Євген БАРАН. ВОСКРЕСЛІ ДЗВОНИ ПАМ’ЯТІ

Про автора. Читаючій публіці представляти Євгена Барана  особливої потреби немає. Він один із найавторитетніших українських критиків. Кандидат філологічних наук. Заслужений працівник культури України. Його критичні статті і рецензії своєрідні: вони ніколи не несуть в собі зла. Перо автора спрямоване на відкриття нових (або призабутих) імен, він ‒ провідник читача в розмаїтому світі літератури. Себто, Є. Баран робить те, ради чого насправді має існувати літературна критика.

 

ВОСКРЕСЛІ ДЗВОНИ ПАМ’ЯТІ

               Роман Горак. Сотворені собою. Книга есеїв. Львів: Каменяр, 2020. 525 с.

                                                                             

„Кожна людина носить  в душі альбом неминаючих картин.

Це спомини. Прилинуть і – або задзвонять воскреслими дзвонами,

 що зігріють душу, або заплачуть сумним реквіємом…“

                                                                                                           З листа Ольги Дучимінської до Романа Горака

 

        Я не знаю инчого письменника, який пише так завзято. І це в жанрі художньо-документальному. Звати цього „завзятця“ Роман Горак. Від першої відомої своєї книжки «Тричі мені являлася любов» (1983) і до книжки «Василь Стефаник. Біографія» (2020), зробленої на основі тритомного дослідження під одноіменною назвою, що вийшло у 2015-2017 роках,  пройдена дорога в десятки людських історій та біографій. Серед найпомітніших, окрім біографічного циклу про Івана Франка (в співавторстві з Ярославом Гнатівим, Шевченківська премія 2010) і цілого циклу довідково-біографічного характеру книжок про Каменяра, книжки про Маркіяна Шашкевича («У сутінках», 1989), Леся Мартовича («Лесь Мартович», 1990), Миколу Устияновича («Микола Устиянович», 1994; у співавторстві), Івана Керницького («Іван Керницький – поет з Божої ласки», 2012), Ірину Вільде («Кинути каменем», 2016), Квітку Цісик («Журавлі відлетілі…», 2018). На підході біографія Андрея Шептицького. А ще книжки біографічних есеїв «Львівські історії» (2016), «Українські історії» (2018), і ось тепер – «Сотворені собою» (2020).

          Уже навіть не дивуюся цій працездатности Романа Горака. Просто згадую, кого можна поставити поряд? Григорія Гусейнова, Михайла Слабошпицького, покійних Леоніда Куценка та Володимира Панченка. Небагато їх є. Але кожний залишив простір світла навколо себе. Хоча до кожного з них є якісь людські претензії і професійні зауваги. Але суть їхнього творчого набутку захована у відомій фразі, що не помиляється той, хто нічого не робить.

          У цій черговій книзі зібрано 13 історій. На обкладинку винесено імена дев’ятьох героїв біографічних есеїв, три родинні спогадові історії (про діда, батька, дружину) і лірична замальовка-спомин про Марію та Івана Кушнірів, які загинули в УПА, - не винесені автором на обкладинку книжки.

          З тих історій мені найцікавіші декілька: про актора Бориса Міруса (р.н. 1928), мого земляка з Чорткова, який відбув свої покарання в сталінсько-хрущовських таборах смерти, і нині в рядах акторів театру Заньковецької, про Ольгу Дучимініську (1883-1988), з якою Горак був знайомий ще зі своїх студентських часів, про новеліста Василя Ткачука (1916-1944) і про художника і письменника Юрія Лесюка (р.н.1947).

          Несподівано людським є есей про Софію Парфанович, про яку залишив дуже котроверзійні й негативні спогади Юрій Шерех [«Софія Парфанович писала оповідання з перспективи гінекологічного  кабінету», -  «Я – мене – мені… (і довкруги)» т. 2, 2001, с. 63]. Але Шерех-Шевельов був живою людиною, зі своїми симпатіями та антипатіями, а тому до його Спогадів треба підходити виважено і спокійно. Тому симпатична сильветка Горака врівноважує крайнощі Шерехівських оцінок і характеристик.

