Михайло Карасьов. Кілька роздумів про майстерність письма.

        На моє глибоке переконання, художня література – це, насамперед, образ героя. Від самого початку література була такою. «Повість про Гільгамеша», «Рамаяна», скандинавські саги, «Пісня про Нібелунгів», «Одісея» та «Ілліада», «Слово о полку Ігоревім», «Пісня про Роланда» – суть кожного з цих шедеврів не в змалюванні мандрів чи битв, не в історії роду чи народу, не в родословній богів – хоча те й інше присутнє в них. Суть в харизмі героя. Якщо ж історична чи соціальна складова, пізнавальний бік твору, чи навіть сюжет заступають собою характер персонажа, тоді художній твір перетворюється в кращому разі в щось жанрово інше, а в гіршому взагалі втрачає художність.

Цьому прикладів чимало. Видатні романи Євгена Пашковського є не що інше, як публіцистичні есеї. Науково-популярним боком обертаються до нас твори Макса Кідрука. Важка і нецікава книга «Музей покинутих секретів», бо через хаос сюжетних ліній та авторське багатослів’я Оксана Забужко затьмарила характери персонажів. В талановито написаній «Таємниці» Ю. Андруховича над образом героя тяжіє непереборне бажання автора поділитися власними емоціями, тому й вийшов з неї гібрид біографії і художнього тексту. У «Сталінці» О. Ульяненка (і менш талановитому «Ворошиловграді» С. Жадана) герой створений досить майстерно, але він є лише інструментом для викриття соціальних пороків та виразок.

Дивно також, чому ніхто не помічає, що деякі популярні автори героя зробити елементарно не вміють. У «Танго смерті» Ю. Винничука, чи в «БотакЕ» Т. Прохаська автори водять персонажа від ситуації до ситуації, а живим і повнокровним від того він не стає. Або ще гірше у «Чорному вороні» В. Шкляра – там до чисто професійних прорахунків автора долучилося ще й запаморочення від патріотизму, яке зробило з роману, де герой мав би стати українським Оводом, таку собі дешеву революційну прокламацію. Схожі приклади можна продовжувати

Тепер подивимося на вершинні зразки світової літератури. Що ж ми там бачимо? А бачимо ми великого в своїй трагічності дервіша Ахмеда Нуруддина Меші Селімовича. Непереможного навіть в поразці старого Сант’яго Хемінгуея. Могутнього, як сама земля, Ісаака Кнута Гамсуна. Складного в спілкуванні, але магнетично привабливого магістра гри в бісер Йозефа Кнехта Германа Гессе. Стоїчного Сінго Ясунарі Кавабата. Жодного з подібних характерів я не можу назвати в українській літературі.

Сказане мною менше відноситься до малої прози. В новелі чи оповіданні характерний герой не відіграє такої вирішальної ролі, як у романі. Оповідання може бути славним і майстерністю стилю, і підтекстом, і соціальними темами. В цьому жанрі маємо чудових майстрів Василя Портяка, Богдана Жолдака, Любов Пономаренко, Василя Трубая, Галину Пагутяк. З молодших добре пишуть оповідання Таня Малярчук і Марина Єщенко. Я не такий уже знавець малої прози зарубіжжя, щоб робити глобальні порівняння, але здається мені, що тут українські письменники стоять на рівні світових вершин. Зайняти достойне місце в світовій літературі їм заважає лише те, що інформаційна політика наша перебуває в замороженому зародковому стані – як в середині країни, так і на європейській арені. От створювати міністерства і комітети з цього приводу ми вміємо, це точно. Кажуть, в Україні є навіть Інститут з проблем сучасного мистецтва. Цікаво, що він досліджує?

І ще один бич Божий української літератури – мова. Боячись звинувачень у русизмах і використанні суржику, наші літератори зі студентської лави звіряють свої твори не з розмовою вулиці, а з академічними словниками. Мова ж словників (про що писав у своїй статті «Унадився журавель» Василь Трубай) настільки далека від живої розмовної, що її можна назвати мертвою латиною. Такою мовою не можна створити ні правдивого фільму, ні правдивої літератури. Фальш у мові робить твори багатьох українців схожими на комп’ютерний переклад з іноземної, без національного аромату і колориту. Прикро те, що маємо ж у кого вчитися. Я вже не кажу про Шевченка, але давай почитаємо Євгена Пашковського. На сторінках його творів починаєш по справжньому розуміти, що жива українська мова є, і що це таки велика мова.

 

*  *  *

Михайло Карасьов. Українська Кліо: пацієнт скоріше мертвий, аніж живий.

Українська Кліо: пацієнт скоріше мертвий, аніж живий.

«Дивне діло ‒ писав ще сто років тому Сергій Єфремов, ‒ надзвичайно багата на визначні події, на трагічні постаті й на цікаві ситуації історія України зовсім мало, коли рівняти, приваблює до себе наших письменників. Історична белетристика у нас чи не найслабше розоране поле в письменстві».

Таку маємо характеристику історичної прози в колишні часи, такою історична проза є і сьогодні. Не без винятків, звичайно. Кілька хороших романів, як це не парадоксально, були написані в зацензурену радянську епоху. Так, у 1934-1937 роках був написаний роман «Людолови» Зінаїди Тулуб. І в тому ж 1937-му письменниця опинилася в сталінських таборах на довгі десятиліття. Історичний роман «Довбуш» у цей час пише Гнат Ходкевич. Однак твір тоді надрукувати не вдалося, а сам письменник після гонінь з боку радянської влади в 1938 році був розстріляний. До когорти відомих романів слід зачислити  «Три листки за вікном» В. Шевчука, «Ясу» Ю. Мушкетика, «Четвертий вимір» Р. Іваничука. Але навіть таким потужним авторам, як Павло Загребельний з його унікальним твором «Я, Богдан»; або Іван Білик («Похорон богів», «Меч Арея»), чий стиль письма є чи не найбільш жанровим; або Семен Скляренко, який романами «Святослав» і «Володимир» розбудив інтерес до минулого в цілого покоління читачів ‒ навіть їм ледь вдавалося передати якщо не проблиск національної ідеї, то хоча б реальне відлуння української історії. Скоро «Меч Арея» був заборонений, а його автор позбавлений можливості друкуватися; П. Загребельний мусив викривити образ Хмельницького на догоду владі,  вкладаючи в його голову такі от думки про старшого брата: «Король мірився мечем перекреслити долю народу мого, а й не відав того, що великий народ, брат наш споконвічний, уже розкривав нам свої обійми, нам ‒ пошарпаним, скривавленим, знедоленим, осамітненим. Кінчалося наше сирітство!». Звісно, що письменники дрібнішого масштабу з ідеологічних лабет більшовицької Росії й поготів вирватися не могли.

На тлі підрадянської України значно потужніше виглядають історичні романи української діаспори, насамперед Б. Лепкого та Ю. Косача. Юрій Мушкетик колись сказав: «Про Богдана Хмельницького я прочитав, мабуть, усе ‒ від Старицького до Панча та Загребельного, купу монографій, щось і сам писав про нього. Але тільки прочитавши геніальний роман Ю. Косача «День гніву», я нарешті зрозумів, хто такий був Богдан Хмельницький».

Затим в Україну прийшла Незалежність. Що ж нині відбувається з історичною прозою на її теренах? В 1991 році разом з комуністичним режимом упала жорстка регламентація в культурі. Однак, наші письменники, замість розробляти табуйовані теми, ринулися освоювать екзотичні модерні форми письма. На жаль, ніхто їм не підказав, що після нашого Розстріляного Відродження світова література уже пройшла цей шлях, уже відбулися Кафка і Джойс, і що занурюватися в глибини підсвідомості і абсурду в кінці 20 століття ‒ це вчорашній день. Час, зусилля, іскри таланту були витрачені фактично даремно.

Це коли говорити про літературу взагалі. Щодо історичного роману, то і його не обминула лиха доля. За роки Незалежності практично не маємо жодного знакового історичного роману. З одного боку, над авторами по інерції тяжіє ідеологічний синдром радянської епохи, тільки знаки помінялися ‒ замість пролетарського інтернаціоналізму сторінки романів полонив декларативний український патріотизм. По-друге, в гонитві за оригінальністю навіть наділені талантом письменники роблять з історичного роману такого собі покруча, накладаючи на історичне тло шар фантасмагорії, містики, гротеску, сумнівного гумору ‒ і то в кількостях, котрі свідчать хіба що про відсутність в автора почуття міри.  

