Бо що ж рефлектувати, що ми п’ємо, чи що ми їмо, яким повітрям дихаємо – все одно іншого в нас немає»); про молодь («П’яна компанія варнякає на балконі, порожні пляшки брязкають об асфальт», або «…ідуть зовсім ще діти, роти позатикані сигаретами, мат-перемат»); про літературу; про любов, яка холоне «в Льодовитому океані простирадл»; про бомжів – скрізь точна і пізнавана картинка для будь-якого місця України. Та це ж усім відомо! – вигукує не один критик. Як на мене, це перевага роману. Думки Ліни Костенко відображають думки і погляди цілого пласту населення, і то не найгіршого пласту. Так, як думає і відчуває авторка, думають сотні і тисячі. Іноді навіть тими ж словами. Тому справедливо буде сказати, що роман, до всього, є ще й правдивим зрізом психології покоління. А якщо визнати, що сила твору в тому, щоб увійти в резонанс з душами якомога більшої кількості людей, то треба визнати, що Ліна Костенка завдання це успішно виконала.

     Та все описуване, позбавлене оптимістичного виходу («І ми, і мій батько, і всі оті борці за свободу , що життя своє віддали, – за таку Незалежність? За таку демократію?! Я відчуваю банкрутство своєї долі»), починає перетворюватися на в’язку масу, яка засмоктує, на коливання океану свідомості, яке нікуди не веде.

     Все злішим стає її сарказм: «Вчора по телебаченню показали Феміду із зав’язаними очима. Все знали давні греки, і про нашу прокуратуру теж»; «Градус національного пафосу вказує на гарячку»; «Пошту й телеграф не треба захоплювати – телебачення захопило все»; «Справді, не дай, Боже, жити в епоху перемін. Дуже перемінюються люди. Дехто просто вивертається шерстю наверх». «До виборів 111 днів. Красива цифра – як три гвіздки» – а ти додумуєш: у гроб Україні ті гвіздки.

     Десь посередині роману Ліна Костенко робить спробу прилаштувати свого неприкаяного героя хоч в якусь гавань. Після невдалого самогубства до нього повертається любов дружини. Невловимо змінюється атмосфера самого роману. Тепер і суспільні проблеми давлять не так трагічно: «У таку промерзлу провесінь, у такій гнітючій реальності, це наше пізнє чаювання, ця тиха розмова, цей перламутровий полиск чашок і терпкий аромат цейлонського чаю – може, це й маленьке щастя, але воно наше. Набираєшся тепла на цілий день». Може, це і є порятунок? З амбразури відбиватися легше, аніж оголеному серед поля.

     Але Людина Соціальна – а саме таким постає перед нами герой «Записок…», – не може знайти притулку в особистому. «Просто у мене більше сигнальних лампочок у голові», – ставить собі діагноз герой. Все починається спочатку: «В Європі нечувані повені. В Китаї снігові бурі. …В Арктиці розколовся айсберг. Кіліманджаро тане. Співає якась пташка. Сподіваюся, це ще не соловей».

     Вершина чорного від безвиході сарказму – цитування з булгаковського «Майстра і Маргарити» балу Сатани на кадри святкування річниці Незалежності – з головою Гонгадзе в якості основного реквізиту.

     Це ще один геній зі своїми божевільними виходить на сцену.

     Конфлікт героїв «Майстра та Маргарити» з суспільством теж торкається не лише формальних законів, але і всієї стадної, лицемірної, показово-пуританської моралі. Булгаков не приймає ні тупого натовпу, ні таких само тупих чиновників, які керують ним. Розуміючи безнадійність боротьби, письменник дає в покровителі своїм героям силу, хай навіть не зовсім чисту, але сильнішу за того ж таки чиновника. Якщо герої не подужають, то це легко і весело зробить Воланд. Шукаючи спасіння від «диктату приматів», письменник веде своїх героїв у божевілля як порятунок.

     Вишенський тікає в монастир, Булгаков до Воланда.

     Утекти з України Ліна Костенко не може. Тому мусить шукати іншого виходу. І цим виходом для героя стає пробудження нації, стає Майдан і Помаранчева революція.

     Розум підказує, що завершити роман по справедливості слід було б так, як це зробив Гоголь – великою гулею під носом в алжирського дея. Але Ліна Костенко не залишає лінію оборони. Вона настільки талановито передає дух Майдану, що натомість повертається віра, повертається його великий смисл, розуміння того, що він був таки недаремно. Цей фінал – реабілітація Майдану для зневірених. «Все одно, – пише Л. Костенко, – за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно. А от за Україну соромно вже не буде». І ще: «Може, чиїсь волохаті руки спробують видерти цю сторінку. …Сторінку можна видерти. Історію – ні».

     Помаранчевою революцією закінчується роман. Все по канонах: розв’язка має бути і в житті, і в літературі. Але здається мені, що поза сюжетом Ліна Костенко дає нам значно вагоміше послання. Звернемося до одної з ключових фраз роману: «А їх уже там багато. І Стус. І Світличний. І Миколайчук. І Чорновіл. А ще далі у часі Алла Горська і Симоненко. …І я раптом розумію, що це ж не могили. Це окопи. Це ті мертві, що тримають лінію оборони».

