Михайло Карасьов. Аристотель проти Забужко.

Від автора:. обмежуся тут словами письменника і критика Олександра Стусенка, котрі все пояснюють про мотиви цієї (та й інших) публікації:  «Я не кажу нічого нового. Та й завдання критика – не тільки відкривати нове, а й невтомно нагадувати про вже відкрите».

Аристотель проти Забужко.

Відгук на роман О. Забужко «Музей покинутих секретів».

     Особисто я прихильно відношуся до творчості Оксани Забужко. Але оскільки книгу її читати довелося довго (800 з лишком сторінок тексту!), то якось в перервах між цим заняттям потрапила до моїх рук «Поетика» Аристотеля, де великий мислитель возводить, так би мовити, колони, на яких має триматися художній твір. Сподіваюся, буде цікаво поглянути, як зруйнування цих античних колон може обвалити будівлю навіть сучасного роману.

      Почнемо такою цитатою з «Поетики»: «У самій поезії трапляються двоякого роду помилки: одні, які стосуються самої суті поезії, інші — цілком ви­падкові. Якщо поет задумав щось відтворити, але не може цього виконати, то це помилка по суті. Якщо ж поет уявив собі щось неправильно, наприклад коня, що піднімає одночасно дві праві ноги» – то це не стосується до критики поезії».      

    Прислухаючись до Аристотеля, не будемо ламати списи над тим, про що пише Забужко.  Зупинимося коротко тільки на одній тезі, та й то з огляду на співпадіння позиції авторки з нелюбою їй Ліною Костенко. «Музей покинутих секретів», як і  «Записки українського самашедшого» – це романи про тих, хто навіть у безнадійній боротьбі з системою не втратив людського в собі. Забужко називає їх «необлічимою армією героїв поразки», Костенко – тими, хто тримає оборону проти «суспільства приматів». Хоча в Забужко ця ідея збовтана і розбавлена багатослів’ям та регулярними статевими актами, але обидві письменниці тягнуть воза таки в одному напрямку. В зв’язку з цим здається дивним  «хамський», за висловом Василя Костюка, випад Забужко проти Ліни Костенко, яка, хоч і не називається по імені, але чітко вгадується в її шаржі. Як виправдання, героїня Забужко каже нам, що поетеса, мов, «строїть» із себе жертву режиму, не зазнавши справжніх переслідувань з боку радянської влади. Якщо таким чином письменниця додає емоціональний штрих до характеру героїні (та втратила батька, котрий спробував боротися проти влади), то і об’єктом її агресії слід би вибрати художній образ, а не реальну людину. Інакше ні про що інше, крім як про відсутність в авторки порядності і смаку, такі опуси читачеві не кажуть.

     А тепер перейдемо до суті справи. «У тому і вся суть, – писав Аристотель, –  що поет повинен якнай­менше говорити від свого імені; у протилежному випадку він не зможе відтворювати дійсність …До того ж, якщо хтось понанизує підряд моралізуючі міркування, пишні вислови й думки, він не осягне ще мети трагедії, але осягне це трагедія, яка меншою мірою вдається до цих засо­бів, але замість того має фабулу й зв'язок подій».

     Здається, саме тут письменниця завалила першу Аристотелеву колону. Попри те, що роман написаний як художній твір, всі його персонажі, аж до сільського дядька з Золотоноші включно, явно думають і говорять голосом самої Забужко. І, що ще гірше, з притаманною Забужко багатослівністю.

     Як наслідок, з героями маємо проблему. Письменниця, безперечно, вміє знайти точне слово, передати психологічну особливість характеру. Але от біда: герой уже ніби й означився і запахом, і поведінкою, і, особливо, вмінням кохатися – означився і потонув у хаосі деталей, важливих лише авторці. В деталях втрачається гострота і вольова спрямованість його вчинків. Ось Адріян: думав-думав про свою Лялюську, котрій запропонував шлюб, а вона відмовилася, тоді подумав, що в неї поняття про шлюб ніби замазане олійною фарбою, по асоціації згадав, що так само фарбою було замазане вікно в шкільному туалеті – і починаються на пів сторінки роздуми спочатку про шкільний туалет, потім про студентський… Або ще приклад такого, вибачте, як біг зайця по мінному полю, речення: «У відповідь Лялюська зробила одну з своїх фірмових «гримасенцій» – глибокодумно закопилена губка й грізно наставлені рогом очка, зветься «мовчання вовків»: коли всі аргументи вичерпано, але до поразки не признаєшся бо западло (є в неї ще «мовчання ягнят» – із жалісним поглядом спідлоба, і то вже означає благання в опонента пощади), як завжди в таких випадках, я не втримався, щоб не розсміятися та не обняти мою милу кривляку, і тут мене справді взяв сумнів: чорть його зна, а може, й бачив колись такий однострій – на яких-небудь галімих плакатниках на військовій підготовці абощо?.. Як-не-як, усі ми діти холодної війни, а ті, кого вчено на технарів, то й поготів, – не на що ж нас і школили, як не на службу родимому Ве-Пе-Ка, котрий, нівроку йому, так ганебнюще загнувся, з нашого курсу я чи не останній, хто ще символічно числиться при професії, хоч хліб, слава Богу, їм не з неї, бо з неї вже й шкоринки не з’їси, ціле щастя, що змалку любив бавитися дзядзьовими портсигарами, придалося тепер…» і так далі, і тому подібне. Тому навіть трагічна подія, як то смерть художниці Влади Матусевич, глибоко не торкає читача, бо його попереду не торкнув образ Влади аж настільки, щоб читати рефлексії з цього приводу героїні Дарини впродовж десятків сторінок, та ще й з відступами в усі боки, куди веде думка: то про силу і слабкість чоловіків, то про природу любові, то про суспільну мораль соціалістичного суспільства – і аж до того, як дядя Володя «пукав, як у сурму сурмив», голячись у ванній.