Історичний роман не терпить подібного літературного модерну. Містика, блазнювання витісняють історичну складову з тексту, як зозуленя чужих пташенят з гнізда. Одним з прикладів цього є «Северин Наливайко» М. Вінграновського. Надрукований у 1996 році, твір дістав високу оцінку І. Дзюби: той побачив у «Наливайкові» зародження нового історичного роману в українській літературі. Однак, читач, який захотів би дізнатися про щось нове з історичної епохи  17 століття,  відкладе читання твору на двадцятій сторінці, бо нічого того у «Наливайкові» він не знайде. Зате познайомиться з авторськими фантазіями про переживання коника-цвіркунця, який випадково опинився на козакові в той момент, коли козак мчить на бій з ворогом.

Значно далі у покаліченні жанру пішло молодше письменницьке покоління. Виданий у 2001 році твір «Конотоп» сам автор Василь Кожелянко назвав «альтернативною історією». Включивши на повну потужність свою аналітичну уяву, він викладає нам версії Конотопської битви, коли б політичні гравці того часу вчинили не так, а інак.  Ще «один із засновників нової української історичної романістики» ‒ Володимир Єшкілєв. У всякому разі, так автора величають у передмові до його  книги. Романи «Імператор повені» та «Шлях Богомола» назвати історичними можна лише умовно, бо в них практично відсутня історична складова. Автор більше розповідає про міфи і духовні вірування, здобрені фантастикою про жахи потойбічного світу.

Нарешті 2009 рік вибухнув історичним романом, про який заговорили. Це був «Чорний ворон» В. Шкляра. Щоправда, вибух той виявився яловим. Письменник взявся розповісти нам про боротьбу українців проти російських більшовиків на початку минулого століття ‒ однак, допустився помилки, котра звела нанівець всі позитивні якості його твору. Персонажі чітко розділені на «наших» і «не наших». Однобокість у сприйнятті світу не дала письменникові відтворити реальне життя. Тому й вийшов роман В. Шкляра  пласким, немов плакати часів Жовтневої революції.

Чимало літературних жанрів потолочив Андрій Кокотюха. Працюючи на злобу дня, він видає на-гора роман за романом, але, перефразовуючи самого автора, «без претензії на геніальність». Не обминув письменник своєю увагою й історичного роману. У 2012 році вийшов його твір під назвою «Червоний», котрий виборов премію в одній із номінацій "Коронації слова". Хронологічні рамки розповіді охоплюють повстанський рух у Західній Україні 1947-1949 років. І знову, немов у шкільному творі на патріотичну тему, персонажі книги мають чітке чорно-біле забарвлення. Декларативна прямолінійність зробила з героїв чергових ляльок на ниточках.

З подібних творів бачимо, що автори, сідаючи за письмовий стіл, не завжди усвідомлюють: безкомромісною повинна бути сама ідея. А герої, які творять чи боронять ідею, завжди мають бути людьми, зі своїми слабкими і сильними сторонами. Здавалось би, все сказане – прописні істини, про котрі не варто говорити. І все ж…

Суперечка, чому віддати перевагу в історичному романі ‒ історії чи літературі, ведеться давно і цілими письменницькими школами. Воля автора, в якому напрямку вести повіствування. Але при цьому не варто забувати правило повзунка: чим більше додаси в один край, тим менше залишиться в іншому. Такий перегин в бік історії спостерігаємо в творі «Немирів ключ» Івана Корсака. Звичайно, декому з читачів буде цікаво дізнатися імена всіх князів, які підписували Гадяцький договір, чи то назви закордонних газет, котрі читав Немирич. Та вся ця інформація нічого не додає ні до характеру персонажів, ні в розвиток сюжету ‒ тільки гальмує той розвиток.

Коли з творами для дорослої аудиторії ще сяк-так, то кількість історичних романів для дітей у нас мізерна. Маємо лише в’ялий по сюжету роман В. Рудківського «Джури козака Швайки», та непогано написаний, але сповнений сумішшю снів, легенд і химороддя, «Чигиринський сотник» Л. Кононовича.

Як видиться, справи наші з історичною прозою сьогодні кепські. Тим знаковішим стає той факт, що на царині українського літпроцесу в 2018 році нарешті з’явився конкурс історичних романів. Проводиться він на здобуття літературної премії імені Івана Корсака під назвою «Українська Кліо».

Премію заснувала родина вже згадуваного тут відомого українського письменника Івана Корсака, та видавництво «Ярославів Вал» ‒ для популяризації в Україні літератури історичної тематики й заохочення авторів тих творів, які стали яскравими художніми здобутками. Переможцю конкурсу присвоюють звання «Лауреат літературної премії імені Івана Корсака» із врученням Диплома та грошової винагороди в сумі 50 тисяч гривень.                           

Першим лауреатом премії став Петро Кралюк з романом «Справжній Мазепа». Автор ‒ доктор філософських наук, заслужений діяч науки і техніки України, професор, проректор з навчально-наукової роботи Національного Університету «Острозька Академія». В 2019 році премію присудили письменнику Миколі  Суховецькому з Одеси. Нагороду він отримав за історичну трилогію про Кирило-Медофіївське товариство («Зустріч  у  Лаврі», «Дівчина з голубом» і «Сніг  на  фортеп’яні»),  головними  героями  якої є  Костомаров, Куліш і Шевченко. В 2020 році переміг у конкурсі відомий письменник Ю. Винничук з романами «Аптекар» та «Сестри крові».

          Проте досі критика в’яло реагувала на «Українську Кліо». Всезнаючий Гугл не спромігся знайти критичних рецензій літературознавців на твори перших двох авторів. Більше того, не видає Інтернет і книг (які мали б бути яскравими художніми здобутками!) лауреата М. Суховецького. Тому зацікавлений читач може хіба скористатися статтею кандидата філологічних наук Роксани Харчук, котра детально повідує нам, про що пише в своїй трилогії Суховецький. Ось головна суть із цієї статті: «Письменник акцентує увагу на сексуальності видатних українських романтиків, поетів й істориків… ‒ пише рецензент. ‒ … Сама логіка розвитку сюжетів … наштовхує на ортодоксальний висновок, що в основі життя, історії, політики й мистецтва лежить сексуальність, тобто саме сексуальність і є нашою душею».

Що ж до П. Кралюка і Ю. Винничука, то спробую передати власні враження від їх творів.

Роман «Справжній Мазепа» Петра Кралюка Вікіпедія чомусь називає «Римейком», але то таке ‒ автор назву дав, автор назву і змінив.  «Кралюк усе піддає сумніву ‒ каже про першого лауреата голова журі конкурсу Михайло Слабошпицький. ‒ і в усьому йде, як мовиться, аb оvо, самостійно, переосмислюючи те, оминаючи готові висновки попередників, з якими охоче погоджувалося не одне покоління літературознавців та біографів, які страждали надмірною довірливістю …Він хоче писати — і пише — зовсім Інак. І передовсім завдяки цьому Кралюк для нас цікавий. Письменник, який дозволяє собі розкіш та сміливість бути подібним тільки до самого себе. Принадний прецедент».

З тим, що П. Карлюк «пише зовсім Інак», безумовно, слід погодитися. У «Справжньому Мазепі» маємо такий собі злегка постмодерний текст із притаманною стилю самоіронією. Автор з перших сторінок демонструє оригінальну сюжетну задумку: молодий лікар-психіатр проходить інтернатуру в божевільні. А там пацієнти  пишуть історичні романи. Два з них П. Кралюк і пропонує увазі читача.

Відразу зауважимо, що божевільні автори, беручи за тло історичну епоху, витворяють на ній таке, чому позаздрили б найкрутіші сексбомби. Гумор їх ‒ якщо оте можна назвати гумором ‒ залишає далеко позаду «Вурдалака Шевченка» Бузини.

Твір божевільного Едічки ‒ натужна сатира про карикатурних Шевченка, Гоголя, Белінського та ін. Ось, скажімо, як Тарас Шевченко реагує на появу в їх товаристві Пушкіна:

«Тю! ‒ виривається у Тараса. ‒ Так йому ж пару літ тому Дантес яйця відстрілив».