     Справді, життя іде собі далі, божевілля людства продовжується – досить включити телевізор, щоб поринути в ту ж атмосферу, в яку допіру занурювала тебе з головою письменниця. Однак і в цьому божевільному світі можна не втрачати людського в собі. Дуже просто, але далеко не кожному під силу. Я не люблю, коли возвеличують тих, хто в свій час славив Леніна-Сталіна і комуністичну партію, а сьогодні з таким само ентузіазмом і натхненням гудить минуле і восхваляє неньку-Україну. Не люблю письменника, який іде на зговір із українофобською владою, якими б патріотичними вивертами цей зговір не обставлявся. Такі «патріоти» гірші за ворога, бо вони віднімають надію. Але коли мені кажуть, що інакше не можна, що митець мусить шукати компромісу, аби мати можливість творити свої шедеври, я згадую Ліну Костенко і відповідаю: ІНАКШЕ МОЖНА.

     Як добре, що лінію оборони таки тримають живі.

 

* * *

Олександр Стусенко. Лірична жінка ЮБК.

Про автора. Стусенко Олександр Григорович народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Навчався на відділенні літературної творчості Інституту філології Київського університету – диплом із відзнакою (2004). Працював у редакції журналу «Однокласник», на радіоканалі „Культура”, викладав спецдисципліни для журналістів у ВИШах Києва. Член НСПУ. Автор чотирьох книг та численних публікацій в періодиці. Лауреат літературних премій «Благовіст» (2003), «Смолоскип» (2007, 2008),  імені Олеся Гончара (2010),  імені О.Білецького (2011), імені Івана Чендея (2019), ІV міжнародного конкурсу прози «Крилатий лев» (2019). Як критик має унікальний стиль - його статті і рецензії приваблюють своєю розкутістю, часто насичені їдким сарказмом, котрого не завжди  витримують редактори поважних часописів. 

Лірична жінка ЮБК

Юлія Бережко-Камінська. Невідворотне. – К.: Саміт-книга, 2019

    Переїв я поезії, переїв. І поезії, й того, що під неї маскується. Мене вже важко в літературі чимось здивувати – як римованим, так і не дуже. Розчулити можна. Розсмішити – теж. Але не здивувати й не вразити. Тому мої рецензії – це результат тверезого підходу досвідченого читача до книжок. Навіть до таких приємно товстеньких, як збірка віршів Юлії Бережко-Камінської «Невідворотне». А невідворотний обсяг видання зумовило те, що складається воно із двох розділів: до першого увійшли нові поезії (2018-2019 років), а до другого – давніші, від початку нульових. Отже, читач має змогу побачити, як зростала (чи просто дорослішала) авторка у своїй творчості.

    Заходячи до храму Слова Юлії Бережко-Камінської, мусимо ретельно витерти ноги об анотацію (для того анотації й існують). Ось що там заявлено: «Поезія Юлії Бережко-Камінської класична за формою, глибока за змістом, наповнена неперевершеними образами та вражаючою густотою авторської думки, тож неспроста з кожним новим виданням набирає все більшої популярності в Україні». Підозрюю, що анотацію писала та сама людина, яка писала і вміщені у книжці вірші, бо ж її зраджує насамперед формула-русизм «все більшої» (про цю цілком відворотну філологічну хворобу на прикладі «Невідворотного» скажу нижче). А тепер запитання: про кого з поважних і визнаних авторів можна сказати, що його поезія НЕ глибока за змістом? Та ще й в анотації! Кожен поважний і визнаний вважає, що його образи неперевершені, а його авторська думка – вражає. От тільки чим виміряти густоту тієї думки? Навряд чи тут підійде інструмент, який свого часу запропонувала Ліна Костенко: «Оголеними нервами // угадуєш словам // нестачу мікровольта // і зайвий міліграм». Даруйте за критику вступу до літературознавства, але коли мені кажуть, що завдання критика – виявити риси самобутності того чи того автора, я відповідаю: якщо самобутність є, її видно неозброєним філологічними окулярами оком. А де починаються відшукування-вишукування тієї самобутності, там і з'являються несамобутні формулювання, котрі кочують із анотацій та передмов у рецензії й навпаки. Та хай там як, але, читаючи нову книжку пані Юлії, навіть я, стріляний пес літкритики, зробив собі понад 350 виписок, чого зі мною ще не траплялося. Мабуть, зав'яз у густоті…

    Невідворотність – категорія настільки універсальна, що під обкладинку з такою назвою можна вмістити не тільки огром ліричних віршів, створених за півтора десятиліття. Це міг би бути збірник проповідей св. Теодоліта, або повне зібрання інвектив сатирика Гр. Гр. Гарчука, або… або… і так до нескінченності. Адже, за Умберто Еко, «назва має заплутувати думки, а не дисциплінувати їх». Та й для назви свого найвідомішого роману він обрав саме троянду, оскільки вона «як символічна фігура настільки насичена смислами, що смислу в неї майже нема». Так, свого часу поет Михайло Григорів у зачарковій дискусії обстоював символічність назв у всій її широті, пропонуючи назвати книжку… «Поліно». «Не з усякого поліна зробиш Буратіна», – віджартувався тоді я, але і Еко, і Григорів, і – ось тепер – Юлія Бережко-Камінська переконливо доводять, що поважну й потужну збірку поезій не варто називати «Вибране», як те робило багато поважних і потужних літераторів.

