Богдан Дячишин. СОТВОРІННЯ ЖИВОГО СЛОВА І ДУМКИ.

Про автора. Богдан Дячишин - письменник, науковець, доктор філософії, доцент, кандидат технічних наук, член НСПУ, член асоціації українських письменників, лауреат ряду премій. В своїх критичних статтях уміє вибрати влучні цитати, які передають сутність письменника, котрого рецензує автор. В даному разі це український поет і художник, лауреат Шевченківської премії Анатолій Кичинський.

СОТВОРІННЯ ЖИВОГО СЛОВА І ДУМКИ

Анатолій Кичинський. Сотворіння цвіту. Поезія, проза. – К.: Український пріоритет. – 264 с.

Оце – мій меч. А це – мій плуг.

               Анатолій Кичинський

     З епіграфом вийшло так: відкрив, де відкрилося – і це перше, що впало в очі. Мав щастя чути поезію пана Анатолія (читану ним із пам’яті) у Львові на книжковому форумі видавців. Вона зачепила моє серце, а  читаючи-перечитуючи рецензії на поетичні книжки, зауважуєш, що їх пише нібито один і той самий рецензент: є метафора чи нема, є порівняння, які подобаються, і чи вони вдалі... Автори рецензій не поспішають наводити фрагменти віршів – тож яке уявлення може вибудувати читач щодо сутності цього поетичного слова? У текстах тоді присутня поезія, якщо вони торкаються серця, коли в них спостерігаємо єдність слова і думки, повагу до слова (творчість і мораль – посестри, близнята, які можуть жити лише і лише вкупі), яке спонукає до роздумів і виховує читача. Думна поезія здатна розбудити приспаний байдужістю духовний світ оточення…

Найзолотіше відлітає першим.
Але ж я не про осінь.
Аж ніяк не про осінь.
Я про найзолотіших –
Тих, що нас прикривають собою...  

    Метафори можуть  бути присутніми, але набір слів не вибудовує для читача картину, сильнішу за знання, не витворює цілісну думку... Вірш – це новела в мініатюрі. Тільки живе, а не мертве слово формує мову, здатну об’єднати народ у міцно стиснутий п’ястук, бо майбутнє – за мислячими людьми: «Мова – це необхідне удосконалення мислення і природний розвиток властивих тільки людині здібностей» (І. С. Захара, «Філософія мови Олександра Потебні». У кн. «Українська філософія»).

    Не забуваймо простої істини: думка без життя, життя без думки – мертві. Думка мусить випереджати дію: «Deliberando discitur sapientia» (Роздумуючи, набираємося мудрості. – Публілій Сір). «З думками й у розмаїтті ніщо не зрівняється, про що – у Шевченка: “Одна думка усміхнеться, / А друга заплаче”. Думки – наче миттєві штрихи до внутрішнього портрета людини, стану її душі» (Андрій Содомора, «Бесіди п(р)одумки»).

     Новела в мініатюрі поетичним словом (тут думка думку наздоганяє), бо «Слово іде за пером, / наче за плугом». Зорану, доглянуту ниву життя засіває поет живими словами, які плодоносять думками – живими й розумними істотами:

Наполохана галич
за курганом з очей пропада.
Розвидняється далеч.
Гоїть рани цілюща вода.

Для печальної казки
так потрібні щасливі слова.
Та пробитої каски
не наповнить вода дощова.

– Прокидайся Іване,
поки зовсім землею не став!..
– Твій Іван вже не встане
і не скаже: «Як довго я спав!..»

    У книжці – поезії, датовані початком 1980-их років і по нинішній день, а також дві поеми, проза й світлини живописних картин автора (пан Анатолій талановитий в усьому). Очевидно, це крихти невеличкого підсумку до 70-річчя поета. Віршів багато, як і думок. Кожен вірш спонукає до обмірковування метафоричності того чи іншого посилу автора:

Безвітряний вечір. Дорога осіння.
Небесна замріяність праху земного.
Прекрасна пора для збирання каміння
опісля пори спотикань через нього.

    Поміркуймо... Починається вірш із приємної прогулянки, яка несподівано  повертає наш мозок в осмислення сенсів життя. Метафоричне мислення повертає нас в інший світ. Чи не запізнилося людство з порою  для «збирання каміння»? Виглядає так, що живемо в історичний час, коли мізки втратили здатність думати, а тільки рахують.Що далі?

    Глибина думки, метафоричність мислення поета – чи не в кожному рядку вірша: «Дитяча лічилка, де місяць виходить з туману», «Банальний трикутник накреслила в сутінках доля», «Ця ж осінь для нас – не що інше, як мить, / зупинена Богом і названа щастям», «На відстані сльози, ковтаючи слова, / кладу своє лице у мамині долоні», «Відлітають мої не почуті тобою слова», «Падає погляд у сад – і на пні / сумно розходяться кільця річні»... Цитувати можна до нескінченності чи не з кожного вірша, кожної сторінки...

      Ось приклад того, як всього чотири рядочки поезії автора спонукають до творення тексту про пошук «золотої середини»:

Душа, вогню торкнувшись, обпеклась.
Замерзла, доторкнувшись до льодини.
Оговталась і вкотре подалась
на пошук золотої середини.

    Міркування розпочну з думки Северина Боеція: «Людина лише тоді вирізняється з-поміж інших істот, коли пізнає себе», коли чує через тисячоліття живий голос мислителя:

Над усім же – дозорець і прознавець усього Бог..
Хто земні тяготи здолав, для того – Зорі в дарунок!