Або: «‒ Талант! ‒ захоплено вигукує Гоголь. ‒ Почитай же нам, Олександре Сергійовичу!

Пушкіну тільки того й треба. Стає на повен зріст (хоча скільки того зросту), простягає руку:

‒ Ваша дума, ваша пісня не вмре, не загине!

‒ Чого ж, Олесю, «ваша»? ‒ дивується Тарас. ‒ Наша! ‒ і доповнює віршик словами: ‒ Ось де, люде, наша слава, слава України!

‒ Героям слава! ‒ завершує Пушкін.

Штенберг плеще у долоні. Та раптом зупиняється. Якась думка осінила його.

‒ Не допетраю, ‒ і в голосі його бринить здивування, ‒ то що, виходить, наші козаченьки проти Байрона воювали?

‒ Він же лордом був, отже, паном, ‒ пояснює Тарас. ‒ А наші козаки панів не любили. І різали все, що паном звалось».

Цей текст, навіть при національному нігілізмі, міг би ще якось спрацювати в сатиричному творі, але аж ніяк не в історичному романі.

Потім свій есей демонструє божевільний Професор. «Тато-патріарх, себто Авраам, робить хитрий хід, посилаючись на Яхве: мовляв, той наказав йому принести в жертву Ісаака ‒ промовляє до читача Професор. ‒ Це була одна з перших блискучих піар-акцій в історії людства. Ідея синовбивства виглядала цілком благопристойно: як-не-як, наказ Бога…». Тут і далі автор вустами Професора розмишляє про те, що цивілізації, котрі прийняли батьковбивство (грецький Зевс, наприклад), стали демократіями, а ті, котрі прийняли синовбивство, як у прикладі з Авраамом чи з Тарасом Бульбою, стали деспотичними монархіями. В цьому абсурді мова вже не йде про оригінальне трактування історії, тут питаєш себе ‒ а в чому, власне, прикол?

До цієї гимучої вже суміші Карлюк додає придурошні вірші, котрі читають бурсаки ‒ сини Тараса Бульби ‒ гетьману Іванові Мазепі, намагаючись викликати сміх в ошелешеного читача. А ще чим далі ‒ то більше вульгаризованої еротики, аж до гомосексуальних збочень. А тоді, на вершині «стьобу», Остап Бульба розповідає про облогу Батурина військами Меньшикова. Відомо, що неприступна столиця гетьмана Мазепи впала через зрадника, який завів вороже військо в місто підземним ходом. Але, виявляється, що потаємний хід росіянам показав не козак Ніс, як нам завжди казала історія, а саме Остап Бульба. А тоді ще цей «Остап» з насолодою рубає сокирою руки-ноги батуринцям, яко зрадникам російського царя-батюшки. Якщо таким пасажем П. Карлюк хотів показати своє відношення до «зрадника» української літератури М. Гоголя, то доречніше він виглядів би у Фейсбуці, їй-Богу. 

Сміятися можна над усім. Сміх лікує. Але навіщо ж смішити читача, посилаючи такі твори на конкурс історичного роману? І, тим не менше, П. Карлюк своїм ретророманом «Справжній Мазепа» конкурс історичного роману виграв. Як і М. Суховецький, «акцентуючий увагу на сексуальності видатних українських романтиків, поетів й істориків».

Твори останнього в часі лауреата, Юрія Винничука, дозволю собі проаналізувати детальніше ‒ з огляду хоча б на те, що автор має пафосні відгуки літературознавців. Євгеній Стасіневич у рецензії на роман «Аптекар»: да пребуде з нами роман» не пожалів ні захоплених епітетів, ні порівнянь Винничука із видатними оповідачами ‒ від Переса-Реверте і Лоуренса Норфолка аж до легендарної Шехерезади: «Сертифікований продукт, чистий і високоякісний»; «Можливо, "Аптекар" не найкращий і потенційно не найгучніший роман Юрія Винничука, але це роман справжній. Живий. От вже, дійсно, цілющий бальзам на душу ‒ на роз'ятрену і змарнілу від підробних ліків  українську читацьку душу».

Спробуємо поглянути, що ж це за цілющий бальзам, котрим почастував змарнілу читацьку душу Ю. Винничук.

Автор відразу запускає в роботу кілька сюжетних ліній: лікар Лукаш Гулевич розповідає історію свого життя; історія чаклунки Рути з відповідними жахами і містикою; про чорта Франса та відьом; про львівського ката Каспера та його методи відтинання голів;  про дівицю Юліану, переодягнуту хлопцем; а ще про міського сміттяра та інших персонажів другорядних.  Все це триває досить довго, починаєш з нетерпінням чекати, коли ж ці лінії випростаються в одну. Наперед скажемо, що герої роману таки перетнуться, але сюжетний сумбур залишиться в книзі до кінця.

Чи не на цілу сторінку в «Аптекарі» простягся опис нічного горшка: як його ставили під ліжко, як вранці виносили на вулицю, як жителі Львова вранці дружно переливали вміст своїх горщиків у бочку, котру спеціально з цією метою возили по місту. Нічний горщик приваблює письменника і в «Сестрах крові». Персонаж Інквізитор, як пише Винничук, «…сидів у папи під дверима його спальні. Звідти саме вийшов лікарський консиліум з нічним горщиком, голосно дискутуючи на тему його вмісту, а точніше, кольору і запаху. …Подискутувавши, медики передали горщика слузі, який  …відчинив вікно, вихилився разом з горщиком, і за мить пролунав плюскіт». І це, до речі, вся інформація про Папу Римського.

Звичайно, це цікаві історичні факти. Однак, нестримне бажання автора похизуватися своїми знаннями на предмет справляння нужди львів’янами у 17 століття не увиразнює побут епохи, а викликає лише здивування.

Далі автор ігнорує одне з правил історичної прози, яке гласить: не пускай читача до письменницької кухні; дослідницький труд письменника має перетворюватися в текст органічно і непомітно. Винничук же, як згаданий попереду слуга Папи Римського, виплескує на голову читача весь напрацьований матеріал, здебільшого не торкаючись його художнім пером. «А було тут чимало галуну, камфори, меркурію і бурштину, в окремих слоїчках містилися різні запашні живиці ‒ амбра і ладан, закуплені від португальських купців, сицилійська манна, грецька мастика, трасант з острова Мореї, який знімає гарячку, арабський алое, сандал червоний і жовтий, індиго з Багдаду, а в бляшаній скринці ‒ пахучі палички, у торбинках, дбайливо перев’язаних і позначених акуратними наліпками, спочивали прянощі й приправи: гвоздики, лаврове листя, турецький кмин, індійський імбир,кардамон, мускатові квіти і кульки, татарське зілля, різні гатунки перцю, а найголовніший малабарський, єгипецька касія в стручках, шафрани італійський та іспанський, кориця, розмаїті цукри …» ‒ і так ще на півтори сторінки тексту. Чималий шмат роману відводиться під переказ легенд про походження бальзаму. На кількох сторінках аптекар Лукаш повідує, як він здавав іспит на лікаря ‒ письменник же тим часом, користуючись нагодою, повідомляє читачу всі свої знання про середньовічну медицину. Думаєш собі: а якщо трапиться, що читач не аптекар і не думає ним стати, то навіщо йому така інформація і в такій кількості?

Опис середньовічного Львова, яким так захоплюються критики, насправді дуже далекий від художності: автор безхитрісно переказує читачу енциклопедичні дані: «Галицьке передмістя має біля тисячі будинків, Краківське менше ‒ біля шестисот. У самому місті 254 приватні кам’яниці, із них католицьких 164, вірменських 70, жидівських 40 і русинських 20. Населення у Львові дванадцять тисяч, у передмістях вісімнадцять, а то й двадцять. Живуть там також шотландці, німці, голландці, чехи, мадяри… ‒  Чи є у вас лазні? ‒ втрутилась одна з краль. ‒ Аякже, їх у нас шість у місті і кілька на передмістя …Ще двісті років тому було проведено водогін, який і досі функціонує бездоганно».