    Свою невідворотність у «Невідворотності» авторка у зверненні до читача чітко детермінувала, одразу ж поставивши жирну крапку над «і»: «Людина безсила проти невідворотного. Бо це – врожай посіяного. Кожним із нас і всіма разом». Тобто це не фаталізм зразка «не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно». Це акцент на тому, що кожен коваль свого як щастя, так і лиха, і якщо свою кузню ми пропили, то звинувачувати в невідворотних злиднях мусимо тільки себе.

    Поезія Юлії Бережко-Камінської – жіноча у високому розумінні цього слова. Вона, як і жінка, неоднозначна, суперечлива, мінлива. Як природне явище. Як вогонь і вода, як скеля й тепла долонька. Жінка у віршах авторки може бути матір'ю, кохан[к]ою, поеткою, королівною й куховаркою… Вона, як діамант, може показувати різні свої грані, залишаючись одним цілим – жінкою. Вона може сумувати за теплом маминих каструль («Ой, мамо, мамо! Ще в твоїх каструлях // Киплять борщі на землях Чорнобая!») і вже сама як мати дбати за своє домашнє вогнище:

Руки все добре знають – тож просто роблять –
Так на столі м'яка запахтить картопля,
Так будуть чисті діти і постіль свіжа,
Так буде фортепіано, а потім – тиша.

    І дарма, що десь ця жінка, шаленіючи в зухвалому замаху, зізнається: «Я – чужа. // Я прийшла на запах // Твого тіла – п'янкого тіла». Все одно її «серцю потрібне диво звичайних буднів».

    Ось вам за версією Юлії Бережко-Камінської невідворотність жінки-ріки: «Я – дужа ріка, і повінь моя нещадна». В іншому вірші: «Ріка шукає неба – тож знайде! Розмиє глину і розтрощить камінь!» Але ж річка може теж, як жінка, бути неоднозначною:

Нехай я – ніжна, тиха і м'яка,

І не зіграє на мені погода,

Та пам'ятай, що я завжди – ріка.

Й немає дна моїм підземним водам!

    Утім, ця жінка-ріка може бути й доволі вогнистою. І йдеться не про оковиту, а про жіночий темперамент: «Вогонь уже в тобі. // От тільки я – // Ще ближче! // Ще гарячіше, ще // Нещадніше». Однак в іншому вірші нещадний вогонь перетворюється на затишне домашнє вогнище:

Я не стривожу необачним словом

Твоєї тиші, спокою твого,

Бо під моїм непоказним покровом –

Такий терпкий і лагідний вогонь!

    Та не встигнеш повірити в ніжність, тихість, м'якість і лагідність оцієї ліричної жінки, як уже читаєш: «Я – гора». І вимріяний герой має «собі на одну зі струн» забрати «запалений нерв» цієї жінки-гори, «бо якщо залишити // Його в глибині гори, // То – ні спокою людям, // Ні покірної радості сну!» Ще в одному вірші – звернення до героя мрій: «Бери мене, як скелю». І там же, трохи нижче, – раптом: «Бо я – не скеля. // Я м'яка на дотик, // Терпка на смак і молода на час». Та пам'ятаємо ми «терпкий і лагідний вогонь»! Спасибі, вже обпеклися. В іншому вірші перед читачем уже постає жінка з м'якшого матеріалу: «У саду дерев'яних скульптур // Я, напевно, – одна із них». А далі матеріал узагалі розм'якає: «Та слабша я // За будь-яку сосну, // Яка стоїть без права на утому». «Ну що ж ти робиш? Я ж не кам'яна! // Це скіфська баба – та не озоветься!» – вигукує жінка, яка може бути й горою, і статуєю, а може ними лише здаватися. «Жіноча підступність не завжди охоча на показ», – пригадується рядок із вірша О.Здорика. А що лірична жінка Юлії Бережко-Камінської – підступна, а не просто мінлива, сумніву не залишає виведена в пуант одного з віршів її декларація: «Ні, не думай, що я озвуся у спину пострілом – // Я у долю твою вросту незагойним віршем!» А в іншому вірші «коріння пустить навздогін // Тобі услід моє гірке імення».

    До речі, мотив імені у творчості авторки – якщо й не наскрізний, то принаймні дуже помітний. «Засинаю з твоїм іменем на язиці», – звіряється подушці й читачеві лірична жінка, бо ж «взяла собі на звикання // Жагуче його ім'я». Ще більше: «І берег мій твоє ім'я нестиме». Ще ширше: «Аби мені твоє імення // Було вподібнене життю». Додайте сюди диптих «Ім'я твоє» – і це буде далеко не повна вибірка.

    У ліриці Юлії Бережко-Камінської з послідовною невідворотністю представлені всі пори року з усіма їхніми особливостями. У якому відсотковому відношенні, сказати не беруся. Це хай прихильники статистичного методу в літературознавстві поділяють поетів на осінньо-зимових і весняно-літніх, як дерматологи псоріаз. А я не забуваю, що в поезії авторки завжди присутня жінка – примхлива й мінлива, як погода. І поруч із настроєм: «Усе це листя буде на землі – // Легке і смертне…», «Сьогодні в ніч осипався горіх…», «Літо це, як і все, впаде» бачимо й інший настрій:

В моєму світі тиша, як струна,

І я кохаю, і сама – кохана.