    Звернімо увагу на деякі цікаві й дотичні до попередньо сказаної думки. Золота середина – в усьому триматися міри, жити в гармонії з довкіллям: «Я вважав золоту середину за найдосконалішу... Все, що діється навспак природі, може бути згубним; але все, що відповідає її бігу, завжди має бути любим» (Монтень, «Проби»). А Сенека писав, що в житті потрібно триматися дороги, яку  вказала природа, бо «Хто ступає нею, для того все легке і досяжне; хто вперто намагається йти в протилежному напрямі, для того жити – все одно, що гребти проти течії»... Душа: «Оговталась і вкотре подалась»...

   «Сотворіння цвіту» надихає читача на «Божевільне бажання літати», приземлитися, купити квиток і поїхати «В гості до мами». В житті вже так стається- чому воно так стається?..

Ми їдемо ночі і дні.
Ну як воно сталося з нами,
що їдемо, їдемо – і
ніяк не доїдем до мами? 

     Поему «Вишивання хрестиком» поет присвячує мамі, хоча це рідненька  матуся мережить синові долю на полотні. Українці звикли до того, що долю дитині дає мати, її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти... Вишивають долю: «Доля голку бере, / й голка вушком своїм / слуха нитку незриму...» Завершує поет поему словами: «Хай минають роки – / не линяйте, нитки, / не порвіться, нитки» – пам’ять не має права старіти, бути забутою, щоб не переривалася нитка вишиття роду, бо щастя – це коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя. Для нас буде живою вишита нитка життя...

      Поема «Пісня про зубра»  датована 2003 роком. Це надто смілива ідея, і похвально що пан Анатолій осилив ці тексти (український переклад поеми вийшов в 2007 році. Гусовський М. Пісня про зубра. Поема. Латинською та українською мовами. Переклад з латинської А. Содомори). Можна сказати, що це переспів із фрагментами сміливої поетичної мандрівки в сьогодення. Що нас об’єднує?  Куди ми рухаємося, суспільство споживачів матеріальних благ? Чи це створює сенси історичного поступу суспільності? «Природні бажання мають свої межі... хибне не має межі... блуд – нескінченний» (Сенека, «Моральні листи до Луцілія», лист XVI). Спілкування особи з духовним, іншим світом перетворилося на дотримання тих чи інших традицій (обрядовірство). Християнство пішло не тією дорогою після Нікейського собору 325 року – імперські амбіції діють по сей день: розділення й ворожнеча між релігійними конфесіями, общинами і т. д. Знання, шляхетність відходять у небуття. Людство може об’єднати духовний поступ. Світ значно складніший, ніж може видаватися. Віра – це цілісний комплекс наших знань і розуміння не бачених очима об’єктів; це те, чого неможливо цілісно сприйняти з допомогою наших п’яти органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити. Наші дії, почуття мусять базуватися на духовності і знаннях.

    Політику неможливо осмислити логікою людського буття: терористів ми закликаємо до миру й добровільної здачі зброї. Якими мотивами при цьому керуємося? Може, терористи читають Монтеня: «Великий і чудовий архітвір людський – жити як слід»?.. «Імперії майбутнього будуть імперіями розуму» (Вінстон Черчилль), але цим імперіям необхідно підготувати духовний ґрунт, бо інакше глобальної катастрофи не уникнути.«Ми достатньо надовго затримались на берегах космічного океану. Тепер ми нарешті готові рушити до зірок» (Карл Саган. У кн. Мічіо Кайку, «Фізика майбутнього»), але мусимо зрозуміти дуже просту істину: до зірок варто рушати, лише забезпечивши свій духовний розвиток. Людині властиво думати, мріяти, а для думок та мрій також необхідно готувати ґрунт і – що дуже важливо!–прораховувати наслідки їхнього впливу на людство, на довколишній світ (природу). Хоча сьогодення суперечить цим прогнозам і мріям, що Анатолій Кичинський відтворив своїм талановитим поетичним словом:

Час піднімати народи супроти безладдя,
Поки ще Марс не втопив у кривавих купелях
Світ християнства, що й так розколовся давно вже.
Рвуться стосунки братерські, руйнуються храми.

Стали хиткими підвалини нашої віри!
Так і владики земні свою совість приспали
Людям – на горе, державі – на шкоду. Одвіку
Їх над усе непокоїла влади сверблячка.

Гострять мечі. А на кого? Сусід на сусіда –
Ти або я пануватиму, двом же нам – тісно!..

    Не випадково автор поеми в молитві просить:

Чару тверезості мислей та вчинків державних
І нагадай про обов’язки їхні священні.
Щоб і нащадок виходив на прю з ворогами
Тільки за правду і, відданий справі безмежно...

     У тексті молитви Анатолій Кичинський вживає слово «Батько», а мало б бути «Отець»: «Батько Всевишній з любові до роду людського...» Пригадую осінній сонячний день 2006 року. Шукав призабуту книжку в бібліотеці Католицького університету, аж тут зауважив на поличці чорновий варіант «Нового Завіту» (Заповіту. – Іван Огієнко) у перекладі Рафаїла Турконяка. Читаю молитву (Євангеліє від Матвія 6:9): «Тому-то, моліться так: Батьку наш, що на небесах, Нехай святиться   Ім'я Твоє» («Ви ж моліться отак: “Отче наш, що єси на небесах!” Нехай святиться Ім'я Твоє…» – в перекладі Івана Огієнка).  Несподівано з пам’ятті зринув вірш «Циган в огірках» Степана Руданського: «А сто бісів в твого батька…». У виданні 2003 року Рафаїла Турконяка: «Отче наш», бо ж він  переклав: «І нікого не називайте на землі отцем, бо є один ваш Отець – Небесний» (Євангеліє від Матвія 23:9). «Для товмача не кара це – закон: / Цю ж саму хвилю двічі не зустріти…» (Андрій Содомора, «Неперекладне». У кн. «Пригорща хвилин»).