        Зате там, де Забужко описує подію нехитро і цілеспрямовано, читати стає цікаво, а в напружених моментах, як то останні години життя героїв УПА, навіть захоплююче. Письменниця відступає від «особливостей» свого письма. Все в тексті припасовано до хребта розповіді, немає зайвого. Чітко бачиться протистояння двох сильних натур, Адріяна і «Стодолі», трагічний героїзм боротьби і самопожертви. На жаль, таких сторінок в романі небагато.

     Можливо, інтуїтивно відчуваючи непідйомну вагу авторської присутності в романі, Забужко пробує застосувати різні форми оповіді: то репортаж з вкрапленнями від 3-ї особи; то роздуми Адріяна, якому для чоловічої енергетики вставляються в мову матюки; то діалог без будь-яких розпізнавальних знаків на дійових особах. Але це не рятує письменниці, вона тоне в потоці слів і думок, більшість із яких не має до сюжету ніякого відношення. А мудрий Аристотель казав: «Адже на долю одного може випасти без­межна кількість подій, з яких не всі будуть становити єд­ність. Так само може бути багато вчинків однієї особи, із яких аж ніяк не можна скласти суцільної дії.  …Гомер, складаючи «Одіссею», не зма­лював усього, що трапилося з героєм, наприклад, як його поранено на Парнасі або як він прикидався божевільним, коли збиралися на війну, — бо ні одна з цих подій не ви­пливала з іншої на основі ймовірності. …З простих фа­бул і дій найгірші епізодичні; а епізодичною дією називаю таку, у якій епісодії йдуть один за одним і без імовірності, і без необхідності. Такі фабули складають погані поети че­рез власну безпорадність, а хороші — з огляду на суддів». Не будемо домислювати, з огляду на що робить так Забужко, але обрізання зайвого, думаю, пішло б роману тільки на користь.  

     Окремо скажемо кілька слів про мову твору. Можна погодитися з тими, хто говорить про «смакування тексту» Забужко. Дійсно, мова письменниці оригінальна і впізнавана. Так, замість «важливіші» вона пише «передніші»,  «слідив її очима», замість прийнятого «слідив за нею очима», «стріляти до беззбройної людини» тощо. Але, немов намагаючись досадити Аристотелю, який казав: «Занадто яскрава мова могла б затьмарити і характери, і думки», Забужко і тут передає куті меду. Намагання будувати оригінальні мовні конструкції роблять сказане двозначним: «стояли, себе не торкаючись» – авторка хоче сказати «одне одного не торкалися», а читається, що кожен не торкався до себе; «плакати під цим небом нема кому» в значенні «нема до кого»; «до поразки не признаєшся», що має сприйматися як «не признаєш поразку». В розділах про УПА, закономірно, більше вживається галицького діалекту, іноді через це навіть важко вловити смисл сказаного. Але то хай би собі було, для правдивості – якби ті діалектизми не виглядали аж занадто штучними, вжитими спеціально. Мова стає схожа на мову національно орієнтованих народних депутатів – з канадськими такими інтонаціями. Наприклад: «…був би живий небіжчик, українська карта межи Гітлером і альянсами з певністю розігрувалась би в часи війни інакше, з не порівняно кориснішим для нас вислідом»; чи ще оригінальніше: «Фест мав журу, пся кість. На знимці це було не до приховання».

     «Перекладачі у Франції жалілися, що її мова їм недосяжна», – писав у своїй рецензії на роман Л. Плющ. Думається, жалілися недарма.

     Проте, як на нашу з Аристотелем думку, найбільшої шкоди «Музею…» завдало жанрове розмаїття. З цього матеріалу міг би вийти прекрасний детектив, класична сімейна сага, історичний твір, сучасний соціальний чи виробничий роман, твір у жанрі фантастики або містики; а ще, безумовно, любовний та еротичний роман, роман ідей, символічна притча; врешті, документальна публіцистика. Складається враження, що письменниця, не визначилася, що ж вона буде писати, і все перелічене хаотично та разом розмістилося на сторінка її твору. А великий Аристотель казав же, що: «почуття міри — загальна передумова для всіх видів слова». Та до цього ще й додавав: «Ще більш недоречно було б змішувати в епопеї віршові розміри»; слід розуміти в нашому випадку – жанри (кожен жанр, за Аристотелем, пишеться своїм віршованим розміром). Тому не можна не погодитися зі словами Михайла Наєнка: «Художнього ефекту в романі досягнуто почасти мозаїчним поєднанням фрагментів, які скріплені оповідною тканиною наратора. Про міцність того кріплення (здійсненого переважно свідомістю та оповіддю журналістки Дарини) говорити, на жаль, не доводиться; надто нерівними (в стильовому плані) видаються окремі мозаїчні картини роману».