        У розповіді про Ольгу Дучимінську є декілька фактів сумних щодо зовнішньої людської поведінки (коли на похорон письменниці в 1988 році Роман Лубківський заборонив Гораку виступати від імени Львівської спілки письменників, а з прикарпатських „борців-крикунів“ на похорон не прийшов жодний). Трагічна доля цієї письменниці, якій „пришили“ участь у вбивстві Ярослава Галана, син якої Олесь загинув, захищаючи Карпатську Україну, а донька померла у Мюнхені 1979 року. І Ольга Дучимінська поневірялася з 1958 року, коли її випустили із заслання, а 1968 вона була реабілітована, по чужих кутках: «Світ був мені хатою. Я любила любити світ».

          Чи несподіваний поворот долі судді на процесі Галана Івана Закалика, якого звинувачували у зраді, а виявилося, що він з дружиною брали участь у нападі на пошту в Городку в 1932 році і передали пістолети Біласу і Данилишину.

        Про Василя Ткачука, письменника-новеліста, твори якого видані вже і Романом Гораком, і Христиною Синітович (обидві книжки вийшли в 2013 році у Львові та Івано-Франківську), знаємо мало. І є твори цього безсумнівно талановитого новеліста, які чекають свого видання. Бо спогади  Остапа Тарнавського («Літературний Львів: 1939-1944», перше видання в Україні 1995 року) подають нам образ такого собі легковажного бабія-ловеласа. Але це не вся правда про Василя Ткачука, зрештою, що ця «правда» додає до світу прози новеліста?

          Юрій Лесюк – львівський художник і автор двох чудових книг про своє дитинство і студентську юність, є родом з Ковалівки. Ця родина (усіх п’ятеро, найстарша сестра Катерина, наймолодша сестра Ганна) – три брати -  Микола – професор-мовознавець, Петро - музикант, Юрій – художник, письменник -  відома в історії національної культури кінця ХХ-початку ХХІ століття своїм ентузіястичним і відданим служінням українству. І цій любові, і цій відданости завдячують своїм батькам.

          Що мене по-доброму дивує у Романа Горака – се його уміння знаходити в цих людських історіях ключ до кожної. Знайти слова, які зачіпають, не забуваються (той же есей про актора Святослава Максимчука, доброго приятеля Горака). Автор віддає належне не тільки українцям, але й тим людям, які приклалися до розвитку культури, промисловости в краї. Таким є есей про нафтового промисловця Роберта Домса (1815-1893), родом німця, що жив і працював у Львові.

          Словом, біографічні есеї Романа Горака є пізнавальними, відкривавчими і художніми. Такими, які українське минуле олюднюють і роблять актуальним та сучасним.

 

 

Сергій Іванович Запоржанин. Дозволено в життєписі.

Про автора. Достовірної інформації про пана Запоржанина катма, а ділитися чутками автору цього блогу негоже. Тому обмежимося тим, що відмітимо іронічний (а часто сатиричний!) почерк автора та його здатність розіграти читача. Але зауваження критика, попри згаданий стиль, бувають слушними. Тому читаємо.

Дозволено в життєписі.

Не можна весь час сварити, треба й похвалити. Сьогодні я спробую розібрати вірш Наталії Пасічник (підніміть тих, хто знепритомнів, а тих, хто помер ‒ винесіть). Я вже писав якось, що вірші Пасічник, як і вона сама – доволі анархічні. Ідеться передусім про зміст і посил, а не про форму. Але й анархія Пасічник ‒ умовна, вона схожа на річ в собі, на державу в державі, на такий собі маленький Ватикан, обнесений частоколом, а вгорі колючий дріт під електичним струмом ‒ "не залазь ‒ уб'є". Або не вб'є ‒ все залежить від настрою Пасічник. Це був ліричний зачин, а зараз вірш!

 CASANOVA’S LIST

я стіл накрию у вітальні гостям
я витягну свою найкращу сукню
і о годині так приблизно шостій
виделкою об пляшку дзвінко стукну

дзюркоче цівка сивої горілки
на тріснутому блюді - смужка клею
а скільки їх запрошено а скільки -
полічимо на пальцях однієї

я вибрала для кожного з них місце
критерій взявши лиш хронологічний
- заходьте - не баріться - лютий-місяць
тут холодно і дме зі шпарок вічно -

згорілі дрова чорне попелище
вони також одягнуті у чорне -
і той що біля мене сів найближче
і той з яким не склалося повторно

і ті обоє з пухом над губою
що одночасно кажуть «вечір в хату»
але не зачиняють за собою
бо ще за ними сніг іде лапатий