   Проза в книжці – це настроєво-настальгійні спогади, які зберігає пам’ять. Свого часу Валерій Шевчук жартома зауважив Ліні Костенко: «Проза – це Вам не віршики писать». Якщо в поезії думки «спресовані», бо спонукають до прискореного мислення (адже в ній думка думку здоганяє), то в прозі можна порозкошувати детальним описом, споглядальною сутністю речей, розслабитися, подумати, посидіти, помріяти. Про що може снити, мріяти восьмикласник Анатолій Кичинський: «Чорнява, смаглява і така мила, така гарна... Подих перехопило... “Мені тринадцятий минало...”». Тут і спогади про студентські роки, солдатську службу (художнє оформлення кімнати боєвої слави). Майор-замполіт: «Та який хрін все це читатиме?!» Я ж прочитав прозу в книжці від першої і до останньої літери. Які теплі спогади про Миколу Вінграновського, Леоніда Талалая! Моменти зустрічі з митцями, що зберігаються в пам’яті по сей день: «І неможливо зупинить / Щасливу мить, яка безмежна, / Але всього лише на мить» (Леонід Талалай, «Щаслива мить»).

       Словом щирої вдячності про незабутні миті дружби («Стократ сильніш стає чуття плеча») оповідає автор про дорогого Володимира Забаштанського, якому «судилося в суцільній темряві бачити те, чого багато хто із зрячих не помічає...» Фрагмент його дарчого напису на книжці «Свічечкою слова»:

Назавжди моєму Кичинському Толі
нехай оця свічечка слова мого
осяє дорогу пекельної долі,
дорогу, якої не бути могло.

Тоді в моїй долі тебе не було б,
була б моя доля без друга пустою.

     …Ось і перегорнув останню сторінку книжки – пам’ять серця не дозволяє закрити її. Представлені світлини живописних картин автора спонукають до повторного перегляду, бо ж із них і завдяки їм пізнаємо внутрішній світ автора, його бачення тих чи інших явищ природи: зупинитися, облишити турботи щодення й побачити, в якому прекрасному світі живемо, задуматися над красою сотворінного цвіту. Андрій Содомора стверджує, що «Світлина ловить не  мить, а те, що у ній засвітилося» («Бесіди п(р)одумки»). Анатолій Кичинський засвітив вогонь тепла, любові, бо вогонь – символ перемоги, як символ життя вважався і є найбільшою святістю. Маємо можливість причаститься не тільки до слова, а й через пензлик митця побачити його внутрішній світ...

По цей бік цвітіння – щаслива бджола,
і сонячний зайчик з росою на віях,
і мить золота, коли ти розцвіла
край стежки, в якої дорога у мріях.

По той бік цвітіння – колюча стерня,
і листя у небо здіймається димом,
і клин журавлиний наприкінці дня
все важче над шляхом летить несходимим...

    Хай вогонь теплоти слова поета знайде дорогу любові до вдумливого читача, а «щаслива бджола» міцно тримає перо і пензлик», щоб багато літ нас  радував красою свого польоту «клин журавлиний», щоб у небо здіймався тільки дим пам’яті батьківського порогу: «Хисткий димок хитається над хатою, / Вечері дух доходить до воріт...»

 

 

 

 

 

 

 

Михайло Карасьов. Аристотель проти Забужко.

Від автора:. обмежуся тут словами письменника і критика Олександра Стусенка, котрі все пояснюють про мотиви цієї (та й інших) публікації:  «Я не кажу нічого нового. Та й завдання критика – не тільки відкривати нове, а й невтомно нагадувати про вже відкрите».

Аристотель проти Забужко.

Відгук на роман О. Забужко «Музей покинутих секретів».

     Особисто я прихильно відношуся до творчості Оксани Забужко. Але оскільки книгу її читати довелося довго (800 з лишком сторінок тексту!), то якось в перервах між цим заняттям потрапила до моїх рук «Поетика» Аристотеля, де великий мислитель возводить, так би мовити, колони, на яких має триматися художній твір. Сподіваюся, буде цікаво поглянути, як зруйнування цих античних колон може обвалити будівлю навіть сучасного роману.

      Почнемо такою цитатою з «Поетики»: «У самій поезії трапляються двоякого роду помилки: одні, які стосуються самої суті поезії, інші — цілком ви­падкові. Якщо поет задумав щось відтворити, але не може цього виконати, то це помилка по суті. Якщо ж поет уявив собі щось неправильно, наприклад коня, що піднімає одночасно дві праві ноги» – то це не стосується до критики поезії».      

    Прислухаючись до Аристотеля, не будемо ламати списи над тим, про що пише Забужко.  Зупинимося коротко тільки на одній тезі, та й то з огляду на співпадіння позиції авторки з нелюбою їй Ліною Костенко. «Музей покинутих секретів», як і  «Записки українського самашедшого» – це романи про тих, хто навіть у безнадійній боротьбі з системою не втратив людського в собі. Забужко називає їх «необлічимою армією героїв поразки», Костенко – тими, хто тримає оборону проти «суспільства приматів». Хоча в Забужко ця ідея збовтана і розбавлена багатослів’ям та регулярними статевими актами, але обидві письменниці тягнуть воза таки в одному напрямку. В зв’язку з цим здається дивним  «хамський», за висловом Василя Костюка, випад Забужко проти Ліни Костенко, яка, хоч і не називається по імені, але чітко вгадується в її шаржі. Як виправдання, героїня Забужко каже нам, що поетеса, мов, «строїть» із себе жертву режиму, не зазнавши справжніх переслідувань з боку радянської влади. Якщо таким чином письменниця додає емоціональний штрих до характеру героїні (та втратила батька, котрий спробував боротися проти влади), то і об’єктом її агресії слід би вибрати художній образ, а не реальну людину. Інакше ні про що інше, крім як про відсутність в авторки порядності і смаку, такі опуси читачеві не кажуть.

