Володимир Ворона „Ми всі одно...”.

Про автора. За професією Володимир Ворона – інженер-будівельник. Працював за фахом, займався рекламним бізнесом, виготовляв вироби із натурального дерева. У даний час, як каже сам, займається різьбленням слова.   Написав повість «Одвічний дух Десни». У 2018 році його історичний роман «Відступник» посів перше місце на Всеукраїнському конкурсі «Коронація слова».    

„Ми всі одно...”

 Рецензія на трилогію П. Сороки „Симфонія Петриківського лісу”

     Людина я в межах розумного вперта і з обраної стежки звертаю рідко, а тому продовжую наполягати, що українська наша література дивним, незрозумілим мені чином бідна на прозові твори, присвячені природі. 

   І якщо знавці нашого літпроцесу можуть стверджувати, що в похмурих підземеллях "укрсучліту" існують незнані майстри вітчизняної літератури про природу, то все одно, невідомі широкому загалу їхні шедеври є, за визначенням Канта, "річчю в собі". Чи стануть вони "річчю поза собою", себто надбанням соціуму, цілої цивілізації - то ще велике питання. А чому так? Суспільству це нецікаво чи тут вина тих, котрі мали б розставляти дороговкази для нього? Особисто для мене питання це лишається відкритим. 

   Дивним чином читач нині може знайти новітню українську літературу на будь-яку тему, окрім книг про природу. Наші люди начебто усі поголовно люблять природу, принаймні любителів "культурно відпочити" на її лоні хоч греблю гати, жаль лише, що від такої "культури" спілкування з нашою Матінкою, страждання її лише зростають. І всі ж, як один б’ють себе у вишиванку, стверджуючи, що кращої природи, ніж українська, годі й шукати – і надихає, і крила дає... От тільки чомусь ніхто з тих, що пишуть, не ширяє в її піднебессі. А звідки ж тоді взятися серед наших людей таким знанням чи досвіду спілкування з природою , щоб користь від нього стала обопільною? Адже почерпнути їх, виходить, і немає з чого: книги такі відсутні. 

   Коли ти бачиш, як з кожним поколінням, ба, навіть з кожним роком Людина все більше перебирає на себе силу матері-Природи, лишаючи її здатності навіть на просте відтворення, то розумієш: це шлях до самознищення. Часу лишається все менше, а ідеї, що опановують цивілізацію, все якісь безглузді, а прірва між нами і Матір"ю все ширша і чим далі простягається наше нерозуміння Природи, тим безглуздіші народжуються ідеї, тим більший ризик, що саме вони ляжуть в основу останньої парадигми шостої цивілізації Homo sapiens.

   Та на цьому ось тлі похмурого декадансу зовсім випадково потрапляє раптом до рук книга з геть несучасною назвою: "Симфонія Петриківського лісу". Що? Невже про природу?! Ану ж бо... 

    Забігаючи наперед, скажу, що по прочитанні трилогія постала переді мною чимось на зразок музейної анфілади. Не буду приховувати: до першої зали цієї анфілади заходив з певними ревнощами, можливо, що й острах якийсь долав – а раптом відчую нікчемність власного письма, бо ж і я пишу про природу?!    

   ...Читач очима автора вчиться бачити ліс. Саме так, бо "дивитися" для сучасної, тим більше міської людини часто-густо зовсім не тотожне значенню "бачити". Той, хто був у лісі хіба випадково, починає розуміти, як там все пов’язано між собою: дерева і птахи, тварини і рослини. Інший, котрому ліс добре знайомий, співставляє враження – власні та авторові: і це майже так само цікаво, як бачити ліс уперше.

   Кількамісячна лісова робінзоніада автора вмістилася на шестидесяти п’яти сторінках "Лісничівки". Як? Щонайменше тридцять годин спілкування з лісом втиснути в одну сторінку?! Хм... Відсутні подробиці чаруючого лісового побуту  з детальними описами "тихого полювання" чи ледь не первісного рибальства. І де ж рецепти простецької чоловічої кухні відлюдника, що мусить викликати в читача мимовільне слиновиділення, приступ вовчого апетиту і білу заздрість до автора-щасливця? Не святим же духом харчувався в лісі Петро Сорока?

   І взагалі, чому все своє кількамісячне перебування в лісі він не закарбував у вигляді об"ємного, нехай і словесного, барельєфа, як на фризі давньогрецького храму, а лише прописав таким собі штрих-пунктиром – де "широким мазком, а де тонкою лінією", як полюбляли писати літературні критики часів СРСР?