Вершиною ерудиції оповідача має послужити епізод, де один із персонажів, Йоган, промовляє замовляння латинською мовою ‒ без перекладу навіть у примітках. Цікавий читач залучає потужності компютерного перекладача, однак бурмотіння заклинателя не стає зрозумілішим: «Уряд Аргласа Агланаса залежить від тіл трьох гілок дисмеусу та поведінки серед божественної сили кламетора Дім… Органи уряду, мораль і дисмей Арглас Агланас висять ніжними обіймами тепла будинку і трьома гілками легкодоступної сили зірок …». Що хотів цим показати автор ‒ чи то своє знання латини, чи підкреслити незбагненність стародавніх заклять ‒  залишається невідомим.

Кілька розділів присвячено запискам львівського ката Каспера. Анонсуючи попереду ці записки, Винничук вказує на стиль Касперового письма, складного і несхожого на розмовну мову. Але ось від анонсу переходимо до самих записок ката і бачимо, що здібностей автора вистачило лише на анонс ‒ саме ж Касперове письмо відрізняється від авторської мови хіба що кривлянням під стародавність: «Був-єм ще молоденцем, ‒ пише кат, ‒ жиби міг передвидіти, які страшні біди мя чекають».

З особливою пристрастю описує Винничук середньовічні тортури. До того пристрастно, що свого тексту йому здається замало, і він з азартом цитує тогочасні книги: «…війт вийняв грубу обтріпану книжку і зачитав: «В єдній стіні висотою на півтора ліктя від землі забиваємо гак із кулком, а такий само гак забиваємо на противній стіні, іно трохи вище. Шнур, котрим іззаду на плечах спутано руки тортурованого, перетягаємо через вище кулко, а ноги примоцовуємо до нижчого кулка на противній стіні. Шнур ся змащуєм лоєм, жиби легко можно було смикати, бо посмик за шнур спричинює виламання рамен із суглобів». Або ще: «Відьми є родимі і вчені.  Родимі хвоста мають, котрого не видно, бо втягують в себе, але, коли ся купают, тогди той хвіст вилізає і ся киває по воді. …Найужитечніша проба о відьомство є купіль. Чарівницю зв’язати в «козла» ­­­­− праву руку вивернути за спину і примочувати до зігнутої лівої ноги, а ліву руку – до правої ноги. Тогди…» і т. д. Надмір жахіть викликає уже не страх, а сарказм. Як тут не згадати слова Вячеслава Медвідя: «Людина ХХ ст. наївно гадає, що здобуття внутрішньої свободи є за найбільше її осягнення. Вона не хоче зізнатися, що давно вже стала рабом своїх інстинктів. Цей стан годилося б розуміти як внутрішню вседозволеність і зачаєну злочинність. Така людина приходить до найстрашнішого: вона розглядає попередні історичні жахи як предмет насолоди. Історія жахів набуває подоби індивідуальної "інквізиції" (історичного садомазохізму). … Так людина зрікається історії».

Важко зрозуміти, яким робом притулити до роману розповідь двох жінок, котрі під тортурами призналися, що мали гріх з дияволом, наголошуючи при цьому, що «його прутень був зимний як лід». Хіба що смакування таких  подробиць приносить задоволення самому автору. Але де тут побачити ознаки історичного роману? Адже прутень диявола, як підказує здоровий глузд, має бути зимним у будь-яку історичну епоху.

Нарешті сторінки з катуваннями закінчуються, однак Винничук і не думає дати передих читачеві. Наступний розділ живописує, як гурт п’яних мужиків різними способами гвалтує повію. Нещасна жертва в ході, так би мовити, процесу відкушує одному з гвалтівників шматок члена. Цей шматок ‒ безперечна авторська знахідка, адже він зіграє вирішальну роль у викритті злочину.

Тут Винничук залишає на певний час детективний жанр в спокої, але даремні наші сподівання угледіти в книзі хоч якусь історичну подію чи персонажа. Автор знову переходить до описання львівського побуту. На цей раз читачеві пропонується посмакувати розповіддю міського сміттяра про його роботу, про категорії відходів, їх гнилі запахи і т. п.

Особливо цікавим з історичної точки зору видається такий епізод з роману: «Та й розваги були притаманні саме такій публіці ‒ наприклад, змагання на кількість пуків, бажано при цьому мелодійних. Рекорд у двадцять два пуки різника Микулки ще нікому не вдалося подолати, хоч легенди доносили неабиякий трафунок столітньої давності, коли стельмах Григораш виконав мелодію сурмача з львівської Ратуші за тридцять чотири пуки. А способи загасити свічку за один пук інколи завершувалися поважним обсмаленням сідниць, а раз навіть спалахнули штори». Згадаємо, що Рабле описував і не такі ще деталі фізіології, але ж при цьому ніколи не подавав свій твір на конкурс історичних романів.

Невідомо для чого автор причепив до свого твору чорта Франса. Хіба щоб придати йому філософського смислу: диявол Франц і дівиця Юліана за пляшечкою вина зупиняють сюжет і любесенько чи не цілий розділ роздумують про душу людини, про Бога, про рай і пекло. А банальні розмірковування чорта про жінок закінчуються глибокодумною фразою: «Що більше пізнаєш жінок, то все більшою загадкою вони постають перед тобою».

У «Сестрах крові», де автор спробував себе в ролі Д. Чейза, письменник так заплів сюжет павутиною детективних ходів, що годі розібратися: тут і таємниця сестер крові; і замовлення на вбивства відразу кількох осіб; і викрадення «Біблії диявола», в якому зацікавлені різні персонажі; і боротьба за львівську аптеку, знову із замовленнями на вбивство спершу власника аптеки, а потім на самого вбивцю. Розбавляє детективні пригоди хіба що живописне лесбійське кохання ‒ сестри крові жінки все ж, а не роботи там якісь!

Складається враження, що Винничук вирішив вдовольнити бажання всіх категорій читачів: тут і детектив, і любовна історія з еротикою навпіл, і пригоди, і трактати про відьом, і замовляння. Одна лише категорія залишилася спраглою: це читачі, котрі чекали від переможця конкурсу історичних романів власне історичного роману.

Не можна сказати, що історії в «Аптекарі» і «Сестрах крові» немає взагалі ‒ все таки романи ці про 17 століття. Проте Винничук не може довго втриматися на рівні історичного викладу, весь час сповзаючи в порнографію, містику, жахи, а в кращому разі ‒ в банальності. Історична складова роману сплескує, мов риба в озері ‒ і тільки круги пішли по воді.

Так, подія, навколо якої крутиться сюжет романів ‒ облога Львова військом Богдана Хмельницького. Час від часу автор виборсується із побутових деталей та згадує про неї. Але що ми там бачимо: стан війська? думки і плани полководців? сутички під стінами Львова? Таки ні. Бачимо унікальну з погляду автора історичну деталь: очільники обложеного Львова збирають у місті відьом, щоб ті ворожінням навіяли на козаків жах і паніку.  

Історичні мотиви, якщо це можна так назвати, супроводять текст Винничука і при опису львівського ринку. Продираючись між називаннями всього, що продавалось і купувалося, читач натрапляє на фірмову авторську деталь: «Ароматичні мішечки радо купували жінки, щоб носити на грудях. …Священники на проповідях лякали пеклом за те, що грішники кроплять себе духами, ба навіть перед любощами кроплять прутня і заливають парфуми в піхву, а це страшний гріх…». Ясна річ, такі деталі не тільки збуджують читача, а й постачають йому надзвичайно корисну інформацію з життя предків.

       У «Сестрах крові» кільканадцять сторінок роману присвячено опису повстання невільників на турецьких галерах під проводом Марка Якимовського. Практично ніякого відношення до роману ця пригода немає. Але це квіточки. Ягідка ж полягає в тому, що розповідь про повстання буквально списана з книги італійця Марко Томазо Марнавізіо (дотошний читач може знайти цей текст в Інтернеті у викладі Ю. А. Мицика під назвою «Повстання слов’янських невільників-веслярів на турецьких галерах у XVII ст.»). Не лише тут, але й далі Винничук демонструє цілковиту нездатність писати історичну прозу. Він елементарно переказує не лише тогочасних авторів, а й довідники та шкільні підручники з історії, як це сталося при опису походів Богдана Хмельницького. Звісно, кожен письменник використовує історичні джерела. Але історичний роман тим і відрізняється від популярної наукової статті, що в романі документ служить не для цитування, а для авторського осмислення та художньої інтерпретації фактів. Навіщо ж такими неперетравленими джерелами грузить читача, який взяв до рук художню книгу?