Зима в моєму світі філігранна!

Весна в моєму світі розписна!

    А чи буває лірична жінка Юлії Бережко-Камінської не зажурена, не захоплена; усміхнена не від щастя чи захвату, а – іронічна? Не забуваймо, що іронія – це якраз те, що реципієнт насамперед сам привносить у повідомлення. Чи можна назвати (само)іронічними такі рядки: «Я не полізу з-під ковдри нізащо ні в які світи, // Я не полізу навіть у власні колготи!»? Ні. Це усміхнене підморгування коханому, якого виводять на дію: «Краще прозорі пушинки неспішно вивчай на мені»… Або ось такі рядки: «День обирає сідало понижче», «Бездомні пси, що не корились зливі, // В цій школі мужності отримали б диплом, // Якби його собакам видавали». Усміхнено-зворушливо, і не треба тут шукати ні авторської іронії, ні пхатися зі своєю. А от легкі двозначності, яких, можливо, не вловлюють і самі автори, – вдячне поле для тих, хто розуміє сказане в міру своєї зіпсутості й вишукує в повідомленні другий – іронічний – план. Маю на увазі ось такі слова ліричної жінки до ліричного чоловіка: «Знаєш, ким стала я по тобі? // Рікою. // Саме тією, // В яку неможливо вдруге…» Аж своє згадалося: «І якщо жінка справді не калюжа, – // В одну й ту саму двічі не ввійдеш».

    А тепер трохи віршознавчої академічності. Віршові розміри в Юлії Бережко-Камінської переважно неквапні, трапляється навіть п'ятистопний анапест, а сама вона зізнається: «Я розкошую щедро ямбом». Зрештою, не всім же за Т.Шевченком і плакати, й скакати в коломийковому ритмі. Хоч і такий у авторки трапляється. А в основному ритми в неї наспівні, як слушно зауважила Світлана Короненко, котра й сама як поетка полюбляє розспівану наспівність, що безпосередньо позначається на довжині рядка (см) і тривалості його відчитування (хв). Цікава система римування вірша «Бачиш, яка ця ніч припорошена?», вміщеного на стор. 156 рецензованого видання: ааббвввг/ґґддееег. І хоч «ізсередини – наплетено – переметами» – це не рими, а відносно співзвучні слова, вірш має право на існування як експеримент людини, котра стомилася щедро розкошувати ямбом. А загалом у римуванні авторка вигадлива, філігранна, як зима в її особистому світі. Реципієнтові неодмінно засмакують її вигадливі складені рими: «не гребуйте – в небо те», «тишу цю – пишеться», «в тиші тій – вишитій», «ходила вся – залишилося»…

    Проте не обходиться в авторки й без (само)повторів. Так, і сонце, й місяць вона порівнює з німбом («повний місяць як німб зійшов…», «сонце сяюче, як німб…»), а окремо сонце двічі порівнює з раною: «Сонце, як рана, пала над безоднею…», «над розливами – сонце-рана…» До технічних повторів належить повтор двох рядків на стор. 344-345, а також дублювання вірша «Переживи моє затишшя…» – на стор. 109 і 154. Хоча… Якщо незлецький вірш, то можна й тричі повторити, аби глибше читачеві запав у серце і врізався в пам'ять. Он у книжці П.Гірника «Посвітається» – аж п'ять продубльованих віршів, один із яких – тричі. А в шевченківських лауреатів можна і треба вчитися!

    Також треба пам'ятати настанову іншого класика й не боятися зазирати у словники. Бо ж випадків неправильного слововживання й наголошення, а то й відвертих русизмів у віршах Юлії Бережко-Камінської більше, ніж хотілось би. Із отих трьохсот п'ятдесяти моїх виписок левова частка припадає саме на лексичні прикрощі: «чорнозЕми», «літЕпло», «лУска» (риб'яча), «потічОк» (видно, звідси й «потічкУ»), «постоЇш», «ВодохрЕща», «перестУк», «нАживо», «наскрІзь», «набУлися», «булИм», «засУв», «пелЮсток», «смАком», «розмАх», «покОю», «дОверху», «зраннЯ», «лЮдці» (у множині), «половИ» й «полИну» (в родовому відмінку), «машиністу потягУ», «по наМ», «погОрдую» (це, мабуть, авторський неологізм, бо я ніде не знайшов такого слова), «клітчатим» (такого теж не знайшов), «кинута зорям НАСМІХ», «попідшкірно», «зрізану попід ніж», «прягся в потяг» (прягтися не куди, а де), «мовчки палив» (замість «курив»), «приливами» (морські – лише припливи), «за суницею» (по суницю), «поміж строк», «навспак залишиться» (може, залишиться навзаєм?), «розведи камін», «із ЕПІцентру серця»… Втомилися? Я теж. Але кріпіться, зараз я вам іще додам.