     Дійсно, розмова журналістки Гощинської з бізнесменом-політиком Вадимом про відсутність моралі у представників влади доцільна у полемічному творі, але виглядає інородною в детективі. Для детективу також неприйнятний той стиль, коли в розповіді через непотрібні для розвитку сюжету відступи фактично відсутня дія і читач перебуває у стані крота: він відчуває дію на смак, на дотик, на емоцію персонажа, але не бачить того, що відбувається. А містика про скінченність людських спогадів, одночасні сни героїв про одне й те саме минуле, раптове пересічення між собою персонажів минулого і сьогодення – все це було б добре у фантастичному серіалі, якби не серйозні заявки на реальну соціальну тематику; ті кілька фраз, котрі приснилися вночі Адріяну Ватаманюку і записані ним спросоння на пачці цигарок, взагалі нагадують якийсь код да Вінчі. Врешті, все це можна було б сприйняти, як поетичні алегорії, але, знову ж, на  тлі історичного твору описані епізоди набувають вигляду дешевої мелодрами. Історії УПА у романі теж фактично немає, є лише скалки «секретів», які абсолютно не дають картини боротьби.

     Навіть Кузьма Прудков, не говорячи вже про Аристотеля, казав: «Ніззя об’ять необ’ятне». Забужко спробувала і, здається, даремно.

     Щоправда, відносно поєднання в одному романі різноманітних жанрів існує й протилежна думка. Яна Дубинянська на сторінках «Літакценту» пише: «Роман Забужко якнайкраще ілюструє тезу, яку я давно вже не втомлююся повторювати: все найцікавіше у сучасній світовій літературі (що є, на відміну від української, добре жанрово структурованою) твориться на межі й перетині різних, аж до непоєднуваності, жанрів і напрямів. Це не кон’юнктурне прагнення догодити всім категоріям читачів, а природна багатошарова стереоскопічність, без якої сьогодні вже не можна. „Музей покинутих секретів” — саме така стереокнижка. Наочний взірець того, як це робиться».

     Може, дане твердження й справедливе, коли така стереоскопічність є усвідомленим засобом, і на межі жанрів дійсно створюється щось оригінальне. А коли хаотична і спонтанна суміш жанрів нівелює здобутки в кожному з них – то це треба назвати не стереоскопічністю, а якось по іншому. Не втримаюся, щоб не навести один з коментарів до статті Дубинянської в «Літакценті»: «gelia коментує: …Перелічені рецензенткою «складові» «Музею…» – ідеологічний, символічний і т.д. романи – дійсно, «імєют мєсто бить», але чому так нудно його читати? Чому хотілося пропустити (і пропускала) цілі сторінки якихось «уходів в бік»?».

     І лише в одному письменниця Забужко слідує за Аристотелем. «Хвилює той, хто сам схвильований, і сердить той, хто сам у гніві», – писав майстер. Без сумніву, роман «Музей покинутих секретів» написаний небайдужою рукою. У Забужко є велика і рідкісна для нашого прагматичного світу здатність проявляти до «героїв поразки» співчуття, прожити їхніми болями якусь частинку свого життя. Може, для читача, який осилить прочитати «Музей…», саме це й переважить усі недоліки, і книга Забужко стане на його полиці до улюблених книг. Щоправда, порадимо поставити десь поруч і «Поетику» Аристотеля. Щоб не втрачати орієнтирів.

 

 

*   *   *

М.Карасьов. Графоманія: реверсування до істини.

Від автора. Чим менше розуму в людини, тим більше псевдонаукових термінів у її творчості. Цю ситуацію можна довести до абсурду, що й намагався зробити автор допису.

Графоманія: реверсування до істини.

          До промульгації¹ даного твору мене спонукало уповільнення процесу ад августа пер ангуста, котре все чіткіше відслідковується в нашій літературі. Вузьке маємо, високого ні. Як справедливо зауважує В.Єшкілев: "Нове переважно виникає як чергова спроба верифікації архетипу задля підтвердження наративної та етичної гармонії логоцентричного простору".² Причиною цього, як на мене, є графоманство, котре привело до дисменореї в сучасному літпроцесі.

Загальновідомо, що графоманство залягає в абіотичній сфері, де аберація сприймається як сама істина. А відсутність у голові графо­мана лярду³ і  порушення функції ньяя робить його навіть небезпечним, змушуючи розглядати вищеозначену особу вже не як хоббіта⁴ , а як важко­хворого пацієнта.

"Можливо, - каже І. Бондар-Терещенко, - все повищесказане, легітимізуючи подібне містичне світобачення, наново утверджує єдність сакрального і профанного у цьому світі".⁵ Може, й так у контексті цілого. Але ж мова йде не  про юнацьку гебефренію!  Клінічні дослід­ження підтверджують у графомана гемералопію особи, що не дає йому можливості об'єктивно оцінити власні потуги. Не можу згодитися з А. Підпалим, котрий пише: "Зрозуміло, що відповідна доза радикалізації призводить до естетики межових ситуацій".⁶ Які межові ситуації при гемералопії! До того ж, процес ускладнюється синдромом Віпера – Мегарі⁷, котрий додає графоману титанічної працездатності. А це взагалі виводить з кругообігу питання суперечки.