Врешті автору набридають власні історичні екскурси, і він повертається до любого серцю баговиння. Жаль, що повага до читача не дає мені можливості зацитувати найяскравіші перли з історичних романів Винничука ‒ там на кільканадцяти сторінках письменник живописує різні види жіночих піхв, типи волосся навколо них і тому подібну еротику. Виникає закономірне питання: якщо це історична проза, котра апріорі має воскрешать сторінки минулого, то чи не значить це, що жіноча піхва у 17 столітті була не такою, як нинішні? Бо лише тоді стає зрозумілим рішення журі «Української Кліо» віддати лаври за найкращий історичний роман «Сестрам крові».

Організатори конкурсу «Українська Кліо» заявили, що список поданих на премію творів вони не оприлюднюють, беручи приклад з Нобелівського комітету. Воно, звичайно, круто ‒ рівнятися на Нобеля. Але це було б логічним при вартісних романах-лауреатах. А катастрофічно низька якість переможців нашого конкурсу, що повторяється ось уже три роки підряд, викликає запитання:  чи це, м’яко кажучи, некомпетентність журі, чи відсутність хороших історичних романів в Україні взагалі? Щоб дати відповідь (хоча б для себе!), хотілося б поглянути на інші романи, прислані на конкурс. Проте, як бачимо, зась. При такому розкладі оцінювати «Українську Кліо» вельми трудно. Хай уже розумний читач сам домислить.

 

 

 

 

 

Михайло Карасьов. Про письменника та епоху.

Про письменника та епоху.

 Замітки про роман Юрія Винничука «Танго смерті».

«Я ніколи не сумнівався, що це колись буде епохальний твір, бо епохальний твір – це той, який піднімається над епохою, а точніше – взагалі кладе на епоху, має її глибоко в дупі, сере на неї, ось що таке епохальний твір». Юрій Винничук, «Танго смерті».

Прочитав відкладений на потім роман Юрія Винничука «Танго смерті». Найсильніші сторінки в книзі – про окупацію Львова радянськими військами в 1939 році. За великим рахунком це стержень роману, задля цього, очевидно, він писався, завдяки цьому отримав належну оцінку критики і премію ВВС. Винничук являє нам справді трагічні описи, які не можуть залишити читача байдужим. Наприклад, про розстріляних радянськими воїнами тисячах львів’ян: «Тут саме нагодилася і вуйна і приєдналася до хору тих плачів, що стрясали мури в’язниці. Іно моя бабуся, фахова жалібниця, плакала мовчки, дивлячись на тіло свого сина – отця Мирослава, вперше вона плакала без слів і хрестилася, коли ми знімали розп’ятого отця і коли заправляли в живіт його нутрощі і перев’язували якимись лахами, аби не вивалювалися, і плач той був найжалібніший з усіх, які вона за свого життя відбула…». Душа читача входить в резонанс з почуттями героя і бажає помсти. Після таких сторінок цілком вмотивованою здається ненависть до комуністів та росіян у сучасних західних українців.  

Але займає розповідь про події 1939 року всього кілька сторінок. Щоб донести до читача це послання, автор запрягає у воза трьох коней. Ім’я їм Етнографія, Містика і Гумор. Та скоро читач із жахом бачить, як ця «птица-тройка» перетворюється на Лебедя, Рака та Щуку, які не здатні ні на йоту зрушити роман з місця.

Базою сюжету (бо навіть ниткою його не назвеш, адже й нитка кудись веде), є легенда про перевтілення душ. До традиційного індуїзму автор додає «Танго смерті», послухавши яке, людина згадує своє попереднє життя. Далі починається чиста містика з привидами в бібліотеці, з ожилими мерцями і еротично-гумористичними сценами. Ось, для прикладу, опис книгозбірні арканумського поета Люцилія: це книга «Ятір», читаючи яку, читач зменшується з кожною сторінкою до повного зникнення; книга «Мурашник», де букви розбігаються, мов мурашки; і тому подібного ціла глава. Можна було б сприйняти сказане, якби все описане хоч словом відгукнулося десь потім. Даремні сподівання. Книги зникають назавжди, і лише якийсь час витає перед свідомістю читача псевдофілософська бульбашка останнього речення: «Коли поетові бракне повітря, він помирає, а коли бракне свободи, він перетворюється на пророка».

Спроба внести в розповідь елемент детективу теж виявилася невдалою. Навіть поява СБУ не додала ні традиційних погонь, ні стрілянини, ні небезпеки для героїв. Пошук стародавнього манускрипту у загадковій бібліотеці, де книги, зібравшись у зграю, загризають вчених (були, каже Винничук, такі випадки!), теж не переобтяжують читача переживаннями, бо, крім епізодичних запахів моря, спини якогось чудовиська і зниклого століття тому коханця бібліотекарки Конопельки, там нічогісінько не відбувається. Ноти «Танго смерті», які розшукують герої, закодовані так надійно, що не лише СБУ, а й сам читач навряд чи захоче розбиратися в тому нагромадженні головоломок, які автор йому пропонує. А щодо абракадабри «книги Ібіса», то там взагалі, здається, автор не переслідував іншої мети, крім як, пробачте, випорожнитися на читача своїми познаннями в стародавній ісламській літературі.

Так само й інші фантазії автора. Вони народжуються і зникають, і ніде далі не згадуються, не тільки не вплітаючись у сюжет, а й не впливаючи на нього навіть на емоційному рівні. До речі, те ж ми побачимо і з гумором, і з етнографією. Тому, перегортаючи сторінку за сторінкою, маємо таке відчуття, наче топчемося на одному місці.

Це щодо містики. Тепер про фольклор.

Описи довоєнного Львова, які ставляться письменникові в заслугу, самі по собі дійсно цікаві. Але як частина роману, вони перетворюють художній текст на етнографічну замальовку в дусі Остапа Вишні. Сцена базару: «…в’їжджали на ринок вози, наладовані городиною, а інші вози важко торохтіли бруківкою, розвозячи бочки з пивом та різні товари, а потім починали лунати дзвоники трамваїв, цокотіли фіакри, шурхали мітли, після сьомої на вулицях з’являлися учні, прямуючи до шкіл, місто прокидалося уже повністю – починали траскати віконниці, деренчати ролети на дверях крамниць, відчинятися вікна, і Львів дзвенів тоді сотнями голосів, і голоси ці відлунювали навсібіч, прецлярі кричали «Прецлі! Прецлі!», ганделеси волали «Ганделе, ганделе, ганделе, продати – купити!», дротяні – гуцули та лемки – ходили обвішані дротом і поламками на миші, гукаючи: «Горнята дротувати! Є що дротувати?», а бондарі: «Є що побивати?», а піскарі: «Тре піску? Піску тре!!! Піііісооок!», а шматтярі: «Кооості! Шмааати!» … і так далі, на 10-ти сторінках, цілий розділ − аж хочеться вигукнути Вишневе «Ярмарок!!». І нічого більше в тому розділі немає. Розумію, що сучасний роман цілком може обійтися без фабули. Але тоді й писати його слід так, як це робить, скажімо, Пашковський. Винничук же пропонує нам  гостру пригоду − а натомість видає порціями застиглий фольклор.

Оскільки автор зосередився на колориті довоєнного Львова, то недостатньо висвітленими залишилися основні персонажі твору. Їм не вистачає психологізму і, знову таки, дії. Автор розповідає про якісь локальні вчинки, але стратегічна сюжетна лінія залишається практично без розвитку. Образи персонажів тьмяні в тому числі і через переобтяження тексту зайвими деталями, фактами і третьорядними дійовими особами. Натикано персонажів, якихось Кнофликів, Штраубів, які ніякої участі в подіях роману не беруть. Навіть там, де Винничук демонструє досить пристойний гумор («…двірничка пані Хомикова, товста кубіта з товстими руками і ногами, великими цицьками і таким голосом, що коли Господу знадобиться трубний глас Судного дня, то він без сумніву першою воскресить саме пані Хомикову, бо чути її було на обидва кінці вулиці»), змальовані персонажі, як і все в цьому романі-привиді, зникають із книги, залишаючись у згадці такими собі особами із газетного репортажу.