    Типову російську конструкцію «все ще» у текстах наших письменників (та й не тільки) я вже сприймаю по-філософському: як міру необхідного зла. Але щоразу замислююсь: чи завжди це зло необхідне й неуникне? У випадку із книжкою Юлії Бережко-Камінської – чи таке вже це зло невідворотне? І якщо оте дрібненьке, але дошкульне, як пирій на городі, зло вигулькнуло вже в анотації, то у віршах воно в пані авторки буяє пишним цвітом. «Ти все тримала небозвід незгод», «все дивиться й мовчить», «все прибуватиме море», «погляд все мені не гасне», «я все вдивляюсь», «все ще тримаючи», «все там я», «нащо усе ідеш по мені», «усе неспокій гуде», «усе ще здається», «а ти все не віриш», «а ти все чатуєш», «а ти все вдивляєшся», «а він все душу точить», «усе ніяк не відболить», «все стою і дивлюсь» (тут я підірвався з улюбленого дивана й заскакав жабеням по хаті: «А я все дивлюся, де моя Маруся!»), «все зазирати будуть», «тримається все ще вона», «усе слухав і слухав», «усе тріпотіла», «я все озиралася», «а я усе відтягувала осінь», «все малюю тонкі лілеї», «все кришусь», «все іще жива», «все ще хочу йти», «ти все шукав у темряві кадила» («темрява кадила»? Гм…), «я сни ранкові все черпала кухлем», «вітер… все б'ється», «ніч… все стоїть», «все ще живемо», «усе не втямлю», «все сниться море»…

    От сиджу оце часом та й думку гадаю: чому я, рецензент, нібито ж покликаний виявляти риси самобутності письменника, тицяю авторів п'ятачками в те, у що мали б їх тицяти літературні редактори видань іще на стадії підготовки рукописів? Чи нема кому підказати коштовній автурі, як обходити в кожному конкретному випадку оте маленьке підле «все ще»? Читаючи «Невідворотне», я на дев'яносто дев'ять відсотків усі ті «всеща» успішно подумки відредагував. Своїх правок не наводитиму, а всіма вищенаведеними огріхами втомлював вас тому, що був дещо збентежений їхньою кількістю в солідній книжці поетки, яка, на переконання В.Герасим'юка, «закінчила літературну школу Ліни Костенко з золотою медаллю та університет Ліни Костенко з відзнакою». Більше того, її збірку «Пошепки і вголос» номінували на Шевченківську премію 2018 року. Тож на моє переконання, у поезії, котра виходить аж на такий рівень, подібних огрішин не має бути в принципі. Та попри все, вірю, Шевченківський комітет про Юлію Бережко-Камінську іще неодмінно згадає. Мусить згадати!

Михайло Карасьов. Про «Баборню» та всяку іншу... безсюжетну літературу.

Від автора. Стаття ця написана не сьогодні. Та, на жаль, безсюжетна література не лише продовжує направляти у своє русло перо сучасних письменників, а й стає останнім часом законодавцем літературної моди. Автор нічого не має проти відсутності у творі сюжету, чи мозаїчності письма. Але такий художній прийом повинен залишатися художнім прийомом, спрямованим на досягнення письменницької задумки. Однак, коли безсюжетність перетворюється на самоціль, то це ні до чого доброго не приводить. 

Про «Баборню» та всяку іншу... безсюжетну літературу.

Рецензія на книгу Мирослава Лаюка «Баборня».

  Хороший поет Мирослав Лаюк написав роман. Як правило (за рідкісними винятками) з поетів виходять нікудишні прозаїки. Цьому підтверджень легіон, від якогось містечкового Петренка і до самого Вінграновського з його «Наливайком». Поет в письменникові завжди перемагає прозаїка. Звідси маємо, з одного боку, надмірну увагу до стилю, до словесної оригінальності замість думки; а з іншого ‒ відсутність сюжету, такий собі набір цікаво описаних фактів, котрі перетворюють прозовий твір у мозаїку хаосу.

    Як же впорався зі своїм романом М. Лаюк, і що за продукт для читача породила його спроба?

    Вже буквально перші фрази книги пропонують нам свіже, харизматичне письмо і виразних, повнокровних персонажів: «Марія Василівна ‒ з тих літніх осіб, чиї двері в певний момент виламуватимуть соцслужби, аби знайти застоялий труп. «Не сьогодні, собаки(поганки / потвори / підстилки)!» ‒ крізь рівненькі, недавно переставлені зуби, ніби від злості, але й крізь тонкі від посмішки легко-брунатні, як висохла гвоздика, губи проціджувала свої вагомі слова Марія Василівна Семенко, вчителька біології. Вона сперлася на підвіконня власної великої прекрасної квартири на третьому поверсі й дивилася вниз на маленький мерзенний світ». Тут тобі і портрет, тут тобі і вік, і характер, і настрій.