я позсуваю аж перед світанком
стільці примерзлі мертво до підлоги -
порожні тарілки порожня склянка
і протяг наче не було нікого…

Отже маємо цілий ряд впізнаваних літературних образів, а тому вестиму мову про постмодерн. "я  стіл накрию у вітальні гостям"‒ пише Пасічник, виходячи із відомого Цвєтаєвсього (теж запозиченого у Тарковського)  "ты стол накрыл на шестерых". І як не дивно, у Пасічник теж 6 гостей ‒ вона і ті, що "на пальцях однієї". Пасічник полюбляє, щоб деталі складалися у пазл і якщо вчитатися уважно, то число 6 відтворене навіть у часі - "і о годині так приблизно шостій".

Далі спробуємо розібратися у просторовій картині. І знову ж таки – диявол криється у деталях: кожен елемент простору має гандж: "на тріснутому блюді смужка клею, дме зі шпарок вічно, згорілі дрова чорне попелище"... Пасічник ‒ велика любителька руїн у поезії, правда прописує руїну вона легкими і майже непомітними мазками: "холодно, стільці примерзлі мертво до підлоги" тощо.

Проте найцікавішим, на мою думку, тут є образ смерті. Він, звісно, теж криється в деталях: "чорне попелище, вони також одягнуті у чорне". Чорний колір, урочисто накритий стіл ‒ очевидно ідеться про похорон, чи поминки ліричної героїні. Але ми ж знаємо, що жінкам нічого не дай, лиш розіграти власну смерть, щоб  побачити, хто найголосніше плакатиме, а кому буде байдуже. Ну і, звісно, урочисто встати з гробу і роздати стусанів тим, кому не сумно... Ну але до чого я це веду ‒ якби знати точно, що авторка покине цей світ взимку, то строфа, де сніг – останній чоловік в житті героїні, могла би сприйматися як пророча:

і ті обоє з пухом над губою
що одночасно кажуть «вечір в хату»
але не зачиняють за собою
бо ще за ними сніг іде лапатий

Але вже обридла мені ця меланхолійна готична романтика і переходимо до останньої строфи:

я позсуваю аж перед світанком
стільці примерзлі мертво до підлоги -
порожні тарілки порожня склянка
і протяг наче не було нікого

"Протяг, наче не було нікого" - пишеПасічник, дорікаючи, ясна річ, бо і тарілки порожні, і склянка порожня, а доброго слова в останню путь так ніхто й не сказав. А загалом, класний вірш, дуже літературний, дуже хрестоматійний.  Живи нам, Наталю, ще сто літ, пиши нам, бо краще за тебе все одно ніхто не може.

 

Володимир Ворона „Ми всі одно...”.

Про автора. За професією Володимир Ворона – інженер-будівельник. Працював за фахом, займався рекламним бізнесом, виготовляв вироби із натурального дерева. У даний час, як каже сам, займається різьбленням слова.   Написав повість «Одвічний дух Десни». У 2018 році його історичний роман «Відступник» посів перше місце на Всеукраїнському конкурсі «Коронація слова».    

„Ми всі одно...”

 Рецензія на трилогію П. Сороки „Симфонія Петриківського лісу”

     Людина я в межах розумного вперта і з обраної стежки звертаю рідко, а тому продовжую наполягати, що українська наша література дивним, незрозумілим мені чином бідна на прозові твори, присвячені природі. 

   І якщо знавці нашого літпроцесу можуть стверджувати, що в похмурих підземеллях "укрсучліту" існують незнані майстри вітчизняної літератури про природу, то все одно, невідомі широкому загалу їхні шедеври є, за визначенням Канта, "річчю в собі". Чи стануть вони "річчю поза собою", себто надбанням соціуму, цілої цивілізації - то ще велике питання. А чому так? Суспільству це нецікаво чи тут вина тих, котрі мали б розставляти дороговкази для нього? Особисто для мене питання це лишається відкритим. 

   Дивним чином читач нині може знайти новітню українську літературу на будь-яку тему, окрім книг про природу. Наші люди начебто усі поголовно люблять природу, принаймні любителів "культурно відпочити" на її лоні хоч греблю гати, жаль лише, що від такої "культури" спілкування з нашою Матінкою, страждання її лише зростають. І всі ж, як один б’ють себе у вишиванку, стверджуючи, що кращої природи, ніж українська, годі й шукати – і надихає, і крила дає... От тільки чомусь ніхто з тих, що пишуть, не ширяє в її піднебессі. А звідки ж тоді взятися серед наших людей таким знанням чи досвіду спілкування з природою , щоб користь від нього стала обопільною? Адже почерпнути їх, виходить, і немає з чого: книги такі відсутні. 