     А тепер перейдемо до суті справи. «У тому і вся суть, – писав Аристотель, –  що поет повинен якнай­менше говорити від свого імені; у протилежному випадку він не зможе відтворювати дійсність …До того ж, якщо хтось понанизує підряд моралізуючі міркування, пишні вислови й думки, він не осягне ще мети трагедії, але осягне це трагедія, яка меншою мірою вдається до цих засо­бів, але замість того має фабулу й зв'язок подій».

     Здається, саме тут письменниця завалила першу Аристотелеву колону. Попри те, що роман написаний як художній твір, всі його персонажі, аж до сільського дядька з Золотоноші включно, явно думають і говорять голосом самої Забужко. І, що ще гірше, з притаманною Забужко багатослівністю.

     Як наслідок, з героями маємо проблему. Письменниця, безперечно, вміє знайти точне слово, передати психологічну особливість характеру. Але от біда: герой уже ніби й означився і запахом, і поведінкою, і, особливо, вмінням кохатися – означився і потонув у хаосі деталей, важливих лише авторці. В деталях втрачається гострота і вольова спрямованість його вчинків. Ось Адріян: думав-думав про свою Лялюську, котрій запропонував шлюб, а вона відмовилася, тоді подумав, що в неї поняття про шлюб ніби замазане олійною фарбою, по асоціації згадав, що так само фарбою було замазане вікно в шкільному туалеті – і починаються на пів сторінки роздуми спочатку про шкільний туалет, потім про студентський… Або ще приклад такого, вибачте, як біг зайця по мінному полю, речення: «У відповідь Лялюська зробила одну з своїх фірмових «гримасенцій» – глибокодумно закопилена губка й грізно наставлені рогом очка, зветься «мовчання вовків»: коли всі аргументи вичерпано, але до поразки не признаєшся бо западло (є в неї ще «мовчання ягнят» – із жалісним поглядом спідлоба, і то вже означає благання в опонента пощади), як завжди в таких випадках, я не втримався, щоб не розсміятися та не обняти мою милу кривляку, і тут мене справді взяв сумнів: чорть його зна, а може, й бачив колись такий однострій – на яких-небудь галімих плакатниках на військовій підготовці абощо?.. Як-не-як, усі ми діти холодної війни, а ті, кого вчено на технарів, то й поготів, – не на що ж нас і школили, як не на службу родимому Ве-Пе-Ка, котрий, нівроку йому, так ганебнюще загнувся, з нашого курсу я чи не останній, хто ще символічно числиться при професії, хоч хліб, слава Богу, їм не з неї, бо з неї вже й шкоринки не з’їси, ціле щастя, що змалку любив бавитися дзядзьовими портсигарами, придалося тепер…» і так далі, і тому подібне. Тому навіть трагічна подія, як то смерть художниці Влади Матусевич, глибоко не торкає читача, бо його попереду не торкнув образ Влади аж настільки, щоб читати рефлексії з цього приводу героїні Дарини впродовж десятків сторінок, та ще й з відступами в усі боки, куди веде думка: то про силу і слабкість чоловіків, то про природу любові, то про суспільну мораль соціалістичного суспільства – і аж до того, як дядя Володя «пукав, як у сурму сурмив», голячись у ванній.

        Зате там, де Забужко описує подію нехитро і цілеспрямовано, читати стає цікаво, а в напружених моментах, як то останні години життя героїв УПА, навіть захоплююче. Письменниця відступає від «особливостей» свого письма. Все в тексті припасовано до хребта розповіді, немає зайвого. Чітко бачиться протистояння двох сильних натур, Адріяна і «Стодолі», трагічний героїзм боротьби і самопожертви. На жаль, таких сторінок в романі небагато.

     Можливо, інтуїтивно відчуваючи непідйомну вагу авторської присутності в романі, Забужко пробує застосувати різні форми оповіді: то репортаж з вкрапленнями від 3-ї особи; то роздуми Адріяна, якому для чоловічої енергетики вставляються в мову матюки; то діалог без будь-яких розпізнавальних знаків на дійових особах. Але це не рятує письменниці, вона тоне в потоці слів і думок, більшість із яких не має до сюжету ніякого відношення. А мудрий Аристотель казав: «Адже на долю одного може випасти без­межна кількість подій, з яких не всі будуть становити єд­ність. Так само може бути багато вчинків однієї особи, із яких аж ніяк не можна скласти суцільної дії.  …Гомер, складаючи «Одіссею», не зма­лював усього, що трапилося з героєм, наприклад, як його поранено на Парнасі або як він прикидався божевільним, коли збиралися на війну, — бо ні одна з цих подій не ви­пливала з іншої на основі ймовірності. …З простих фа­бул і дій найгірші епізодичні; а епізодичною дією називаю таку, у якій епісодії йдуть один за одним і без імовірності, і без необхідності. Такі фабули складають погані поети че­рез власну безпорадність, а хороші — з огляду на суддів». Не будемо домислювати, з огляду на що робить так Забужко, але обрізання зайвого, думаю, пішло б роману тільки на користь.  