    Однак, такий  експресивний і показово-цинічний стиль, котрий спершу вражає, вже на третій сторінці набридливо лізе у вічі з усіх щілин тексту. Надмір іронії переходить у відвертий примітив, який навіть сміху ради сміху не викликає. І лунає холостий постріл: «Учителька зарубіжної літератури, вірна внучка Хайяма, дочка Тургенєва й Жорж Санд, племінниця Кафки, наречена Байрона, шістдесятирічна Ксеня Володимирівна Забашта, перечитавшись, як потім казали, якихось дивних книжок і передивившись чудних фільмів, одного дня зайшла до класу й сказала: відсьогодні всі уроки із зарубіжжя будуть проходити на свіжому повітрі. Вона відвела дітей на спортмайданчик, повісила хлопців і дівчат на турніки й змусила їх звідти по черзі розповідати напам’ять вірш «П’яний корабель» Артюра Рембо ...».

   Стає зрозумілим, що в тексті занадто багато автора. Стиль вилазить зверху на сюжет, героїв, ситуацію. Виникає питання: що дає читачеві, скажімо, такий-от перелік: «Мешканці будинку 7-А кричали, тупали ногами, розмахували руками, плювалися слиною, кидалися цигарковим попелом, матюкалися, йойкалися, непритомніли. Жінки, чоловіки, діти, племінники, внуки, дідусі, кузени, шофери, журналісти, лікарі, сини, хворі, здорові, дочки, близнюки, собаколюби, котолюби, котоненависники, театральні аматори, хресні батьки, католики, прихильники комуністичної партії, природолюби, рибалки, власники малого бізнесу...»? Та нічого не дає, окрім думки про самолюбування автора своїм потужним словниковим потенціалом.

    Більше того, М. Лаюк іноді взагалі демонструє глухоту до слова. Читачу треба проявити неабиякі розумові здібності, щоб з першого разу розігнути таку от спіраль красного письменства: «Перевірка могла оприявити найнесподіваніші ракурси поставання Марії Василівни на тлі життя». Або: «Марія Василівна дбала про зовнішній вигляд свого розуму». Приклади мовної еквілібристики можна продовжити, але скрізь прагнення зоригінальнічать затемнює зміст і, безперечно, утруднює сприйняття тексту.

    Та найбільш провальним у «Баборні» є сюжет. Вірніше, його відсутність. Автор повідує нам, що лісник Онуфрій, з яким підгуляла вчителька Марія Василівна, на полюванні застрелив чоловіка вчительки підполковника КГБ Семенка. А сам зник. І ця загадка призначена тримати читача в напрузі до кінця роману.

    Тут Лаюк допускається двох смертельних для хорошого твору помилок. Помилка перша: між зав’язкою, так би мовити, і розв’язкою немає кульмінації. Автор не робить жодних потуг, що підігріти цікавість читача, щоб якось розслідувати те вбивство, чи хоча б час від часу нагадувати про нього. Зате навколо головної героїні починають снувати інші персонажі роману. Мов бульбашки в газовому напої, вони з’являються, живуть якусь мить своїм життям і зникають. Це зводить експресію сюжету нанівець.

    Помилка друга: мотив вбивства, розкриття якого ждали терплячіші із читачів, виявився напручуд передбачуваним. В кінці роману виявилося: в повоєнні часи, переслідуючи бандерівців, офіцер НКВД Семенко згвалтував наречену Онуфрія, яка була патріоткою України. То це була помста за наречену, а не боротьба за Марію Василівну, як могло здатися спершу! ‒ оце й усе, що може вигукнути читач про такий фінал.

       Єдиний штрих, котрий не дає авторові геть сповзти у банальщину, полягає в тому, що він не зробив Онуфрія ще й героєм УПА. Лісник Онуфрій виявився боягузом, який покинув свою наречену на глум НКВД-истам, рятуючи своє життя. До речі, такий поворот гармонійно вписується в Лаюкове зображення персонажів.

    Взагалі, коли говорити про персонажів роману, то треба віддати авторові належне. Характери далеко не плоскі, в кожному з героїв органічно переплелося добро і зло. Письменник вміє вловити деталь: «Натомість у Верхньому Татарові ‒ суцільне буйство натури, село селянське, село на нашій Україні. Учительки в мальованих хустинах, сільське господарство в кожної з них, одноповерхові будинки з псом на прив’язі й котом на паркані, недоглянуті нігті...». Оці «недоглянуті нігті» говорять про героїв більше, ніж багатосторінковий авторський опис.

    В романі маємо сторінки впізнаваного минулого і сучасного: радянська школа, яка мало змінилася і сьогодні, глушина провінції, напівбожевільна старість вчительки математики, трагедія зовсім божевільної бомжихи Гафії. В епізодах, де персонажі діють, вони стають живими. Однак, закінчуються ці епізоди неможливо прісно, нічим. Замальовки не зростаються в суцільну картину. Позбавлений загальної динаміки сюжет статично фіксує нам задумку автора, не більше того.

      Фінал «Баборні» виявляється дивно схожим на заключні акорди старих мелодрам: Лаюк конспективно повідомляє, як далі склалося життя кожного з героїв після їхніх пригод у романі. В кінці автор ще пробує потьмарити розум Марії Василівни, пишучи довжелезні речення без розділових знаків, ‒ бо чимось же треба закінчити твір. Такий фінал зовсім не вмотивований попередньою розповіддю, і божевілля це нічого не показує. Крім притягнутого за вуха відомщення за гріхи, яке побачив у творі один з рецензентів. Але за які гріхи? Марія Василівна і гріхів справжніх не мала. А змусити її відповідати за гріхи чоловіка ‒ то вже якось не по-людськи з боку автора.