Характерним для графоманії є здатність пацієнта бачити над власною головою гало. В цьому випадку деякі редактори закупорюють графоману гастропору. Однак це малоефективно, бо хворий, як правило, здатен продукувати сам в себе. Більш дійовим є ексцитативний дефетизм, та ми не можемо зупинитися на цьому методі в зв'язку з обмеженими розмірами статті. Скажемо лише, що при успішній терапії рефлективне гало змінюється сцинтиляцією, а згодом і зовсім зникає. Водночас, при появі деменції особу слід негайно здати до божевільні, супро­водивши фразою: "Гак ітур ад астра"!⁸

Епідемічних форм набирає графоманство при створенні в групах ризику так званих літстудій. Воно швидко переходить до автоміксису⁹, що породжує літерально вербалізм.¹⁰

Іноді графоманія приймає форму дипсоманії, яка, воленс-ноленс, з часом проліфікує у хронічну абісофілію. При цьому графоман в'яло екструзує сенсибельні відходи творчості на поверхню, мало перейма­ючись їх подальшою долею. В пуерперальному¹¹ стані графоман стає неприродно веселим, переживаючи солодкий стан рахам-лукуму.

При наявності таких і подібних симптомів необхідне застосування кардинальних заходів. В крайніх випадках застосовують переміщення графомана в афотичну зону шляхом більмування очних яблук. З іншого приводу, але мудро висловився І.Бондар-Терещенко. "Таким чином, - пише він, - за допомогою "стьобу" відбувається дистанціювання "книжкових" моделей від комунікативної сфери масових "ревю".¹² Дійсно, що після подібних заходів графоман навіки дистанціюється від пера і паперу.

І ультима раціо. При діагностиці графоманства треба виключити через атрибуцію кампіляторство, яке потребує заходів, адекватних лікуванню клептоманії, а під час реконвалесценції для маноцитинування слід дати можливість графоману ліквідувати лізигенну порож­нину в його душі.

Арс льонга, віта бревіс!

Діксі.

Примітки.

1. Промульгація - обнародування державного акту. Цим підкреслюєть­ся важливість піднятої проблеми.

2. Класики жанру не коментуються.

3. Дисменорея  - тут: порушення закономірної циклічності в розвитку літератури.

4. Лярд (анг.) - топлене свиняче сало.

5. Хоббіт - людина, вражена яким-небудь хоббі.

6. Див. п.2.

7. Див. п.2.

8. Віпер - перекидач рудних вагонеток; Мегарі (араб.) - одногор­бий верблюд.

9. Гак ітур ад астра (лат.) - ось стежка до слави.

10. Автоміксис - самозапліднення.

11. Вербалізм - марнослів'я; намагання приховати за великою кіль­кістю наукових термінів відсутність глибоких знань і серйозної думки. Див. цю статтю, а також кращі твори класиків жанру.

12. Пуерперальний - післяпологовий.

13. Див. п.2.

 

 

*   *   *

 

 

Євген БАРАН. ВОСКРЕСЛІ ДЗВОНИ ПАМ’ЯТІ

Про автора. Читаючій публіці представляти Євгена Барана  особливої потреби немає. Він один із найавторитетніших українських критиків. Кандидат філологічних наук. Заслужений працівник культури України. Його критичні статті і рецензії своєрідні: вони ніколи не несуть в собі зла. Перо автора спрямоване на відкриття нових (або призабутих) імен, він ‒ провідник читача в розмаїтому світі літератури. Себто, Є. Баран робить те, ради чого насправді має існувати літературна критика.

 

ВОСКРЕСЛІ ДЗВОНИ ПАМ’ЯТІ

               Роман Горак. Сотворені собою. Книга есеїв. Львів: Каменяр, 2020. 525 с.

                                                                             

„Кожна людина носить  в душі альбом неминаючих картин.

Це спомини. Прилинуть і – або задзвонять воскреслими дзвонами,

 що зігріють душу, або заплачуть сумним реквіємом…“

                                                                                                           З листа Ольги Дучимінської до Романа Горака

 

        Я не знаю инчого письменника, який пише так завзято. І це в жанрі художньо-документальному. Звати цього „завзятця“ Роман Горак. Від першої відомої своєї книжки «Тричі мені являлася любов» (1983) і до книжки «Василь Стефаник. Біографія» (2020), зробленої на основі тритомного дослідження під одноіменною назвою, що вийшло у 2015-2017 роках,  пройдена дорога в десятки людських історій та біографій. Серед найпомітніших, окрім біографічного циклу про Івана Франка (в співавторстві з Ярославом Гнатівим, Шевченківська премія 2010) і цілого циклу довідково-біографічного характеру книжок про Каменяра, книжки про Маркіяна Шашкевича («У сутінках», 1989), Леся Мартовича («Лесь Мартович», 1990), Миколу Устияновича («Микола Устиянович», 1994; у співавторстві), Івана Керницького («Іван Керницький – поет з Божої ласки», 2012), Ірину Вільде («Кинути каменем», 2016), Квітку Цісик («Журавлі відлетілі…», 2018). На підході біографія Андрея Шептицького. А ще книжки біографічних есеїв «Львівські історії» (2016), «Українські історії» (2018), і ось тепер – «Сотворені собою» (2020).