     Окремо скажемо кілька слів про мову твору. Можна погодитися з тими, хто говорить про «смакування тексту» Забужко. Дійсно, мова письменниці оригінальна і впізнавана. Так, замість «важливіші» вона пише «передніші»,  «слідив її очима», замість прийнятого «слідив за нею очима», «стріляти до беззбройної людини» тощо. Але, немов намагаючись досадити Аристотелю, який казав: «Занадто яскрава мова могла б затьмарити і характери, і думки», Забужко і тут передає куті меду. Намагання будувати оригінальні мовні конструкції роблять сказане двозначним: «стояли, себе не торкаючись» – авторка хоче сказати «одне одного не торкалися», а читається, що кожен не торкався до себе; «плакати під цим небом нема кому» в значенні «нема до кого»; «до поразки не признаєшся», що має сприйматися як «не признаєш поразку». В розділах про УПА, закономірно, більше вживається галицького діалекту, іноді через це навіть важко вловити смисл сказаного. Але то хай би собі було, для правдивості – якби ті діалектизми не виглядали аж занадто штучними, вжитими спеціально. Мова стає схожа на мову національно орієнтованих народних депутатів – з канадськими такими інтонаціями. Наприклад: «…був би живий небіжчик, українська карта межи Гітлером і альянсами з певністю розігрувалась би в часи війни інакше, з не порівняно кориснішим для нас вислідом»; чи ще оригінальніше: «Фест мав журу, пся кість. На знимці це було не до приховання».

     «Перекладачі у Франції жалілися, що її мова їм недосяжна», – писав у своїй рецензії на роман Л. Плющ. Думається, жалілися недарма.

     Проте, як на нашу з Аристотелем думку, найбільшої шкоди «Музею…» завдало жанрове розмаїття. З цього матеріалу міг би вийти прекрасний детектив, класична сімейна сага, історичний твір, сучасний соціальний чи виробничий роман, твір у жанрі фантастики або містики; а ще, безумовно, любовний та еротичний роман, роман ідей, символічна притча; врешті, документальна публіцистика. Складається враження, що письменниця, не визначилася, що ж вона буде писати, і все перелічене хаотично та разом розмістилося на сторінка її твору. А великий Аристотель казав же, що: «почуття міри — загальна передумова для всіх видів слова». Та до цього ще й додавав: «Ще більш недоречно було б змішувати в епопеї віршові розміри»; слід розуміти в нашому випадку – жанри (кожен жанр, за Аристотелем, пишеться своїм віршованим розміром). Тому не можна не погодитися зі словами Михайла Наєнка: «Художнього ефекту в романі досягнуто почасти мозаїчним поєднанням фрагментів, які скріплені оповідною тканиною наратора. Про міцність того кріплення (здійсненого переважно свідомістю та оповіддю журналістки Дарини) говорити, на жаль, не доводиться; надто нерівними (в стильовому плані) видаються окремі мозаїчні картини роману».

     Дійсно, розмова журналістки Гощинської з бізнесменом-політиком Вадимом про відсутність моралі у представників влади доцільна у полемічному творі, але виглядає інородною в детективі. Для детективу також неприйнятний той стиль, коли в розповіді через непотрібні для розвитку сюжету відступи фактично відсутня дія і читач перебуває у стані крота: він відчуває дію на смак, на дотик, на емоцію персонажа, але не бачить того, що відбувається. А містика про скінченність людських спогадів, одночасні сни героїв про одне й те саме минуле, раптове пересічення між собою персонажів минулого і сьогодення – все це було б добре у фантастичному серіалі, якби не серйозні заявки на реальну соціальну тематику; ті кілька фраз, котрі приснилися вночі Адріяну Ватаманюку і записані ним спросоння на пачці цигарок, взагалі нагадують якийсь код да Вінчі. Врешті, все це можна було б сприйняти, як поетичні алегорії, але, знову ж, на  тлі історичного твору описані епізоди набувають вигляду дешевої мелодрами. Історії УПА у романі теж фактично немає, є лише скалки «секретів», які абсолютно не дають картини боротьби.

     Навіть Кузьма Прудков, не говорячи вже про Аристотеля, казав: «Ніззя об’ять необ’ятне». Забужко спробувала і, здається, даремно.

     Щоправда, відносно поєднання в одному романі різноманітних жанрів існує й протилежна думка. Яна Дубинянська на сторінках «Літакценту» пише: «Роман Забужко якнайкраще ілюструє тезу, яку я давно вже не втомлююся повторювати: все найцікавіше у сучасній світовій літературі (що є, на відміну від української, добре жанрово структурованою) твориться на межі й перетині різних, аж до непоєднуваності, жанрів і напрямів. Це не кон’юнктурне прагнення догодити всім категоріям читачів, а природна багатошарова стереоскопічність, без якої сьогодні вже не можна. „Музей покинутих секретів” — саме така стереокнижка. Наочний взірець того, як це робиться».

     Може, дане твердження й справедливе, коли така стереоскопічність є усвідомленим засобом, і на межі жанрів дійсно створюється щось оригінальне. А коли хаотична і спонтанна суміш жанрів нівелює здобутки в кожному з них – то це треба назвати не стереоскопічністю, а якось по іншому. Не втримаюся, щоб не навести один з коментарів до статті Дубинянської в «Літакценті»: «gelia коментує: …Перелічені рецензенткою «складові» «Музею…» – ідеологічний, символічний і т.д. романи – дійсно, «імєют мєсто бить», але чому так нудно його читати? Чому хотілося пропустити (і пропускала) цілі сторінки якихось «уходів в бік»?».