   Коли ти бачиш, як з кожним поколінням, ба, навіть з кожним роком Людина все більше перебирає на себе силу матері-Природи, лишаючи її здатності навіть на просте відтворення, то розумієш: це шлях до самознищення. Часу лишається все менше, а ідеї, що опановують цивілізацію, все якісь безглузді, а прірва між нами і Матір"ю все ширша і чим далі простягається наше нерозуміння Природи, тим безглуздіші народжуються ідеї, тим більший ризик, що саме вони ляжуть в основу останньої парадигми шостої цивілізації Homo sapiens.

   Та на цьому ось тлі похмурого декадансу зовсім випадково потрапляє раптом до рук книга з геть несучасною назвою: "Симфонія Петриківського лісу". Що? Невже про природу?! Ану ж бо... 

    Забігаючи наперед, скажу, що по прочитанні трилогія постала переді мною чимось на зразок музейної анфілади. Не буду приховувати: до першої зали цієї анфілади заходив з певними ревнощами, можливо, що й острах якийсь долав – а раптом відчую нікчемність власного письма, бо ж і я пишу про природу?!    

   ...Читач очима автора вчиться бачити ліс. Саме так, бо "дивитися" для сучасної, тим більше міської людини часто-густо зовсім не тотожне значенню "бачити". Той, хто був у лісі хіба випадково, починає розуміти, як там все пов’язано між собою: дерева і птахи, тварини і рослини. Інший, котрому ліс добре знайомий, співставляє враження – власні та авторові: і це майже так само цікаво, як бачити ліс уперше.

   Кількамісячна лісова робінзоніада автора вмістилася на шестидесяти п’яти сторінках "Лісничівки". Як? Щонайменше тридцять годин спілкування з лісом втиснути в одну сторінку?! Хм... Відсутні подробиці чаруючого лісового побуту  з детальними описами "тихого полювання" чи ледь не первісного рибальства. І де ж рецепти простецької чоловічої кухні відлюдника, що мусить викликати в читача мимовільне слиновиділення, приступ вовчого апетиту і білу заздрість до автора-щасливця? Не святим же духом харчувався в лісі Петро Сорока?

   І взагалі, чому все своє кількамісячне перебування в лісі він не закарбував у вигляді об"ємного, нехай і словесного, барельєфа, як на фризі давньогрецького храму, а лише прописав таким собі штрих-пунктиром – де "широким мазком, а де тонкою лінією", як полюбляли писати літературні критики часів СРСР?

  Подивований і без жодної відповіді на посталі питання входиш в "Апокрифи ліщини" – наступну залу анфілади і з перших кроків по ній розумієш – це вже зовсім інший рівень: на щабель, на цілий порядок вищий очікуваного. І з подивом довго бродиш по тому просторому "залові", переходячи від одного "апокрифа" до іншого, подовгу затримуючись, як біля улюблених полотен великих майстрів, часом повертаючись до деяких, аби ще раз отримати насолоду – таке диво! Та ні, "зала" – це не те... Тут доладніше говорити про сад – живий, під відкритим небом, з  деревами та кущами досконалої форми і неймовірних відтінків листу, чиє гілля висне під вагою зрілих плодів несуєтної мудрості – аби кожен, хто навідався сюди, зміг уволю насолодитися плодами праці того, хто створив цей диво-сад. Тут уже не йдеться про "бачити". Тепер читач вчиться у автора вмінню спостерігати і не просто спостерігати, а й співставляти, розмірковувати і робити зі спостереженого часом несподівані, але однозначно непересічні висновки

   "Бродив темними хащами і коли вийшов на сонячну поляну, то аж сп’янів од тепла і світла. Й ніби вперше у житті відкрилася мені вся сила та велич сонця, його безцінні щедроти. І довго купався та розкошував у його сяйві й не хотів, щоб це колись закінчилося. І душа моя радісно співала, і зрозумів: ціну затінню ще можна скласти, але сонце ціни не має".

   Або ось таке:

   " У лісі невгавучі комахи залишаються невидимими, доки на них не впаде скісне сонячне проміння. А упавши, визолотить їх і очам відкриється звинний повітряний танок.

