Про автора. За професією Володимир Ворона – інженер-будівельник. Працював за фахом, займався рекламним бізнесом, виготовляв вироби із натурального дерева. У даний час, як каже сам, займається різьбленням слова. Написав повість «Одвічний дух Десни». У 2018 році його історичний роман «Відступник» посів перше місце на Всеукраїнському конкурсі «Коронація слова».
„Ми
всі одно...”
Рецензія на трилогію П. Сороки
„Симфонія Петриківського лісу”
Людина я в межах розумного вперта і з обраної
стежки звертаю рідко, а тому продовжую наполягати, що українська наша
література дивним, незрозумілим мені чином бідна на прозові твори, присвячені
природі.
І якщо знавці нашого літпроцесу можуть
стверджувати, що в похмурих підземеллях "укрсучліту" існують незнані
майстри вітчизняної літератури про природу, то все одно, невідомі широкому
загалу їхні шедеври є, за визначенням Канта, "річчю в собі". Чи стануть вони "річчю поза собою",
себто надбанням соціуму, цілої цивілізації - то ще велике питання. А чому так?
Суспільству це нецікаво чи тут вина тих, котрі мали б розставляти дороговкази
для нього? Особисто для мене питання це лишається відкритим.
Дивним чином читач нині може знайти
новітню українську літературу на будь-яку тему, окрім книг про природу. Наші
люди начебто усі поголовно люблять природу, принаймні любителів "культурно
відпочити" на її лоні хоч греблю гати, жаль лише, що від
такої "культури" спілкування з нашою Матінкою, страждання її лише
зростають. І всі ж, як один б’ють себе у вишиванку, стверджуючи, що кращої
природи, ніж українська, годі й шукати – і надихає, і крила дає... От тільки
чомусь ніхто з тих, що пишуть, не ширяє в її піднебессі. А звідки ж тоді
взятися серед наших людей таким знанням чи досвіду спілкування з
природою , щоб користь від нього стала обопільною? Адже почерпнути їх,
виходить, і немає з чого: книги такі відсутні.
Коли ти бачиш, як з кожним поколінням,
ба, навіть з кожним роком Людина все більше перебирає на себе силу
матері-Природи, лишаючи її здатності навіть на просте відтворення, то розумієш:
це шлях до самознищення. Часу лишається все менше, а ідеї, що опановують
цивілізацію, все якісь безглузді, а прірва між нами і Матір"ю все ширша і
чим далі простягається наше нерозуміння Природи, тим безглуздіші народжуються
ідеї, тим більший ризик, що саме вони ляжуть в основу останньої парадигми
шостої цивілізації Homo sapiens.
Та на цьому ось тлі похмурого декадансу
зовсім випадково потрапляє раптом до рук книга з геть несучасною назвою:
"Симфонія Петриківського лісу". Що? Невже про природу?! Ану ж
бо...
Забігаючи наперед, скажу, що по
прочитанні трилогія постала переді мною чимось на зразок музейної анфілади. Не
буду приховувати: до першої зали цієї анфілади заходив з певними ревнощами, можливо,
що й острах якийсь долав – а раптом відчую нікчемність власного письма,
бо ж і я пишу про природу?!
...Читач очима автора вчиться бачити ліс. Саме так, бо "дивитися" для
сучасної, тим більше міської людини часто-густо зовсім не тотожне значенню
"бачити". Той, хто був у лісі хіба випадково, починає розуміти, як
там все пов’язано між собою: дерева і птахи, тварини і рослини. Інший, котрому
ліс добре знайомий, співставляє враження – власні та авторові: і це майже так
само цікаво, як бачити ліс уперше.
Кількамісячна лісова робінзоніада автора вмістилася на шестидесяти п’яти
сторінках "Лісничівки". Як? Щонайменше тридцять годин спілкування з
лісом втиснути в одну сторінку?! Хм... Відсутні подробиці чаруючого
лісового побуту з детальними описами "тихого
полювання" чи ледь не первісного рибальства. І де ж
рецепти простецької чоловічої кухні відлюдника, що мусить викликати в
читача мимовільне слиновиділення, приступ вовчого апетиту і білу заздрість до
автора-щасливця? Не святим же духом харчувався в лісі Петро Сорока?
І взагалі, чому все своє кількамісячне перебування в
лісі він не закарбував у вигляді об"ємного, нехай і словесного, барельєфа,
як на фризі давньогрецького храму, а лише прописав таким собі штрих-пунктиром –
де "широким мазком, а де тонкою лінією", як полюбляли писати
літературні критики часів СРСР?
Подивований і без жодної відповіді на посталі питання
входиш в "Апокрифи ліщини" – наступну залу анфілади і з перших кроків
по ній розумієш – це вже зовсім інший рівень: на щабель, на цілий порядок вищий
очікуваного. І з подивом довго бродиш по тому просторому "залові", переходячи
від одного "апокрифа" до іншого, подовгу затримуючись, як біля
улюблених полотен великих майстрів, часом повертаючись до деяких, аби ще раз
отримати насолоду – таке диво! Та ні, "зала" – це не те... Тут
доладніше говорити про сад – живий, під відкритим небом, з деревами та
кущами досконалої форми і неймовірних відтінків листу, чиє гілля висне під
вагою зрілих плодів несуєтної мудрості – аби кожен, хто навідався сюди, зміг
уволю насолодитися плодами праці того, хто створив цей диво-сад. Тут уже не
йдеться про "бачити". Тепер читач вчиться у автора вмінню
спостерігати і не просто спостерігати, а й співставляти, розмірковувати і
робити зі спостереженого часом несподівані,
але однозначно непересічні висновки
"Бродив темними хащами і коли вийшов
на сонячну поляну, то аж сп’янів од тепла і світла. Й ніби вперше у житті
відкрилася мені вся сила та велич сонця, його безцінні щедроти. І довго купався
та розкошував у його сяйві й не хотів, щоб це колись закінчилося. І душа моя
радісно співала, і зрозумів: ціну затінню ще можна скласти, але сонце ціни не
має".