     І лише в одному письменниця Забужко слідує за Аристотелем. «Хвилює той, хто сам схвильований, і сердить той, хто сам у гніві», – писав майстер. Без сумніву, роман «Музей покинутих секретів» написаний небайдужою рукою. У Забужко є велика і рідкісна для нашого прагматичного світу здатність проявляти до «героїв поразки» співчуття, прожити їхніми болями якусь частинку свого життя. Може, для читача, який осилить прочитати «Музей…», саме це й переважить усі недоліки, і книга Забужко стане на його полиці до улюблених книг. Щоправда, порадимо поставити десь поруч і «Поетику» Аристотеля. Щоб не втрачати орієнтирів.

 

 

*   *   *

М.Карасьов. Графоманія: реверсування до істини.

Від автора. Чим менше розуму в людини, тим більше псевдонаукових термінів у її творчості. Цю ситуацію можна довести до абсурду, що й намагався зробити автор допису.

Графоманія: реверсування до істини.

          До промульгації¹ даного твору мене спонукало уповільнення процесу ад августа пер ангуста, котре все чіткіше відслідковується в нашій літературі. Вузьке маємо, високого ні. Як справедливо зауважує В.Єшкілев: "Нове переважно виникає як чергова спроба верифікації архетипу задля підтвердження наративної та етичної гармонії логоцентричного простору".² Причиною цього, як на мене, є графоманство, котре привело до дисменореї в сучасному літпроцесі.

Загальновідомо, що графоманство залягає в абіотичній сфері, де аберація сприймається як сама істина. А відсутність у голові графо­мана лярду³ і  порушення функції ньяя робить його навіть небезпечним, змушуючи розглядати вищеозначену особу вже не як хоббіта⁴ , а як важко­хворого пацієнта.

"Можливо, - каже І. Бондар-Терещенко, - все повищесказане, легітимізуючи подібне містичне світобачення, наново утверджує єдність сакрального і профанного у цьому світі".⁵ Може, й так у контексті цілого. Але ж мова йде не  про юнацьку гебефренію!  Клінічні дослід­ження підтверджують у графомана гемералопію особи, що не дає йому можливості об'єктивно оцінити власні потуги. Не можу згодитися з А. Підпалим, котрий пише: "Зрозуміло, що відповідна доза радикалізації призводить до естетики межових ситуацій".⁶ Які межові ситуації при гемералопії! До того ж, процес ускладнюється синдромом Віпера – Мегарі⁷, котрий додає графоману титанічної працездатності. А це взагалі виводить з кругообігу питання суперечки.

Характерним для графоманії є здатність пацієнта бачити над власною головою гало. В цьому випадку деякі редактори закупорюють графоману гастропору. Однак це малоефективно, бо хворий, як правило, здатен продукувати сам в себе. Більш дійовим є ексцитативний дефетизм, та ми не можемо зупинитися на цьому методі в зв'язку з обмеженими розмірами статті. Скажемо лише, що при успішній терапії рефлективне гало змінюється сцинтиляцією, а згодом і зовсім зникає. Водночас, при появі деменції особу слід негайно здати до божевільні, супро­водивши фразою: "Гак ітур ад астра"!⁸

Епідемічних форм набирає графоманство при створенні в групах ризику так званих літстудій. Воно швидко переходить до автоміксису⁹, що породжує літерально вербалізм.¹⁰

Іноді графоманія приймає форму дипсоманії, яка, воленс-ноленс, з часом проліфікує у хронічну абісофілію. При цьому графоман в'яло екструзує сенсибельні відходи творчості на поверхню, мало перейма­ючись їх подальшою долею. В пуерперальному¹¹ стані графоман стає неприродно веселим, переживаючи солодкий стан рахам-лукуму.

При наявності таких і подібних симптомів необхідне застосування кардинальних заходів. В крайніх випадках застосовують переміщення графомана в афотичну зону шляхом більмування очних яблук. З іншого приводу, але мудро висловився І.Бондар-Терещенко. "Таким чином, - пише він, - за допомогою "стьобу" відбувається дистанціювання "книжкових" моделей від комунікативної сфери масових "ревю".¹² Дійсно, що після подібних заходів графоман навіки дистанціюється від пера і паперу.

І ультима раціо. При діагностиці графоманства треба виключити через атрибуцію кампіляторство, яке потребує заходів, адекватних лікуванню клептоманії, а під час реконвалесценції для маноцитинування слід дати можливість графоману ліквідувати лізигенну порож­нину в його душі.

Арс льонга, віта бревіс!

Діксі.

Примітки.

1. Промульгація - обнародування державного акту. Цим підкреслюєть­ся важливість піднятої проблеми.

2. Класики жанру не коментуються.

3. Дисменорея  - тут: порушення закономірної циклічності в розвитку літератури.

4. Лярд (анг.) - топлене свиняче сало.

5. Хоббіт - людина, вражена яким-небудь хоббі.

6. Див. п.2.

7. Див. п.2.

8. Віпер - перекидач рудних вагонеток; Мегарі (араб.) - одногор­бий верблюд.

9. Гак ітур ад астра (лат.) - ось стежка до слави.

10. Автоміксис - самозапліднення.

11. Вербалізм - марнослів'я; намагання приховати за великою кіль­кістю наукових термінів відсутність глибоких знань і серйозної думки. Див. цю статтю, а також кращі твори класиків жанру.

12. Пуерперальний - післяпологовий.

13. Див. п.2.