   Так і з людським словом. Щоб воно засвітилося, треба, аби на нього упав промінь Божої любові й благодаті. Тільки за такої умови можна достукатися до серця іншої людини".

Безперечно осяяні тим променем, "апокрифи" рясніють мудрим словом Петра Сороки і тобі ну ніяк не хочеться йти геть: читаєш, перечитуєш, дивуєшся, що хтось може споглядати світ твоїми ж очима з тою лиш різницею, що йому вдалося ототожнити чудодію слова, осяяного Божою благодаттю з позолотою від сонячного променя в самій природі, а тобі ні... Потім читаєш про дивовижні зміни, котрі життєдайний промінь коїть з нашим світом  і радієш душею: "А так. Так!"

  І ото читаючи й перечитуючи, смакуючи уявні свої відчуття, вертаючись та йдучи вперед, постаєш якоїсь миті перед останньою частиною трилогії: "Кора" (лісові псалми). 

   Ще один щабель угору. Знову на порядок вище. Вже музика вишніх сфер: нюанси і відтінки римованого слова, що наскрізь, як весняна земля талими водами, просякнуте авторськими роздумами про вічне, про органічний зв’язок життя лісу та нашого, людського. І стає зрозумілим задум: автор недарма замислив цю книгу, як трилогію – він таким чином вів свого гостя від простого до складного, готував його до сприйняття власної поезії, до поетичної симфонії,  котру, будь вона вкраплена в тіло твору з самого початку, можливо, більшість і не осягнула б, і пробігла мигцем по діагоналі, думаючи побіжно про щось своє...

Що душа шукає в цьому лісі?
Музики?
Всамітнення?
Краси?
Чи тієї сонячної пісні,
За яку півцарства віддаси?
Шовкового дотику метлиці? 
Днів, що нерозумно загубив?
Чи одного дива таємниці -
Ще ніким не видихнутих слів.

   А так, по волі автора , по замислу його, неспішно, природно, розтеплений душею,  йдучи тим диво-садом, вслухаючись у музику рим, починаєш з кожним кроком прагнути  все більш складної роботи для розуму свого і серця, ба, навіть злету думки і душі!

Повільно сіло сонце – і мені
Лишилася, мабуть, якась година,
Щоб дочитати у самотині
При світлі денному святого Августина. 

Таке безсмертне сяйво небо ллє,
Така любов в душі неопалима,
Що та година більша, як моє
Життя, яке лишилось за плечима.

      У Петра Сороки не побачиш логічно вивіреної послідовності його поетичних роздумів. "Лісові псалми" швидше нагадують лісові походеньки грибника по вкрай заплутаній траєкторії: сторонньому це видасться безцільним блуканням, та насправді тут іде пошук істини душею, відкритою до свого Творця. 

   Як шукають істину в природі? Кружляють і повертаються, аби поглянути на щось, варте уваги, з іншого боку, в інший час доби, утверджуються в чомусь і від чогось відмовляються, бо живе ніколи не кам’яніє, на те воно й живе:

... Я тільки зазирнув у таїну,
Що непідвладна логіці та слову,
Коли я мудрість лісу осягну,
То зрозумію всю світобудову.

Усі закони -
горні та земні, -
Всі сокровенні істини глибокі.
Й відкриється гармонія мені,
Чи іншими словами - мир і спокій. 

    Що є ми? Що є Природа? Ми вороги чи неподільне ціле? Де нам шукати відповідь на ці одвічні питання? Де: в творах великих філософів? В Старому й Новому Завітах? Чи, можливо, в сусідньому лісі?

Якби знаття.
Якби таке чуття,
Як мають вільхи або дикі вишні.
Бо, може, це з природою злиття
І є найвища єдність із Всевишнім?

  По суті, вся заключна частина трилогії є пошуком відповіді на це надскладне для сучасної Людини питання. І надзвичайно добре, що Петро Сорока не лише знайшов відповідь на нього, але й силою свого літературного таланту переконує в цьому читачів:

Ми всі одно: птахи, дерева, люди.
Ми – світова душа, яка росте
І на землі, і в космосі – усюди,
Де лиш струмує світло золоте.