Або ось таке:
" У лісі невгавучі комахи
залишаються невидимими, доки на них не впаде скісне сонячне проміння. А упавши,
визолотить їх і очам відкриється звинний повітряний танок.
Так і з людським словом. Щоб воно засвітилося, треба, аби на нього
упав промінь Божої любові й благодаті. Тільки за такої умови можна достукатися
до серця іншої людини".
Безперечно осяяні тим променем, "апокрифи"
рясніють мудрим словом Петра Сороки і тобі ну ніяк не хочеться йти геть:
читаєш, перечитуєш, дивуєшся, що хтось може споглядати світ твоїми ж очима з
тою лиш різницею, що йому вдалося ототожнити чудодію слова, осяяного Божою
благодаттю з позолотою від сонячного променя в самій природі, а тобі ні... Потім
читаєш про дивовижні зміни, котрі життєдайний промінь коїть з нашим світом і
радієш душею: "А так. Так!"
І ото читаючи й перечитуючи, смакуючи уявні свої
відчуття, вертаючись та йдучи вперед, постаєш якоїсь миті перед останньою
частиною трилогії: "Кора" (лісові псалми).
Ще один щабель угору. Знову на порядок вище. Вже музика вишніх сфер:
нюанси і відтінки римованого слова, що наскрізь, як весняна земля талими
водами, просякнуте авторськими роздумами про вічне, про
органічний зв’язок життя лісу та нашого, людського. І стає
зрозумілим задум: автор недарма замислив цю книгу, як трилогію – він таким
чином вів свого гостя від простого до складного, готував його до сприйняття власної поезії, до поетичної
симфонії, котру,
будь вона вкраплена в тіло твору з самого початку, можливо, більшість і не
осягнула б, і пробігла мигцем по діагоналі, думаючи побіжно про щось своє...
Що душа шукає в цьому лісі?
Музики?
Всамітнення?
Краси?
Чи тієї сонячної пісні,
За яку півцарства віддаси?
Шовкового дотику метлиці?
Днів, що нерозумно загубив?
Чи одного дива таємниці -
Ще ніким не видихнутих слів.
А так, по волі автора , по замислу його, неспішно, природно, розтеплений душею, йдучи тим диво-садом, вслухаючись у музику рим, починаєш
з кожним кроком прагнути все більш складної роботи для розуму свого і серця, ба, навіть злету думки
і душі!
Повільно сіло сонце – і мені
Лишилася, мабуть, якась година,
Щоб дочитати у самотині
При світлі денному святого Августина. Таке безсмертне сяйво небо ллє,
Така любов в душі неопалима,
Що та година більша, як моє
Життя, яке лишилось за плечима.
У Петра Сороки не побачиш логічно
вивіреної послідовності його поетичних роздумів. "Лісові псалми"
швидше нагадують лісові походеньки грибника по вкрай заплутаній траєкторії:
сторонньому це видасться безцільним блуканням, та насправді тут іде пошук
істини душею, відкритою до свого Творця.
Як шукають істину в природі? Кружляють і
повертаються, аби поглянути на щось, варте уваги, з іншого боку, в інший час
доби, утверджуються в чомусь і від чогось відмовляються, бо живе ніколи не кам’яніє,
на те воно й живе:
... Я тільки зазирнув у таїну,
Що непідвладна логіці та слову,
Коли я мудрість лісу осягну,
То зрозумію всю світобудову.
Усі закони -
горні та земні, -
Всі сокровенні істини глибокі.
Й відкриється гармонія мені,
Чи іншими словами - мир і спокій.
Що є ми? Що є Природа? Ми вороги
чи неподільне ціле? Де нам шукати відповідь на ці одвічні питання? Де: в творах
великих філософів? В Старому й Новому Завітах?
Чи, можливо, в сусідньому лісі?
Якби знаття.
Якби таке чуття,
Як мають вільхи або дикі вишні.
Бо, може, це з природою злиття
І є найвища єдність із Всевишнім?
По суті, вся
заключна частина трилогії є пошуком відповіді на це надскладне для сучасної
Людини питання. І надзвичайно добре, що Петро Сорока не лише знайшов відповідь
на нього, але й силою свого літературного таланту переконує в цьому читачів:
Ми всі одно: птахи, дерева, люди.
Ми – світова душа, яка росте
І на землі, і в космосі – усюди,
Де лиш струмує світло золоте.
Нам би таких
книг десятки, сотні... Можливо, ще не все пропало, можливо ми таки зрозуміли б
і навіщо ми в цьому світі, і куди йдемо,
і яку мету в дійсності ставить перед
нами Творець. А без цього ми тинятимемося нашими манівцями до скону, не
здогадуючись навіть про щастя, котре поруч: щастя спілкування з матір’ю
Природою – про яке так чудово переповів нам Петро Сорока, віртуозно виконавши
свою „Симфонію Петриківського лісу”.
Ну, а як щодо переоцінки свого письма? – спитаєте ви.
Чудово! Вона не відбулася. Ми з Петром дивимось на світ різними очима, проте в
одному напрямку. Він здебільшого про ліс, я переважно про ріку. Та суть не в
тім. Нам обом подобалось письмо іншого, хоча у телефонних розмовах ми не раз не
один одного хвалили, а про одне говорили – зі знанням справи, суголосно, як
кажуть. Вже якось і за гостини мову завели... Не судилося. Доля...