 

 

*   *   *

 

 

Євген БАРАН. ВОСКРЕСЛІ ДЗВОНИ ПАМ’ЯТІ

Про автора. Читаючій публіці представляти Євгена Барана  особливої потреби немає. Він один із найавторитетніших українських критиків. Кандидат філологічних наук. Заслужений працівник культури України. Його критичні статті і рецензії своєрідні: вони ніколи не несуть в собі зла. Перо автора спрямоване на відкриття нових (або призабутих) імен, він ‒ провідник читача в розмаїтому світі літератури. Себто, Є. Баран робить те, ради чого насправді має існувати літературна критика.

 

ВОСКРЕСЛІ ДЗВОНИ ПАМ’ЯТІ

               Роман Горак. Сотворені собою. Книга есеїв. Львів: Каменяр, 2020. 525 с.

                                                                             

„Кожна людина носить  в душі альбом неминаючих картин.

Це спомини. Прилинуть і – або задзвонять воскреслими дзвонами,

 що зігріють душу, або заплачуть сумним реквіємом…“

                                                                                                           З листа Ольги Дучимінської до Романа Горака

 

        Я не знаю инчого письменника, який пише так завзято. І це в жанрі художньо-документальному. Звати цього „завзятця“ Роман Горак. Від першої відомої своєї книжки «Тричі мені являлася любов» (1983) і до книжки «Василь Стефаник. Біографія» (2020), зробленої на основі тритомного дослідження під одноіменною назвою, що вийшло у 2015-2017 роках,  пройдена дорога в десятки людських історій та біографій. Серед найпомітніших, окрім біографічного циклу про Івана Франка (в співавторстві з Ярославом Гнатівим, Шевченківська премія 2010) і цілого циклу довідково-біографічного характеру книжок про Каменяра, книжки про Маркіяна Шашкевича («У сутінках», 1989), Леся Мартовича («Лесь Мартович», 1990), Миколу Устияновича («Микола Устиянович», 1994; у співавторстві), Івана Керницького («Іван Керницький – поет з Божої ласки», 2012), Ірину Вільде («Кинути каменем», 2016), Квітку Цісик («Журавлі відлетілі…», 2018). На підході біографія Андрея Шептицького. А ще книжки біографічних есеїв «Львівські історії» (2016), «Українські історії» (2018), і ось тепер – «Сотворені собою» (2020).

          Уже навіть не дивуюся цій працездатности Романа Горака. Просто згадую, кого можна поставити поряд? Григорія Гусейнова, Михайла Слабошпицького, покійних Леоніда Куценка та Володимира Панченка. Небагато їх є. Але кожний залишив простір світла навколо себе. Хоча до кожного з них є якісь людські претензії і професійні зауваги. Але суть їхнього творчого набутку захована у відомій фразі, що не помиляється той, хто нічого не робить.

          У цій черговій книзі зібрано 13 історій. На обкладинку винесено імена дев’ятьох героїв біографічних есеїв, три родинні спогадові історії (про діда, батька, дружину) і лірична замальовка-спомин про Марію та Івана Кушнірів, які загинули в УПА, - не винесені автором на обкладинку книжки.

          З тих історій мені найцікавіші декілька: про актора Бориса Міруса (р.н. 1928), мого земляка з Чорткова, який відбув свої покарання в сталінсько-хрущовських таборах смерти, і нині в рядах акторів театру Заньковецької, про Ольгу Дучимініську (1883-1988), з якою Горак був знайомий ще зі своїх студентських часів, про новеліста Василя Ткачука (1916-1944) і про художника і письменника Юрія Лесюка (р.н.1947).

          Несподівано людським є есей про Софію Парфанович, про яку залишив дуже котроверзійні й негативні спогади Юрій Шерех [«Софія Парфанович писала оповідання з перспективи гінекологічного  кабінету», -  «Я – мене – мені… (і довкруги)» т. 2, 2001, с. 63]. Але Шерех-Шевельов був живою людиною, зі своїми симпатіями та антипатіями, а тому до його Спогадів треба підходити виважено і спокійно. Тому симпатична сильветка Горака врівноважує крайнощі Шерехівських оцінок і характеристик.

        У розповіді про Ольгу Дучимінську є декілька фактів сумних щодо зовнішньої людської поведінки (коли на похорон письменниці в 1988 році Роман Лубківський заборонив Гораку виступати від імени Львівської спілки письменників, а з прикарпатських „борців-крикунів“ на похорон не прийшов жодний). Трагічна доля цієї письменниці, якій „пришили“ участь у вбивстві Ярослава Галана, син якої Олесь загинув, захищаючи Карпатську Україну, а донька померла у Мюнхені 1979 року. І Ольга Дучимінська поневірялася з 1958 року, коли її випустили із заслання, а 1968 вона була реабілітована, по чужих кутках: «Світ був мені хатою. Я любила любити світ».

          Чи несподіваний поворот долі судді на процесі Галана Івана Закалика, якого звинувачували у зраді, а виявилося, що він з дружиною брали участь у нападі на пошту в Городку в 1932 році і передали пістолети Біласу і Данилишину.

        Про Василя Ткачука, письменника-новеліста, твори якого видані вже і Романом Гораком, і Христиною Синітович (обидві книжки вийшли в 2013 році у Львові та Івано-Франківську), знаємо мало. І є твори цього безсумнівно талановитого новеліста, які чекають свого видання. Бо спогади  Остапа Тарнавського («Літературний Львів: 1939-1944», перше видання в Україні 1995 року) подають нам образ такого собі легковажного бабія-ловеласа. Але це не вся правда про Василя Ткачука, зрештою, що ця «правда» додає до світу прози новеліста?