    Однак, неправильно було б на цьому поставити крапку. Спробуємо все таки дошукатися, що хотів сказати читачеві автор «Баборні». Не ради ж самого письма він творив цей роман?

    На одній з презентацій письменник каже: «Це було б нечесно з мого боку – не розказати цю історію, яка мене турбує, від вирішення якої, здається, залежить багато. Ті реалії, той критичний вік моєї героїні - тільки антураж для того, щоб поставити собі питання: "Чим є моє життя?" і "Що я можу ще змінити?". Це ж запитання, які не мають віку і статі». А Тетяна Синьоок у своїй рецензії на книгу влучно додає: «Ось і вийшла "Баборня" – не тільки як будинок для знедолених старих, а насамперед як галерея жіночих портретів, спотворених історією».

      Отож, припустимо, що в романі мова йде про марність і нікчемність життя рядової вчительки ‒ як, до речі, і багатьох із нас. В такому разі, щоб історія життя Марії Василівни набрала для читача вигляду жертви історії (чи й фізіології ‒ що значно сильніше, бо ввело б у роман силу Бога), треба ту Марію Василівну відчути через сюжет, через вчинок. А про який вчинок можна говорити у «Баборні», де немає ніякої боротьби, ніякого конфлікту, ніякої цілі? Не видно і внутрішнього світу героїні, якщо не створеного в підтексті через діалог та дію, то хоча б описаного прямим авторським текстом. Через те Марія Василівна, яка торкнулася тільки розуму читача, залишається для нього холодним втіленням ідеї, а не емоційно близьким персонажем.

    На жаль, мусимо константувати, що безсюжетний роман ‒ це біда не тільки молодого прозаїка Мирослава Лаюка. Якщо не брати до уваги «гостросюжетного» ширпотребу, то ця проблема стосується багатьох сучасних авторів. Невміння створити напругу в канві розповіді характерне і для досвідчених письменників, і для переважної більшості молодих літераторів. В далекому 1925 році О. Білецький писав: «Безсюжетна, спокійна, позбавлена участі автора оповідальна форма була так само непридатна, як форма, перейнята особою самого тільки автора, що оповідає все за себе і все через себе. ...читач жадав від читання цікавості. ...Елементи композиційних фокусів, експеременти в царині стилю, всіляки штуки з «мотивуваннями», «перекладанням планів» і т. ін. позбавляють більшість творів тої безпосередності, що дужче від усякої майстерності може поривати й хвилювати читача. А «почуття сюжетності» так і не пощастило знайти». Ще один розумний чоловік того часу, Дмитро Донцов, вважав, що причина кризи нашої літератури полягає у відсутності енергетики. З двох складових мистецтва ‒ краси і енергії ‒ наші письменники пишуть виключно про красу: любуються нею, коли вона є, мріють про неї, коли її нема, тужать за нею, коли вона втрачена. А от пасіонарності, енергії боротьби, яка неодмінно руйнує гармонію і моральні засади, в українській літературі немає. Тому немає героя, тому немає сюжету ‒ тому немає європейської літератури.        

    Те, що думки критиків минулого суперактуально звучать сьогодні, свідчить про плачевний стан української літератури, яка рухається по зачаклованому колу.  Звичайно, в цьому винна і радянська система, яка при Сталіну фізично винищила творців, здатних було подолати кризу. Але очевидно й те, що сучасні письменники або не знають, або не хочуть знати про ті граблі, на які вже стільки разів наступала наша проза ‒ і наступають на них знову і знову.

    Тим не менше, в книги «Баборня» є й свої поціновувачі. Так, роман уже встиг отримати відзнаку на літературному фестивалі-ярмарку «Запорізька книжкова толока», а також увійшов до короткого списку «Книги року 2016» за версією ВВС. Отож, свого читача він знайде. Та от стати українським бестселером навряд чи зможе.

............................

Михайло Карасьов. Оповідання конфліктів чи конфліктне оповідання?

Від автора. Василь Трубай - український прозаїк, поет, драматург, публіцист. Автор числених книг і публікацій, а також сценаріїв кількох художніх фільмів. Член НСПУ. Викладач кінодраматургії в Інституті екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого. Учасник першої міжнародної конференції поетів-візуалістів світу в Едмонтоні (Канада), 1997 рік. Володар гран-прі конкурсу «Коронація слова» за сценарій художнього фільму «Сто тисяч за кохання» (2000). Дипломант конкурсу «Коронація слова» за п'єсу «Заручники» (2012). Лауреат Київської обласної літературної премії імені Григорія Косинки (2003). Лауреат літературної премії імені Тодося Осьмачки (2013). Василь Трубай - один із кращих майстрів короткої прози в Україні. Пропоную вашій увазі рецензію на його оповідання під назвою "Храм". 

Оповідання конфліктів чи конфліктне оповідання? 

Замітка про оповідання Василя Трубая «Храм». 