При всьому бажанні нічого доброго не можна сказати і про мову твору. Так, вона яскрава, індивідуальна, впізнавана. Але діалектизмів там стільки, що подекуди вони вже не передають колорит місця і епохи, а затрудняють сприйняття тексту. Ось далеко не найскладніший витяг: «…а що його любили, то залюбки й учворяли йому різні фіглі, запихаючи в кишені маринарки презервативи, недопалки дамських цигарок, папільотки, старі панчохи, а раз навіть убгали до кишені великі рожеві майталеси, що називалися барханами, не кажучи вже про те, що пацькали шмінкою манкети і комір та пирскали одеколоном». Не рятує автора і вміщений у кінці книги словник, бо який це гурман буде читати художній роман, безперервно туди заглядаючи?

Кілька слів про специфічний авторський гумор, котрий має присмачувати бульйон з етнографії і містики. Автор і тут не зраджує собі. Деякі розділи цілком присвячені анекдотам із сімейних сказань, котрі і натяком не торкаються до загальної канви розповіді. А оскільки сім’я оповідача Барбарики була тісно пов’язана з кладовищем і поховальним бюро, то і сміх переважно крутиться довкола похорон і смерті. Ось бабуся голосить над труною померлого дідуся: «− Боже, Боже, скільки я через нього намучилася… Ніколи я не знала, де він подівся, що робить, з ким здибається. Ніколи нічого мені не казав. Не була певна жодної ночі, чи дочекаюся його бодай на ранок. Нарешті це все скінчилося, вже я не мушу переживати. Тепер я знаю, де він і що з ним усе файно». Характерним прикладом може послужити і розповідь про діда-луну, якого взяли на роботу розважати туристів. Розвага зводилася до того, що туристи кричали в отвір печери фрази, а дід, який сидів там, імітував луну, повторюючи кінцівки. Кілька таких фраз Винничук нам наводить: «кому не спиться в ніч лихую» та «із вікон мухи попи здували», щоб і ми зацінили непересічний гумор автора.

А ще Винничук розказує, як учні підмішали учителю в напій пургену, той побіг в туалет, але «попасти йому всередину не вдалося, бо кльозет був зайнятий, там сидів Вольф і на розпачливі зойки пана учителя відповідав промовистим стогоном, видаючи при цьому ще й відповідні звуки, задля високого мистецтва виконання яких він тренувався ледь не півдня».

На фоні останньої цитати особливо виразно звучить роздум про «Танго смерті» та переселення душ: «− Іншими словами, наша душа – це музичний твір, який виконує цілий злагоджений оркестр внутрішніх органів», − каже один з мудреців. Зрозуміло, він не мав на увазі той орган, який задіяний був Вольфом у попередньому епізоді, але символічне поєднання цих двох цитат відображає те, що на емоційному рівні трапилося з усім романом. Добротний задум тої частини книги, де йдеться про боротьбу за Львів у 1939 році, роз’їдається, як метал кислотою, фольклорно-балаганним описом довоєнного Львова, примітивною містикою і вуличним гумором. Останню крапку тут поставив такий собі синдром Василя Шкляра, коли вороги нації описуються винятково як карикатура; в результаті трагедія окупованого Львова зводиться до анекдотів про п’яних і тупих москалів, які настільки дикі, що миють голови в унітазах, сердячись при цьому, що вода не поступає безперервно і вбачаючи тут диверсію ворогів радянської влади. А їхні дружини, до речі, ходять в театр у награбованих у львів’янок «муслінових сукнях ясно-рожевої барви, і жодна навіть не здогадується, що це жіночі нічні сорочки».

Можливо, стратегічний план Винничука був правильним. Гірка тема окупації і боротьби за незалежність, обгорнута в привабливу оболонку гостросюжетного твору і приправлена ностальгічними картинками довоєнного Львова мала б сподобатися і патріотам, і високочолим цінителям слова, і домогосподаркам разом з підлітками. Та, як виявилося, для втілення цього задуму пензель художника мав би бути тоншого ґатунку. На жаль, мусимо визнати, що Юрію Винничуку впоратися з матеріалом таки не вдалося. Так що питання, хто на кого «клав» − письменник на епоху, чи епоха на письменника – здається вирішеним, і то не на користь автора.

  

 

 

 

 

 

 

Олександр Стусенко. Чого не записано в книгу життя

Про статтю. З притаманним йому сарказмом О. Стусенко аналізує і узагальнює типи письма в художній літературі.  Вельми слушні роздуми автора зацікавлять письменника-початківця і викличуть повагу та розуміння (чи заперечення?) у зрілих літераторів.

Про книгу Анатолія Дністрового "Дрозофіла над томом Канта". – Л.: Піраміда, 2010 

Знаєте перше правило добротної белетристики? Якщо ні, зазирніть у книжечку Стівена Кінґа «Як писати книжки. Мемуари про ремесло». Це правило, цю своєрідну заповідь він сформулював коротко і страшно: «Ніколи не розповідай того, що можеш показати». Якщо у своїх «Пациках» Анатолій Дністровий цього правила дотримався, то в решті прозових книжок із «Дрозофілою над томом Канта» включно він продемонстрував щось інше. Це можна називати малохудожньою літературою, але наразі я б волів відштовхуватись од розпливчастого визначення «інший тип письма». 

Белетрист кінґівського типу ніколи б не порозумівся з літератором на кшталт, скажімо, Галини Пагутяк. Воно, звичайно, кому й Галина Пагутяк геніальна письменниця… Та річ не в тому, що чиєсь письмо краще, а чиєсь гірше, річ у тому, що два типи письма, які вони представляють, розраховані на два відмінні типи читача. Один тип письма передбачає дію і зображальність, дає читачеві «картинку», а в другому превалює рефлексія, медитація, розумування і, грубо (але точно) кажучи, балаканина. До першого типу належить, наприклад, «коронована» кіноповість В.Лиса «Століття Якова», а до другого – теж високо поцінована (шевченківським комітетом) «Епізодична пам'ять» Любові Голоти. Смішно звучить, але свого часу експерти книжкового конкурсу Бі-Бі-Сі вагались між рефлексійною жувачкою Маріанни Кіяновської «Стежка вздовж ріки» та збудованою за законами кіносценарію повістиною Люко Дашвар(а). Що ж до необережно, але правомірно згаданої наприпочатку цього відступу Галини Пагутяк, то її тягуча, з душком притчі та присмаком алегорії, до оскоми міркувальна проза може служити добрим прикладом, коли навіть замасковані під афоризми речення не вирятовують твору, якщо в авторки кволе почуття гумору й нагеть атрофована здатність іронізувати. 

Розумно побалакати люблять персонажі Григорія Штоня, але ж їм сам Бог велів: професорові-бо виплоди, вони від нього набралися мудрості, тож наберуться і вдячні читачі (швидше за все – найближче оточення). А чого вони наберуться від саморозтину Ю.Завгороднього під назвою «Йду проти себе»? Від збірки щоденникового шумовиння «Вплив суч. укр. поезії на сексуальність неземних істот» Барбари Редінґ? Утім, оцей другий тип письма (щоб закінчити тему) представлений не лише сучасниками, а й класиками. Он половина «Записок із підпілля» Достоєвського являє собою ледь не трактат про «людину підпільну» (друга половина радше ілюстраційна), а «Герцог» нобелівського лавреата Сола Беллоу так щедро начинений нотатками й роздумами професора Мозеса, що читати це можна тільки під університетським пресом репресій. А ще ж були напхані всілякими навколомистецькими роздумами твори В.Домонтовича… 

Здається, багато літераторів ставлять собі за мету написати так, щоб їхній шедевр неможливо було переказати своїми словами. Однак вони мають пам'ятати, що, обираючи цей шлях у літературі, ризикують уславитись як відомі автори невідомих (бо мало ким прочитаних) творів. Так, усі знають, що Є.Пашковський – видатний і премійований письменник, але його «Щоденний жезл» – творіння хіба що для літературознавців та мазохістів. Хай хоч який геніальний буде текст, але якщо в ньому немає чіткої фабули, він не запам'ятовується. А не запам'ятовується – отже, не існує у свідомості читача. Себто це апріорно мертвий артефакт, якого автор чомусь не втримав у собі. Тому соцреалістичний роман Ю.Шовкопляса «Інженери» (1936) попри всю свою мовну незґрабність і нині читається з інтересом, а «Мій Роман» Тетяни Каплунової та «Роман про батьківщину» Дзвінки Матіяш я вдруге розгорну хіба що під дулом трилітрової пляшки коньяку. 