   Нам би таких книг десятки, сотні... Можливо, ще не все пропало, можливо ми таки зрозуміли б і навіщо ми  в цьому світі, і куди йдемо, і яку мету в дійсності  ставить перед нами Творець. А без цього ми тинятимемося нашими манівцями до скону, не здогадуючись навіть про щастя, котре поруч: щастя спілкування з матір’ю Природою – про яке так чудово переповів нам Петро Сорока, віртуозно виконавши свою „Симфонію Петриківського лісу”.

    Ну, а як щодо переоцінки свого письма? – спитаєте ви. Чудово! Вона не відбулася. Ми з Петром дивимось на світ різними очима, проте в одному напрямку. Він здебільшого про ліс, я переважно про ріку. Та суть не в тім. Нам обом подобалось письмо іншого, хоча у телефонних розмовах ми не раз не один одного хвалили, а про одне говорили – зі знанням справи, суголосно, як кажуть. Вже якось і за гостини мову завели... Не судилося. Доля...

 

 

 

 

 

 

 

Код Портяка.

 Михайло Карасьов.

Про новелу Василя Портяка «Охоронителі діви».

          Василь Портяк написав десяток новел та кілька сценаріїв. Проте цього виявилося достатньо, щоб стати одним з кращих письменників України і заслужити похвалу критиків. Тут маємо і відгуки поважних філологів з притаманними їм надскладними смисловими конструкціями, і людською мовою висловлені враження: блискучий новеліст, майстер малих форм, тексти, що ставлять історичну пам’ять, спресований згусток буття, неординарне поєднання змісту і форми. Практично всі оповідання Портяка досліджені, переказані, розібрані на цитати і проаналізовані критиками.

          Всі, крім одного. Надруковане ще в давнішній книзі «В снігах», оповідання «Охоронителі діви» до цих пір мовчазно проминається рецензентами, а в гіршому разі звучать і такі слова: «... обсяг книжки цілком достатній, а може, навіть і завеликий. Могло би бути на одну новелу менше – якщо зняти «Охоронителі діви», що, на мою думку, має найневиразнішу поетичну мову та фабулу, яка «виламується» із загальної тематичної канви книжки. Те, що залишилося би, – то й є добра проза» (Богдана Матіяш, часопис «Критика» 2007 рік).

          Воно й правда. Сюжету, як такого, в оповіданні немає. Бачимо на пагорбі бабу з козами, внизу розвалини античного міста, а за містом зеленаве море. Вгледівши бабу, до неї піднімаються від розвалин туристи: чоловік і жінка. Між туристами, яким закортіло екзотики, та бабою зав’язується ні про що розмова. Тим часом внизу, на рештках кам’яного підмурівку, з’являється танцівниця, а її танець фільмує на відеокамеру юнак. Розмова переходить на танцівницю та її супутника. Далі до баби приходить хворий калічка-хлопчик. Обмінявшись ще кількома фразами з туристами, баба, кози і хлопчик йдуть додому. Очевидно, що в порівнянні з іншими новелами тут немає ні щемливо-пронизливого фіналу, ні того нерва оповіді, яким славиться автор.

          І раптом Василь Портяк у своїй новій книзі виділяє це оповідання, давши всій збірці назву «Охоронителі діви»! Закрадається думка: не міг письменник такого рівня виділити серед інших не найкращий за всіма відгуками твір. Певно, є щось знакове в оповіданні, чого не помітили критики з читачами.

          Щоб розібратися в цьому, спробуємо змінити кут зору. Досі тексти Василя Портяка сприймалися як відтворення реальних подій. А що, як баба з козами, змальована письменником в оповіданні ‒ не реальний, а містичний образ? Така собі Вічна Баба на тлі вічного міста. Тим більше, що й «коза» в перекладі на грецьку звучить як «химера».

          Варто було поглянути на текст з цього ракурсу – і враз пазли склалися! Заграла, як і в інших оповіданнях Портяка, кожна фраза, кожне слово набуло ваги, всі інтертекстуальні натяки знайшли  свою нішу, а з простих персонажів постали символи.   

          Цьому підтвердження знаходимо вже в перших абзацах. Зрозумілою стає поблажлива до смертних усмішка старої:

«‒ Здається, що ці кози паслися тут, коли стояло місто, ‒ сказав він.

‒ Вічні кози, вічне море і місто, ‒ відповіла вона.

Стояли неподалік. Баба усміхнулася, чуючи їхню бесіду».

          При такому прочитанні вже не здаються дивними невластиві селянці ірраціональні знання:

 «‒Чому павич є символом воскресіння?

‒ Від греків...