          Юрій Лесюк – львівський художник і автор двох чудових книг про своє дитинство і студентську юність, є родом з Ковалівки. Ця родина (усіх п’ятеро, найстарша сестра Катерина, наймолодша сестра Ганна) – три брати -  Микола – професор-мовознавець, Петро - музикант, Юрій – художник, письменник -  відома в історії національної культури кінця ХХ-початку ХХІ століття своїм ентузіястичним і відданим служінням українству. І цій любові, і цій відданости завдячують своїм батькам.

          Що мене по-доброму дивує у Романа Горака – се його уміння знаходити в цих людських історіях ключ до кожної. Знайти слова, які зачіпають, не забуваються (той же есей про актора Святослава Максимчука, доброго приятеля Горака). Автор віддає належне не тільки українцям, але й тим людям, які приклалися до розвитку культури, промисловости в краї. Таким є есей про нафтового промисловця Роберта Домса (1815-1893), родом німця, що жив і працював у Львові.

          Словом, біографічні есеї Романа Горака є пізнавальними, відкривавчими і художніми. Такими, які українське минуле олюднюють і роблять актуальним та сучасним.

 

 

Сергій Іванович Запоржанин. Дозволено в життєписі.

Про автора. Достовірної інформації про пана Запоржанина катма, а ділитися чутками автору цього блогу негоже. Тому обмежимося тим, що відмітимо іронічний (а часто сатиричний!) почерк автора та його здатність розіграти читача. Але зауваження критика, попри згаданий стиль, бувають слушними. Тому читаємо.

Дозволено в життєписі.

Не можна весь час сварити, треба й похвалити. Сьогодні я спробую розібрати вірш Наталії Пасічник (підніміть тих, хто знепритомнів, а тих, хто помер ‒ винесіть). Я вже писав якось, що вірші Пасічник, як і вона сама – доволі анархічні. Ідеться передусім про зміст і посил, а не про форму. Але й анархія Пасічник ‒ умовна, вона схожа на річ в собі, на державу в державі, на такий собі маленький Ватикан, обнесений частоколом, а вгорі колючий дріт під електичним струмом ‒ "не залазь ‒ уб'є". Або не вб'є ‒ все залежить від настрою Пасічник. Це був ліричний зачин, а зараз вірш!

 CASANOVA’S LIST

я стіл накрию у вітальні гостям
я витягну свою найкращу сукню
і о годині так приблизно шостій
виделкою об пляшку дзвінко стукну

дзюркоче цівка сивої горілки
на тріснутому блюді - смужка клею
а скільки їх запрошено а скільки -
полічимо на пальцях однієї

я вибрала для кожного з них місце
критерій взявши лиш хронологічний
- заходьте - не баріться - лютий-місяць
тут холодно і дме зі шпарок вічно -

згорілі дрова чорне попелище
вони також одягнуті у чорне -
і той що біля мене сів найближче
і той з яким не склалося повторно

і ті обоє з пухом над губою
що одночасно кажуть «вечір в хату»
але не зачиняють за собою
бо ще за ними сніг іде лапатий

я позсуваю аж перед світанком
стільці примерзлі мертво до підлоги -
порожні тарілки порожня склянка
і протяг наче не було нікого…

Отже маємо цілий ряд впізнаваних літературних образів, а тому вестиму мову про постмодерн. "я  стіл накрию у вітальні гостям"‒ пише Пасічник, виходячи із відомого Цвєтаєвсього (теж запозиченого у Тарковського)  "ты стол накрыл на шестерых". І як не дивно, у Пасічник теж 6 гостей ‒ вона і ті, що "на пальцях однієї". Пасічник полюбляє, щоб деталі складалися у пазл і якщо вчитатися уважно, то число 6 відтворене навіть у часі - "і о годині так приблизно шостій".

Далі спробуємо розібратися у просторовій картині. І знову ж таки – диявол криється у деталях: кожен елемент простору має гандж: "на тріснутому блюді смужка клею, дме зі шпарок вічно, згорілі дрова чорне попелище"... Пасічник ‒ велика любителька руїн у поезії, правда прописує руїну вона легкими і майже непомітними мазками: "холодно, стільці примерзлі мертво до підлоги" тощо.

Проте найцікавішим, на мою думку, тут є образ смерті. Він, звісно, теж криється в деталях: "чорне попелище, вони також одягнуті у чорне". Чорний колір, урочисто накритий стіл ‒ очевидно ідеться про похорон, чи поминки ліричної героїні. Але ми ж знаємо, що жінкам нічого не дай, лиш розіграти власну смерть, щоб  побачити, хто найголосніше плакатиме, а кому буде байдуже. Ну і, звісно, урочисто встати з гробу і роздати стусанів тим, кому не сумно... Ну але до чого я це веду ‒ якби знати точно, що авторка покине цей світ взимку, то строфа, де сніг – останній чоловік в житті героїні, могла би сприйматися як пророча:

і ті обоє з пухом над губою
що одночасно кажуть «вечір в хату»
але не зачиняють за собою
бо ще за ними сніг іде лапатий

Але вже обридла мені ця меланхолійна готична романтика і переходимо до останньої строфи:

я позсуваю аж перед світанком
стільці примерзлі мертво до підлоги -
порожні тарілки порожня склянка
і протяг наче не було нікого

"Протяг, наче не було нікого" - пишеПасічник, дорікаючи, ясна річ, бо і тарілки порожні, і склянка порожня, а доброго слова в останню путь так ніхто й не сказав. А загалом, класний вірш, дуже літературний, дуже хрестоматійний.  Живи нам, Наталю, ще сто літ, пиши нам, бо краще за тебе все одно ніхто не може.