Поділ письма на два типи – це, звичайно, класифікаційні крайнощі. Бо є ще третій тип, який і репрезентує своєю «Дрозофілою над томом Канта» Анатолій Дністровий. До нього цей тип успішно обкатали В.Домонтович («Без ґрунту»), М.Кундера («Нестерпна легкість буття»), М.Панін («Труп твого ворога»), Ф.Беґбедер («99 франків»), С.Мінаєв («Духless»); відтак на цей трек вистрибнула й Настя Байдаченко («Нічого особистого»). Йдеться про твори, де у дію вривається агресивна публіцистика, роздум чи розлогий коментар персонажа. Або навпаки: в рефлексії фігуранта твору нахабно вдирається дія, і зіштовхування цих компонентів є тією енергією, котра рухає твір до задньої частини палітурки. 

Як ви вже здогадалися, назвати «Дрозофілу над томом Канта» романом не можна. Тут немає ні романної події, ні романного героя. Головний фігурант твору – молодий кандидат наук, викладач філософії, який переживає (чи то пережовує) трагічну загибель своєї коханки. Паралельно він пережовує ще купу речей, які принагідно лізуть йому в мізки. Наприклад, малоприємні фрагменти свого босозадого дитинства та студентської юності. Також він рефлексує про поців-політиків, про тваринну ницість колег-викладачів, котрі мали б яко філософи вособлювати «вершину скептичного ставлення до людської марноти», іншослівно кажучи – «вершину мудрого пофіґізму». Зрештою, він думає «про брошуру, яку обіцяв написати професору Головану». Брошура – «про життя і вчення “безсмертних”». Нашому персонажеві дістається Кант. Ви вже зрозуміли, хто тут дрозофіла?.. Тож ця дрозофіла (чи то пак – Дрозофіл) жує, блює, трахається, сперечається про високе низькою лексикою і в результаті навіть не може романно померти, бо твір антироманно закручується в бублик, творячи черговий виток нескінченної спіралі, того життєво-буттєвого циклу, котрий дрозофіла, вкинута в це буття, яке є страждання, покірно приймає і не намагається розірвати. 

Можливо, смерть коханої коханки й потягнула б на романну подію, але трагедія увійшла в текст лише як частина депресивних рефлексій головного персонажа, отож попри начебто постійну свою присутність вона абсолютно не відчувається. Її заступають кволі пересування Павла Володимировича (так звуть нашого Дрозофіла) обмеженим простором, роботи і дні на кафедрі, пошук розради в алкоголі, бесіди з друзями, які (бесіди) «фактично, не виходять за межі літератури та науки, за межі царства ідей»… Та ще часом профілактичні перепихончики з такою собі Марґо, а також оргії зі студентами, на які наш філософ здатен, будучи добряче «під дрозофілою». Коротше, як писав один дослідник речовин, «Життя триває. // Любов буває». Про своє життя (радше існування) Дрозофіл каже так: «Інколи мені здається, що я живу, як трава: без мети та “великої місії”, живу “як прийдеться”, “біологічно”, з покорою прийнявши цикли природи, ставши незначним і непримітним коліщатком у великій таїні народження та відмирання». І хоч живе дрозофільний рефлексіонер у столиці, однак є своєрідним утіленням тієї моделі хронотопу, яку М.Бахтін відносив до провінційних містечок: «Тут немає подій, а є лише повторювані “бування”». Не знаю, чому О.Коцарев, рецензуючи для «ЛітАкцента» цю книжку, назвав Павла Володимировича «сентиментальною дрозофілою», таким собі новітнім Обломовим; мені він радше нагадує домонтовичівського Серафікуса. Та й сентиментальний пафос, з огляду на кінцівку твору, яка відсилає до його початку (теж цикл, але не природи, а структури), тут явно не спрацьовує. Ну, не повірю я в сентиментальність Дрозофіла, який від туги за втраченим Великим і Чистим лізе після склянки коньяку студентці під чашку станика. 

Ця книжка Анатолія Дністрового відкриває ще одне поле для гри. Уже не в текстовому, а в життєвому вимірі. Насамперед вона зацікавить тих, хто так чи інакше дотичний до виписаного у творі середовища. Це середовище митців (у другові Юркові, який фігурує в тексті, вгадується поет Юрій Бедрик, присутня тут також опасиста постать режисера Архипчука), викладачів-філософів – як відомих (скажімо, С.Кримський), так і схованих за псевдойменнями (доцент Пампушка)… І хоч дрозофілу Павла Володимировича подано як худого високого молодика з довгим чорним волоссям, та за цією парсуною невблаганно проглядає квадратна постать самого автора. Рецензуючи його твір «Невідомий за вікном», І.Андрусяк зауважив: «Вочевидь, далося взнаки те, що “в житті” автор роману є кандидатом філософських наук Анатолієм Астаф'євим. Але, до його честі, у творі справді “розлита” філософія, але абсолютно відсутнє “філософування”». Незрозуміло, що мав на увазі добродій рецензент, коли сказав, що філософія у творі «розлита», а «філософування» «абсолютно відсутнє», та ясно одне: кандидат філософських наук Анатолій Астаф'єв своєю «Дрозофілою…» продемонстрував найближчому оточенню середній палець, і спровоковане на гру оточення тепер має зробити хід у відповідь. Яким буде цей хід – мені й самому цікаво. Чи автор розраховує, що філософсько-викладацька братія таки явить «вершину мудрого пофіґізму» й проіґнорує цей його карнавальний жест, який визрівав аж десять років? 

Що ж до мови цього тексту з елементами художності, то «Дрозофіла…» – явно не для куцого розуму. Тут самих лише грімких і модних імен три десятки: чорт на чорті ще й Ричард Рорті. Мова навіть не про спорадичні провали в балаканину без розділових знаків: таке ми в Дністрового бачили й раніше. Мова про ті лексичні й стилістичні загадки, які автор розсипав у своєму тексті щедрою садистською рукою: «ковдра з'їхала з твого БІЛЯВОГО стегна»; «ЛЮБИЙ вошивий психоаналітик мені скаже»; «БЕЗМОВНИМИ очима дивитимуся на книги»; «всередині мене ШКРЕБУТЬСЯ КІШКИ»; «ти ВЩЕНТ наповнила моє життя собою»; «аж до найменших КАПІЛЯРІВ своєї крові»… На парах зі стилістики студентам можна давати для розбору таке речення: «Тільки перейшовши поріг власної квартири, до мене повернулося відчуття спокою та безпечності». Хай шукають суб'єкт, об'єкт і предикат… А непідготовленого читача про всяк випадок попереджаю: ставлення автора до своїх чительників яскраво демонструє його пасаж, де «люди, наче земноводні, впадають у заціпеніння, повзають вулицями з КИСЛОТНИМИ виразами обличчя, ніби щойно побували на Чорнобильській АЕС, де їх пригощали овочами й фруктами місцевого ВИРОБНИЦТВА»… 

Отже, з часу «Притчі про дрозофілів» Любка Дереша в нашій інтелектуальній літературі нарешті з'явився твір, який звертається до життя непримітної, але неуникної в побуті комашки, котру несправедливо обходили та обходять увагою навіть дитячі письменники. З нетерпінням чекаємо, хто ще перейметься дрозофілією… 

Михайло Карасьов. Сто років самотності Євгена Пашковського.

    Трапилася на очі стаття Євгена Пашковського «Пір’яні леви». В ній автор з притаманною йому майстерністю паплюжить українську владу за те, що «протринькали – каліч каліччю – два премогутніх Богонатхнення! пустили на себеславлення й себевдоволення два превеликих Духозішестя, у вісімдесятих і нуль четвертому, продаремнили те, що дається рази на століття!...».