          Уже навіть не дивуюся цій працездатности Романа Горака. Просто згадую, кого можна поставити поряд? Григорія Гусейнова, Михайла Слабошпицького, покійних Леоніда Куценка та Володимира Панченка. Небагато їх є. Але кожний залишив простір світла навколо себе. Хоча до кожного з них є якісь людські претензії і професійні зауваги. Але суть їхнього творчого набутку захована у відомій фразі, що не помиляється той, хто нічого не робить.

          У цій черговій книзі зібрано 13 історій. На обкладинку винесено імена дев’ятьох героїв біографічних есеїв, три родинні спогадові історії (про діда, батька, дружину) і лірична замальовка-спомин про Марію та Івана Кушнірів, які загинули в УПА, - не винесені автором на обкладинку книжки.

          З тих історій мені найцікавіші декілька: про актора Бориса Міруса (р.н. 1928), мого земляка з Чорткова, який відбув свої покарання в сталінсько-хрущовських таборах смерти, і нині в рядах акторів театру Заньковецької, про Ольгу Дучимініську (1883-1988), з якою Горак був знайомий ще зі своїх студентських часів, про новеліста Василя Ткачука (1916-1944) і про художника і письменника Юрія Лесюка (р.н.1947).

          Несподівано людським є есей про Софію Парфанович, про яку залишив дуже котроверзійні й негативні спогади Юрій Шерех [«Софія Парфанович писала оповідання з перспективи гінекологічного  кабінету», -  «Я – мене – мені… (і довкруги)» т. 2, 2001, с. 63]. Але Шерех-Шевельов був живою людиною, зі своїми симпатіями та антипатіями, а тому до його Спогадів треба підходити виважено і спокійно. Тому симпатична сильветка Горака врівноважує крайнощі Шерехівських оцінок і характеристик.

        У розповіді про Ольгу Дучимінську є декілька фактів сумних щодо зовнішньої людської поведінки (коли на похорон письменниці в 1988 році Роман Лубківський заборонив Гораку виступати від імени Львівської спілки письменників, а з прикарпатських „борців-крикунів“ на похорон не прийшов жодний). Трагічна доля цієї письменниці, якій „пришили“ участь у вбивстві Ярослава Галана, син якої Олесь загинув, захищаючи Карпатську Україну, а донька померла у Мюнхені 1979 року. І Ольга Дучимінська поневірялася з 1958 року, коли її випустили із заслання, а 1968 вона була реабілітована, по чужих кутках: «Світ був мені хатою. Я любила любити світ».

          Чи несподіваний поворот долі судді на процесі Галана Івана Закалика, якого звинувачували у зраді, а виявилося, що він з дружиною брали участь у нападі на пошту в Городку в 1932 році і передали пістолети Біласу і Данилишину.

        Про Василя Ткачука, письменника-новеліста, твори якого видані вже і Романом Гораком, і Христиною Синітович (обидві книжки вийшли в 2013 році у Львові та Івано-Франківську), знаємо мало. І є твори цього безсумнівно талановитого новеліста, які чекають свого видання. Бо спогади  Остапа Тарнавського («Літературний Львів: 1939-1944», перше видання в Україні 1995 року) подають нам образ такого собі легковажного бабія-ловеласа. Але це не вся правда про Василя Ткачука, зрештою, що ця «правда» додає до світу прози новеліста?

          Юрій Лесюк – львівський художник і автор двох чудових книг про своє дитинство і студентську юність, є родом з Ковалівки. Ця родина (усіх п’ятеро, найстарша сестра Катерина, наймолодша сестра Ганна) – три брати -  Микола – професор-мовознавець, Петро - музикант, Юрій – художник, письменник -  відома в історії національної культури кінця ХХ-початку ХХІ століття своїм ентузіястичним і відданим служінням українству. І цій любові, і цій відданости завдячують своїм батькам.

          Що мене по-доброму дивує у Романа Горака – се його уміння знаходити в цих людських історіях ключ до кожної. Знайти слова, які зачіпають, не забуваються (той же есей про актора Святослава Максимчука, доброго приятеля Горака). Автор віддає належне не тільки українцям, але й тим людям, які приклалися до розвитку культури, промисловости в краї. Таким є есей про нафтового промисловця Роберта Домса (1815-1893), родом німця, що жив і працював у Львові.

          Словом, біографічні есеї Романа Горака є пізнавальними, відкривавчими і художніми. Такими, які українське минуле олюднюють і роблять актуальним та сучасним.

 

 

Сергій Іванович Запоржанин. Дозволено в життєписі.

Про автора. Достовірної інформації про пана Запоржанина катма, а ділитися чутками автору цього блогу негоже. Тому обмежимося тим, що відмітимо іронічний (а часто сатиричний!) почерк автора та його здатність розіграти читача. Але зауваження критика, попри згаданий стиль, бувають слушними. Тому читаємо.