...‒ Павич нетутешній,‒ зронила стара, не відриваючи погляду від моря.

‒ Звичайно, це птах Сходу, ‒ згодився чоловік.

‒ Він і там, він всюди нетутешній, ‒ так само, не повертаючи голови, сказала стара».

          Неземним тепер виглядає і хворий хлопчик. «Божий черв’ячок» ‒ каже баба. Первісна простодушність його означена словами чоловіка: «Він і є сама природа». В цьому образі зримо втілене біблійське: «Блаженні вбогі духом, бо таких є Царство Небесне». А в поєднанні з бабою народжується симбіоз мудрості та нелукавої простоти, притаманний пастухам і гречкосіям.

          Портяк дивовижно володіє підтекстом. Жодного разу не називаючи почуття, а лише викликаючи його через діалоги, автор дає нам відчути глибинну протилежність між туристами та бабою з хлопчиком.

          Туристи ‒ не злі люди. Але вони, зі своїм інтелектом, згадкою про Токутамі Рока і декламацією Зерова, виглядають метеликами-одноденками на тлі Вічної Баби. Відчуваючи це, чоловік іронізує, дратується, то здивовано, то з надією дивиться на стару. Але баба ніяк не реагує на потуги своїх «гостей». Зваби цивілізації, як і дорога цукерка, котру простягла хлопчикові жінка, не торкають її.

          Останнім цвяхом в характеристику туристів стає розмова про стародавні мозаїки:

 «‒ Ми собі таке на дачі зробимо, ‒ сказала. ‒ З павичами, канфарами і виногронами.

...‒ А знаєш, масік, це ідея».

          Міщанський дух, котрий пахтить з діалогу, лише відтінює незнищенну сутність старої з козами.

          Віншує персонажів сама Діва.

          Знак зодіака Діва ‒ жіночий знак. Астрея, богиня невинності і чистоти в греків, останньою з богів покинула землю, коли людське суспільство переповнилося гріхом і беззаконням ‒ з надією колись повернутися сюди. Вона стала центральною зіркою в сузір’ї Діви під назвою Спіка, що в перекладі з латинської означає «пшеничний колос». Додамо сюди, що стихія Діви ‒ земля, а колір ‒ червоні маки.

          «Їй гарно в маках. Красива» ‒ каже баба про дівчину, котра танцює в древньому місті. І трохи далі додає: «Вона вже тут була. Колись». Перед з’явою танцівниці лунає над морем дзвін, а незрозуміла спершу фраза про зміну оптики додає дещицю чуда ‒ хоч танець відбувається далі внизу, «баба їх бачила отут, коло ближніх колон. І теперішні бабині «гості» бачили  ту пару зблизька».

          До того ж Діва, як і належить небожителям, має свиту. Юнак з відеокамерою, цей «натхненний дух на древніх мурах», дух мистецтва, схиляється перед нею, як перед божеством.

          Нарешті, автор ставить всі крапки над «і», єднаючи Діву з бабою і хлопчиком помахом шалика:

«Вона зняла з шиї білий шалик і помахала їм. Білий шалик тріпотів, як чайки над прибережною смугою моря, і так само тріпотів ‒ уже далеко в морі ‒ білий косинець вітрила.

Хлопець щось промугикав.

‒ Я бачила, ‒ відповіла стара. ‒ Ти ‒ теж?

Хлопчик озвався схвильовано.

‒ Ні, ‒ сказала йому, ‒ вона вже не буде танцювати. Але якщо хочеш, посидимо».

          Врешті,  ідея твору при такому прочитанні звучить тривіально: безхитрісний і мудрий сільський люд, втіленням якого є баба з козами та блаженний хлопчик, ‒ цей люд по природі своїй єдиний охоронитель землі, традицій, історії, Бога. Себто, охоронитель Діви. Однак, прописна, здавалось би, думка настільки художньо сильно втілена Портяком, що банальність її  злущується, а натомість проступає одвічна справжність Істини.

          Можна, звичайно, прочитати оповідання «Охоронителі діви» і без наведеного підтексту. Прочитати, як добре написаний образок з натури. Але проникнення в закодований світ образів, окрім читацької насолоди, дає уявлення про те, як майстерно і самобутньо доносить Василь Портяк читачеві цю філософську, а за великим рахунком ‒ нашу національну ідею. А відтак, маємо нагоду переконатися, що перо Майстра не схибило і цього разу.