    Однак, це окрема розмова. Мою ж увагу привернула його згадка про свій «Щоденний жезл» - велику книгу в українській літературі, справедливо відзначену державною шевченківською премією. «П.А. Загребельний, - пише Пашковський, - так схарактеризував : «Щоденний жезл» - це твір про наше життя. … це твір потрібний на щоденний вжиток українцям». І далі Пашковський каже: «твір, на думку класика потрібний для щоденного вжитку українцям, так і не дійшов до них; … де, коли, у якій країні забули покласти до книгозбірень сторінки, відзначені держпремією? … як у поштові скриньки, іди й в могили вкладай послання вічності». Все сказане, без сумніву, вірно. Прикро, що такий глибоко національний письменник, котрий десь в Польщі чи в Латинській Америці давно б став культовим, у нас залишається, образно кажучи, недосяжною Фудзіямою, про яку всі чули, але рідко хто побував на її вершині. 

    Однак, в непрочитанні широким загалом Євгена Пашковського є, на мою думку, глибші причини, аніж байдужість державних чиновників. 

    На перший погляд, відповідь на питання лежить на поверхні. Пашковського не читають, бо не осилять. Читацький загал важко сприймає модерне письмо, яким бавляться українські літератори: потік свідомості, довжелезні речення, відсутність сюжету і героя в традиційному їх розумінні. 

    Але у випадку з Пашковським не все так просто. Він не бавиться – стиль письма, усвідомлено чи ні, послуговує для нього єдиній цілі – якомога правдивіше відтворити реальність. 

    Насамперед, письменник зводить до мінімуму традиційну дистанцію між автором, який розповідає історію, та самою історією. Для цього він описує не річ, а згадку про неї. Пашковський доводить цей прийом до абсолюту. Він розчиняє одну в одній свідомість персонажа і автора, запрошуючи до компанії ще й третього – читача. І коли ця трійця дивиться на описуваний світ своїми шестиєдиними очима – створюється дивовижно правдиве відображення дійсного. Візьмемо епізод з «Вовчої зорі». (Тут і далі цитуються твори Є. Пашковського «Вовча зоря» та «Щоденний жезл»). За кухлем пива чоловік розказує історію, яка сталася з його сином. Хлопці поспорили, хто влежить на шпалах під проїжджаючим поїздом. Згодився син. Він ліг і «…гуркіт накочувався, стугоніла земля, буцім силкуючись одірвати чоловіка, вітер смердів лайном, здибив комір сорочки в мить, як колеса змусили щулитись на грудку чорного жаху, потяг пискляво пригальмував, машиніст завбачив лихе і оглухлому синові марилась тиша, звівся на лікті і занімів від тупого болю в хребтині: пальці дерли вислизаючі шпали, хололи від щебеню, приятель навприсядки дріботів поряд, горлаючи, штрикав тичкою між коліс, де як лантух полови, волочилося безживне об’юшене тіло». З першого разу читач (як і хлопець під поїздом!) не розуміє, що поїзд ще рухається, тому і весь епізод видається незрозумілим: якщо той став, то чому приятель дріботить поряд і звідки взялося безживне об’юшене тіло? Доклавши зусиль, усвідомлюєш суть – і вражаєшся несподіваністю і справжністю смерті! 

    Крім того, навколишнє заповнюється найдрібнішими деталями, стає щільним, без жодної білої цятки, заповнюється і значущим, і зовсім стороннім, аж до павутини на гілці дерева і слимака, який «смакує» грибом. А вкраплена в такий текст пряма мова, як просвітлина в реальність на похмареному небі спогадів, раптом дає ефект голограмної глибини. 

    І ось тут злиття свідомості автора, персонажа і читача, доведене до рубежу можливого, починає грати роль троянського коня. З твору зникає герой – не будеш же героєм сам для себе, а інших немає! А оскільки, за великим рахунком, вся вартісна література – це література характеру, то відсутність характерного героя робить твір важким і нецікавим. До того ж, описуючи сьогомиттєвий процес думання, письменник змушений ламати традиційну структуру тексту, звичні норми синтаксису, вживати несподівані і двозначні мовні звороти. Та ще надмір деталей – і текст Пашковського перетворюється у непрохідні нетрі. 

    Письменник розуміє, що проти нього діє закон, сильніший за людину – закон переходу кількості в якість: чим правдивіше він пише, тим складнішим стає його текст. «… Та сила, котра церберить вічність … затялася мстити йому» - пише він. Та в гонитві за істиною Пашковський, уже бачачи перед собою стіну непрочитання, включає на всю потужність ще один небезпечний засіб. Він переносить у свої твори плин реального часу. З байдужим непоспіхом, як безкінечний день серед літньої спеки в степу, рухається розповідь. Значні події не виділяються серед буденних фраз навіть крапкою і початком нового речення. Герой «Вовчої зорі», щоб дізнатися про долю вагітної від нього жінки, приходить до її сестри і та розказує: «да-а, посадили мого за мордобой, погода сказилася, городина вив’ялена вщент, горілчаний магазин на жнива закрили, поросят продала, маю козу, да-а, сестричка преставилась, на шостому місяці здушила юрба в автобусі, врачі послухали трубкою, заспокоїли, що здоровий плід, а всередині загнилося, опухла, бідна, волаючи, аж до Бога чути було, то поховали на зелені свята, а ти як?». 

    Частіше ж зміни в творі проходять непомітно, як рух годинникової стрілки, і тому іноді здається, що сюжету там зовсім немає. Та ось уже автор-герой «Щоденного жезлу» без собаки, якого отруїли, і ті миттєвості, котрі він описував до смерті собаки, і на які читач не звертав особливої уваги – такі вони були одноманітні і вічні – раптом стають минулим. 

    В реальному часі крім минулого є ще те, що було з нами, але забулося і існує поза нашою пам’яттю. Пашковський використовує властивість читача вибірково запам’ятовувати прочитане, як і дійсні події. В кульмінаційній частині письменник знаходить таке речення, коли «в останній рядок, як в щойно підключену електромережу, вливається епічна сила», речення, яке освітлює все раніш описане. Тоді оглядаєшся назад, ловиш себе на думці, що з міріад деталей згадуються далеко не всі, і не завжди найважливіші – і прочитане починає сприйматися вже не як текст, а як жива дійсність. 

    Але для цього попереду мусили бути оті міріади деталей, а зчитувати їх сторінку за сторінкою під силу не кожному. 

    Окремо слід сказати про мову Пашковського. Після читання його творів зникає відчуття меншовартості і українського хуторянства. Звідти не тхне мертвою латиною словників; природно, мов дихання, входять на його сторінки слова і звороти, до яких ми звикли з дитинства, якими розмовляємо з домашніми і які чуємо на вулиці. Однак, з точки зору поставленого на початку статті питання, його мова теж ускладнює сприйняття твору. Слово в нього об’ємне само в собі, крім інформаційної ролі у фразі воно має окремий внутрішній зміст. За «затишним щастям маминих дорікань» бачиш дитинство, а у «покривавленому на колоді пір’ї» - господаря дому. Читаєш про «ковбойський задерихвостий оптимізм» - і зринає в уяві теляче щастя американської ситості і здоров’я. Та коли ти взяв книжку не лише як гурман слова, спробуй-но не втратити нитку оповіді, якщо підтекст і образність, немов підгрунтові води, розлиті тут скрізь. 

    У «Щоденному жезлі» теж є фраза, яка підключає до електромережі розуміння весь роман. Щоб підключення сталося, треба знати дві речі. Перше те, що Пашковський багато разів згадує у романі свій почерк «на косину». По-друге, він бачить завдання письменника в тому, щоб наблизити пришестя Бога у людські душі. Тепер читаємо останню фразу роману: «йдеш і чекаєш, коли вечір з’яскравіє блискавками на косину через небо; явися, Господи» - і висвітлюється: пришестя Бога – це і є сама письменницька праця. Все прочитане попереду: роздуми про людей і державу, полювання і рибалка, роздуми про власну долю автора – стає лише тлом, матеріалом, з якого побудована розповідь про одне – про працю письменника. На цій стезі Євген Пашковський впритул наблизився до істини – до об’єктивної правди життя. Як виявилося, це було все одно, що наблизитися до Сонця. Істина зажадала непомірної дані – складності письма, зробила сторінки його творів «подібними на туман, в якому видзвонюють коні». Та все ж він вибрав саме цей шлях, щиро вірячи, що знайде «своїх читачів, своїх улюблених, своїх званих, своїх обраних, своїх єдиних, своїх спраглих відповіді». Тож хай буде йому по вірі його. 

* * *