Дозволено в життєписі.

Не можна весь час сварити, треба й похвалити. Сьогодні я спробую розібрати вірш Наталії Пасічник (підніміть тих, хто знепритомнів, а тих, хто помер ‒ винесіть). Я вже писав якось, що вірші Пасічник, як і вона сама – доволі анархічні. Ідеться передусім про зміст і посил, а не про форму. Але й анархія Пасічник ‒ умовна, вона схожа на річ в собі, на державу в державі, на такий собі маленький Ватикан, обнесений частоколом, а вгорі колючий дріт під електичним струмом ‒ "не залазь ‒ уб'є". Або не вб'є ‒ все залежить від настрою Пасічник. Це був ліричний зачин, а зараз вірш!

 CASANOVA’S LIST

я стіл накрию у вітальні гостям
я витягну свою найкращу сукню
і о годині так приблизно шостій
виделкою об пляшку дзвінко стукну

дзюркоче цівка сивої горілки
на тріснутому блюді - смужка клею
а скільки їх запрошено а скільки -
полічимо на пальцях однієї

я вибрала для кожного з них місце
критерій взявши лиш хронологічний
- заходьте - не баріться - лютий-місяць
тут холодно і дме зі шпарок вічно -

згорілі дрова чорне попелище
вони також одягнуті у чорне -
і той що біля мене сів найближче
і той з яким не склалося повторно

і ті обоє з пухом над губою
що одночасно кажуть «вечір в хату»
але не зачиняють за собою
бо ще за ними сніг іде лапатий

я позсуваю аж перед світанком
стільці примерзлі мертво до підлоги -
порожні тарілки порожня склянка
і протяг наче не було нікого…

Отже маємо цілий ряд впізнаваних літературних образів, а тому вестиму мову про постмодерн. "я  стіл накрию у вітальні гостям"‒ пише Пасічник, виходячи із відомого Цвєтаєвсього (теж запозиченого у Тарковського)  "ты стол накрыл на шестерых". І як не дивно, у Пасічник теж 6 гостей ‒ вона і ті, що "на пальцях однієї". Пасічник полюбляє, щоб деталі складалися у пазл і якщо вчитатися уважно, то число 6 відтворене навіть у часі - "і о годині так приблизно шостій".

Далі спробуємо розібратися у просторовій картині. І знову ж таки – диявол криється у деталях: кожен елемент простору має гандж: "на тріснутому блюді смужка клею, дме зі шпарок вічно, згорілі дрова чорне попелище"... Пасічник ‒ велика любителька руїн у поезії, правда прописує руїну вона легкими і майже непомітними мазками: "холодно, стільці примерзлі мертво до підлоги" тощо.

Проте найцікавішим, на мою думку, тут є образ смерті. Він, звісно, теж криється в деталях: "чорне попелище, вони також одягнуті у чорне". Чорний колір, урочисто накритий стіл ‒ очевидно ідеться про похорон, чи поминки ліричної героїні. Але ми ж знаємо, що жінкам нічого не дай, лиш розіграти власну смерть, щоб  побачити, хто найголосніше плакатиме, а кому буде байдуже. Ну і, звісно, урочисто встати з гробу і роздати стусанів тим, кому не сумно... Ну але до чого я це веду ‒ якби знати точно, що авторка покине цей світ взимку, то строфа, де сніг – останній чоловік в житті героїні, могла би сприйматися як пророча:

і ті обоє з пухом над губою
що одночасно кажуть «вечір в хату»
але не зачиняють за собою
бо ще за ними сніг іде лапатий

Але вже обридла мені ця меланхолійна готична романтика і переходимо до останньої строфи:

я позсуваю аж перед світанком
стільці примерзлі мертво до підлоги -
порожні тарілки порожня склянка
і протяг наче не було нікого

"Протяг, наче не було нікого" - пишеПасічник, дорікаючи, ясна річ, бо і тарілки порожні, і склянка порожня, а доброго слова в останню путь так ніхто й не сказав. А загалом, класний вірш, дуже літературний, дуже хрестоматійний.  Живи нам, Наталю, ще сто літ, пиши нам, бо краще за тебе все одно ніхто не може.

 

Володимир Ворона „Ми всі одно...”.

Про автора. За професією Володимир Ворона – інженер-будівельник. Працював за фахом, займався рекламним бізнесом, виготовляв вироби із натурального дерева. У даний час, як каже сам, займається різьбленням слова.   Написав повість «Одвічний дух Десни». У 2018 році його історичний роман «Відступник» посів перше місце на Всеукраїнському конкурсі «Коронація слова».    

„Ми всі одно...”

 Рецензія на трилогію П. Сороки „Симфонія Петриківського лісу”

     Людина я в межах розумного вперта і з обраної стежки звертаю рідко, а тому продовжую наполягати, що українська наша література дивним, незрозумілим мені чином бідна на прозові твори, присвячені природі. 