Опубліковане в УЛГ (№7-№8 за квітень 2016 року) оповідання Василя Трубая «Храм» наштовхує на думки, котрими хочеться поділитися. В художньому плані автор не потребує реклами. В «Храмі» ми бачимо і живий характер героя, створений нехитрою, але щирою його сповіддю; і потужну мотивацію персонажів в подальших діях; і яскраву асоціацію, коли болото однаково очищається від пляшки з-під пива і від купола церкви; і бездоганне знання деталей. До всього, оповідання написане твердим чоловічим стилем, без зайвих мудрствувань і сентиментальних відступів. Все чутливе, ніжне і болюче не прописується автором, а народжується в голові читача. 

Але не це спонукає до роздумів. Спонукають конфлікти, які й поверхнею, і в глибину пронизують оповідання. Залишаючись одним з кращих майстрів підтексту, Василь Трубай видозмінює його. Підтекст «Храму» уже іншого гатунку, аніж підтекст «Ріки», «Тангу» чи «Штика». Він багатоплановий і не несе в собі прямолінійного прочитання.

Видимий мотив оповідання ‒ гріх і кара за нього. Заміжня жінка закохана у священника, а він не може дозволити собі прелюбодійство. «У всякого здорового чоловіка зринають гріховні думки, коли він бачить гарну жінку. Ну, якщо це диявольське, то що ж тоді зветься коханням?» ‒ запитує в себе священник. Боротьба між обов’язком і спокусою виливається в боротьбу між каноном і коханням. Кожен з героїв має свою правду. «Що більший гріх: любити заміжню жінку, чи спричинити їй смерть через свою нелюбов?» ‒ знову терзає себе питаннями герой і не знаходить відповіді. 

Далі увагу заполоняють думки священника, викликані протиріччями, котрі він бачить у самій Біблії. «Один хлопчина, студент, трохи молодший за мене, каже: «Отче, от ви будуєте храм і хочете служити в ньому Богу. А в Діяннях написано, що Бог, який сотворив світ і все, що в ньому, не живе у рукотворних храмах, ані не приймає служби з рук людських». Такі думки ведуть до єресі. Проте тут таки маємо і зворотний бік медалі. «Не знаю, може це й святотатсво, але попробуйте забрести десь далеко від людей і молитися. Забути про все і молитися! І ви відчуєте, як Бог приходить до вас» ‒ розмірковує священник. Його хитання, сумніви, відсутність твердості у вірі робить його близьким читачеві, але проблема вибору від цього ще більше загострюється.

Протиріччя, залишені на домисел читачеві, викликають неоднозначне відношення, аж до неприйняття самого оповідання. Особливо тоді, коли на перший план виходить протиставлення християнства (храм) і язичництва (болото). Вже на початку автор вказує, що саме цей соціально дражливий конфлікт закладений в основу твору. Адже на місці християнського храму колись було язичницьке капище, та й розмова священника із старим дідом підтверджує це: «Цікавий такий дідок, видно, що дуже обізнаний, але видає себе за простачка. Каже, що ця війна Богів ще не завершена. На його думку, давня язичницька, чи, як він каже – православна релігія була справжньою, натуральною, в ній людина зливалася з природою, була такою ж, як птиця, чи звір, чи комаха, а християнство, мовляв, перебрало усі обряди від язичництва, але вихолостило їх, зробило штучними, надуманими, націленими лише на володіння душами людей». 

Згодом невідворотність кари за гріх та конфлікт між язичництвом і християнством переплітаються між собою. Ураган, котрий розрушив храм, так само може трактуватися і як кара Христа за нещирість віри, за прелюбодіяння із заміжньою жінкою ‒ і як демонстрація сили язичницького Бога. 

Та раптом, ближче до кінця ‒ мов катарсис! ‒ приходить зовсім інше розуміння  закладеного в оповіданні. «Вона ставала у мох, з-під якого сочилася вода, й не тонула. Час від часу повертала голову, усміхнено дивилася на мене, звучи за собою, і в її погляді не було божевілля, була лише незбагненна любов, якої я не міг осягнути». Чи то не сам Христос устами Олени говорив до священника: «Пішли зі мною!»? Пішли в природне, в живу віру, геть від догми і схоластики! 

Протистояння між догмою, придуманою фарисеями і книжниками, які вихолостили справжню віру, і живою вірою Ісуса Христа, котрий приніс у світ знаменне: «Не людина для суботи, а субота для людини!» ‒ ось, мабуть, ключ до розуміння психології героя і філософії оповідання. Це питання ‒ жива віра чи церковна догма ‒ віками стояло і стоїть перед думаючими людьми. Звідси починалися всі реформації, протестанство і розколи. І, як не дивно на перший погляд, таке розуміння Христового вчення дає відповіді на всі запитання, навіть примирює, здавалось би, непримириме ‒ християнство з язичництвом. 

Живій вірі приходив на землю учити Христос. Тому природне, що вклав у нас Бог, має перемогти надумане людськими забобонами і правилами. В такій інтерпретації оповідання «Храм» піднімається до вершинних творів ‒ хоча б тому, що воно провокує дискусію, торкаючись найменш усвідомленої людьми Христової заповіді, заповіді до живої, а не до книжної віри.

У фіналі В. Трубай не міг погрішити проти істини. Священник так і не наважився ступити в болото та зректися догм ‒ як ось уже дві тисячі років після Христа не може зробити цього все людство. 

* * *