   І якщо знавці нашого літпроцесу можуть стверджувати, що в похмурих підземеллях "укрсучліту" існують незнані майстри вітчизняної літератури про природу, то все одно, невідомі широкому загалу їхні шедеври є, за визначенням Канта, "річчю в собі". Чи стануть вони "річчю поза собою", себто надбанням соціуму, цілої цивілізації - то ще велике питання. А чому так? Суспільству це нецікаво чи тут вина тих, котрі мали б розставляти дороговкази для нього? Особисто для мене питання це лишається відкритим. 

   Дивним чином читач нині може знайти новітню українську літературу на будь-яку тему, окрім книг про природу. Наші люди начебто усі поголовно люблять природу, принаймні любителів "культурно відпочити" на її лоні хоч греблю гати, жаль лише, що від такої "культури" спілкування з нашою Матінкою, страждання її лише зростають. І всі ж, як один б’ють себе у вишиванку, стверджуючи, що кращої природи, ніж українська, годі й шукати – і надихає, і крила дає... От тільки чомусь ніхто з тих, що пишуть, не ширяє в її піднебессі. А звідки ж тоді взятися серед наших людей таким знанням чи досвіду спілкування з природою , щоб користь від нього стала обопільною? Адже почерпнути їх, виходить, і немає з чого: книги такі відсутні. 

   Коли ти бачиш, як з кожним поколінням, ба, навіть з кожним роком Людина все більше перебирає на себе силу матері-Природи, лишаючи її здатності навіть на просте відтворення, то розумієш: це шлях до самознищення. Часу лишається все менше, а ідеї, що опановують цивілізацію, все якісь безглузді, а прірва між нами і Матір"ю все ширша і чим далі простягається наше нерозуміння Природи, тим безглуздіші народжуються ідеї, тим більший ризик, що саме вони ляжуть в основу останньої парадигми шостої цивілізації Homo sapiens.

   Та на цьому ось тлі похмурого декадансу зовсім випадково потрапляє раптом до рук книга з геть несучасною назвою: "Симфонія Петриківського лісу". Що? Невже про природу?! Ану ж бо... 

    Забігаючи наперед, скажу, що по прочитанні трилогія постала переді мною чимось на зразок музейної анфілади. Не буду приховувати: до першої зали цієї анфілади заходив з певними ревнощами, можливо, що й острах якийсь долав – а раптом відчую нікчемність власного письма, бо ж і я пишу про природу?!    

   ...Читач очима автора вчиться бачити ліс. Саме так, бо "дивитися" для сучасної, тим більше міської людини часто-густо зовсім не тотожне значенню "бачити". Той, хто був у лісі хіба випадково, починає розуміти, як там все пов’язано між собою: дерева і птахи, тварини і рослини. Інший, котрому ліс добре знайомий, співставляє враження – власні та авторові: і це майже так само цікаво, як бачити ліс уперше.

   Кількамісячна лісова робінзоніада автора вмістилася на шестидесяти п’яти сторінках "Лісничівки". Як? Щонайменше тридцять годин спілкування з лісом втиснути в одну сторінку?! Хм... Відсутні подробиці чаруючого лісового побуту  з детальними описами "тихого полювання" чи ледь не первісного рибальства. І де ж рецепти простецької чоловічої кухні відлюдника, що мусить викликати в читача мимовільне слиновиділення, приступ вовчого апетиту і білу заздрість до автора-щасливця? Не святим же духом харчувався в лісі Петро Сорока?

   І взагалі, чому все своє кількамісячне перебування в лісі він не закарбував у вигляді об"ємного, нехай і словесного, барельєфа, як на фризі давньогрецького храму, а лише прописав таким собі штрих-пунктиром – де "широким мазком, а де тонкою лінією", як полюбляли писати літературні критики часів СРСР?

  Подивований і без жодної відповіді на посталі питання входиш в "Апокрифи ліщини" – наступну залу анфілади і з перших кроків по ній розумієш – це вже зовсім інший рівень: на щабель, на цілий порядок вищий очікуваного. І з подивом довго бродиш по тому просторому "залові", переходячи від одного "апокрифа" до іншого, подовгу затримуючись, як біля улюблених полотен великих майстрів, часом повертаючись до деяких, аби ще раз отримати насолоду – таке диво! Та ні, "зала" – це не те... Тут доладніше говорити про сад – живий, під відкритим небом, з  деревами та кущами досконалої форми і неймовірних відтінків листу, чиє гілля висне під вагою зрілих плодів несуєтної мудрості – аби кожен, хто навідався сюди, зміг уволю насолодитися плодами праці того, хто створив цей диво-сад. Тут уже не йдеться про "бачити". Тепер читач вчиться у автора вмінню спостерігати і не просто спостерігати, а й співставляти, розмірковувати і робити зі спостереженого часом несподівані, але однозначно непересічні висновки

   "Бродив темними хащами і коли вийшов на сонячну поляну, то аж сп’янів од тепла і світла. Й ніби вперше у житті відкрилася мені вся сила та велич сонця, його безцінні щедроти. І довго купався та розкошував у його сяйві й не хотів, щоб це колись закінчилося. І душа моя радісно співала, і зрозумів: ціну затінню ще можна скласти, але сонце ціни не має".

   Або ось таке:

   " У лісі невгавучі комахи залишаються невидимими, доки на них не впаде скісне сонячне проміння. А упавши, визолотить їх і очам відкриється звинний повітряний танок.

   Так і з людським словом. Щоб воно засвітилося, треба, аби на нього упав промінь Божої любові й благодаті. Тільки за такої умови можна достукатися до серця іншої людини".

Безперечно осяяні тим променем, "апокрифи" рясніють мудрим словом Петра Сороки і тобі ну ніяк не хочеться йти геть: читаєш, перечитуєш, дивуєшся, що хтось може споглядати світ твоїми ж очима з тою лиш різницею, що йому вдалося ототожнити чудодію слова, осяяного Божою благодаттю з позолотою від сонячного променя в самій природі, а тобі ні... Потім читаєш про дивовижні зміни, котрі життєдайний промінь коїть з нашим світом  і радієш душею: "А так. Так!"

  І ото читаючи й перечитуючи, смакуючи уявні свої відчуття, вертаючись та йдучи вперед, постаєш якоїсь миті перед останньою частиною трилогії: "Кора" (лісові псалми). 

   Ще один щабель угору. Знову на порядок вище. Вже музика вишніх сфер: нюанси і відтінки римованого слова, що наскрізь, як весняна земля талими водами, просякнуте авторськими роздумами про вічне, про органічний зв’язок життя лісу та нашого, людського. І стає зрозумілим задум: автор недарма замислив цю книгу, як трилогію – він таким чином вів свого гостя від простого до складного, готував його до сприйняття власної поезії, до поетичної симфонії,  котру, будь вона вкраплена в тіло твору з самого початку, можливо, більшість і не осягнула б, і пробігла мигцем по діагоналі, думаючи побіжно про щось своє...

Що душа шукає в цьому лісі?
Музики?
Всамітнення?
Краси?
Чи тієї сонячної пісні,
За яку півцарства віддаси?
Шовкового дотику метлиці? 
Днів, що нерозумно загубив?
Чи одного дива таємниці -
Ще ніким не видихнутих слів.

   А так, по волі автора , по замислу його, неспішно, природно, розтеплений душею,  йдучи тим диво-садом, вслухаючись у музику рим, починаєш з кожним кроком прагнути  все більш складної роботи для розуму свого і серця, ба, навіть злету думки і душі!

Повільно сіло сонце – і мені
Лишилася, мабуть, якась година,
Щоб дочитати у самотині
При світлі денному святого Августина. 

Таке безсмертне сяйво небо ллє,
Така любов в душі неопалима,
Що та година більша, як моє
Життя, яке лишилось за плечима.

      У Петра Сороки не побачиш логічно вивіреної послідовності його поетичних роздумів. "Лісові псалми" швидше нагадують лісові походеньки грибника по вкрай заплутаній траєкторії: сторонньому це видасться безцільним блуканням, та насправді тут іде пошук істини душею, відкритою до свого Творця. 

   Як шукають істину в природі? Кружляють і повертаються, аби поглянути на щось, варте уваги, з іншого боку, в інший час доби, утверджуються в чомусь і від чогось відмовляються, бо живе ніколи не кам’яніє, на те воно й живе:

... Я тільки зазирнув у таїну,
Що непідвладна логіці та слову,
Коли я мудрість лісу осягну,
То зрозумію всю світобудову.

Усі закони -
горні та земні, -
Всі сокровенні істини глибокі.
Й відкриється гармонія мені,
Чи іншими словами - мир і спокій. 

    Що є ми? Що є Природа? Ми вороги чи неподільне ціле? Де нам шукати відповідь на ці одвічні питання? Де: в творах великих філософів? В Старому й Новому Завітах? Чи, можливо, в сусідньому лісі?

Якби знаття.
Якби таке чуття,
Як мають вільхи або дикі вишні.
Бо, може, це з природою злиття
І є найвища єдність із Всевишнім?

  По суті, вся заключна частина трилогії є пошуком відповіді на це надскладне для сучасної Людини питання. І надзвичайно добре, що Петро Сорока не лише знайшов відповідь на нього, але й силою свого літературного таланту переконує в цьому читачів:

Ми всі одно: птахи, дерева, люди.
Ми – світова душа, яка росте
І на землі, і в космосі – усюди,
Де лиш струмує світло золоте.

   Нам би таких книг десятки, сотні... Можливо, ще не все пропало, можливо ми таки зрозуміли б і навіщо ми  в цьому світі, і куди йдемо, і яку мету в дійсності  ставить перед нами Творець. А без цього ми тинятимемося нашими манівцями до скону, не здогадуючись навіть про щастя, котре поруч: щастя спілкування з матір’ю Природою – про яке так чудово переповів нам Петро Сорока, віртуозно виконавши свою „Симфонію Петриківського лісу”.

    Ну, а як щодо переоцінки свого письма? – спитаєте ви. Чудово! Вона не відбулася. Ми з Петром дивимось на світ різними очима, проте в одному напрямку. Він здебільшого про ліс, я переважно про ріку. Та суть не в тім. Нам обом подобалось письмо іншого, хоча у телефонних розмовах ми не раз не один одного хвалили, а про одне говорили – зі знанням справи, суголосно, як кажуть. Вже якось і за гостини мову завели... Не судилося. Доля...