  Подивований і без жодної відповіді на посталі питання входиш в "Апокрифи ліщини" – наступну залу анфілади і з перших кроків по ній розумієш – це вже зовсім інший рівень: на щабель, на цілий порядок вищий очікуваного. І з подивом довго бродиш по тому просторому "залові", переходячи від одного "апокрифа" до іншого, подовгу затримуючись, як біля улюблених полотен великих майстрів, часом повертаючись до деяких, аби ще раз отримати насолоду – таке диво! Та ні, "зала" – це не те... Тут доладніше говорити про сад – живий, під відкритим небом, з  деревами та кущами досконалої форми і неймовірних відтінків листу, чиє гілля висне під вагою зрілих плодів несуєтної мудрості – аби кожен, хто навідався сюди, зміг уволю насолодитися плодами праці того, хто створив цей диво-сад. Тут уже не йдеться про "бачити". Тепер читач вчиться у автора вмінню спостерігати і не просто спостерігати, а й співставляти, розмірковувати і робити зі спостереженого часом несподівані, але однозначно непересічні висновки

   "Бродив темними хащами і коли вийшов на сонячну поляну, то аж сп’янів од тепла і світла. Й ніби вперше у житті відкрилася мені вся сила та велич сонця, його безцінні щедроти. І довго купався та розкошував у його сяйві й не хотів, щоб це колись закінчилося. І душа моя радісно співала, і зрозумів: ціну затінню ще можна скласти, але сонце ціни не має".

   Або ось таке:

   " У лісі невгавучі комахи залишаються невидимими, доки на них не впаде скісне сонячне проміння. А упавши, визолотить їх і очам відкриється звинний повітряний танок.

   Так і з людським словом. Щоб воно засвітилося, треба, аби на нього упав промінь Божої любові й благодаті. Тільки за такої умови можна достукатися до серця іншої людини".

Безперечно осяяні тим променем, "апокрифи" рясніють мудрим словом Петра Сороки і тобі ну ніяк не хочеться йти геть: читаєш, перечитуєш, дивуєшся, що хтось може споглядати світ твоїми ж очима з тою лиш різницею, що йому вдалося ототожнити чудодію слова, осяяного Божою благодаттю з позолотою від сонячного променя в самій природі, а тобі ні... Потім читаєш про дивовижні зміни, котрі життєдайний промінь коїть з нашим світом  і радієш душею: "А так. Так!"

  І ото читаючи й перечитуючи, смакуючи уявні свої відчуття, вертаючись та йдучи вперед, постаєш якоїсь миті перед останньою частиною трилогії: "Кора" (лісові псалми). 

   Ще один щабель угору. Знову на порядок вище. Вже музика вишніх сфер: нюанси і відтінки римованого слова, що наскрізь, як весняна земля талими водами, просякнуте авторськими роздумами про вічне, про органічний зв’язок життя лісу та нашого, людського. І стає зрозумілим задум: автор недарма замислив цю книгу, як трилогію – він таким чином вів свого гостя від простого до складного, готував його до сприйняття власної поезії, до поетичної симфонії,  котру, будь вона вкраплена в тіло твору з самого початку, можливо, більшість і не осягнула б, і пробігла мигцем по діагоналі, думаючи побіжно про щось своє...

Що душа шукає в цьому лісі?
Музики?
Всамітнення?
Краси?
Чи тієї сонячної пісні,
За яку півцарства віддаси?
Шовкового дотику метлиці? 
Днів, що нерозумно загубив?
Чи одного дива таємниці -
Ще ніким не видихнутих слів.

   А так, по волі автора , по замислу його, неспішно, природно, розтеплений душею,  йдучи тим диво-садом, вслухаючись у музику рим, починаєш з кожним кроком прагнути  все більш складної роботи для розуму свого і серця, ба, навіть злету думки і душі!

Повільно сіло сонце – і мені
Лишилася, мабуть, якась година,
Щоб дочитати у самотині
При світлі денному святого Августина. 

Таке безсмертне сяйво небо ллє,
Така любов в душі неопалима,
Що та година більша, як моє
Життя, яке лишилось за плечима.

      У Петра Сороки не побачиш логічно вивіреної послідовності його поетичних роздумів. "Лісові псалми" швидше нагадують лісові походеньки грибника по вкрай заплутаній траєкторії: сторонньому це видасться безцільним блуканням, та насправді тут іде пошук істини душею, відкритою до свого Творця. 

   Як шукають істину в природі? Кружляють і повертаються, аби поглянути на щось, варте уваги, з іншого боку, в інший час доби, утверджуються в чомусь і від чогось відмовляються, бо живе ніколи не кам’яніє, на те воно й живе:

... Я тільки зазирнув у таїну,
Що непідвладна логіці та слову,
Коли я мудрість лісу осягну,
То зрозумію всю світобудову.

Усі закони -
горні та земні, -
Всі сокровенні істини глибокі.
Й відкриється гармонія мені,
Чи іншими словами - мир і спокій. 

    Що є ми? Що є Природа? Ми вороги чи неподільне ціле? Де нам шукати відповідь на ці одвічні питання? Де: в творах великих філософів? В Старому й Новому Завітах? Чи, можливо, в сусідньому лісі?

Якби знаття.
Якби таке чуття,
Як мають вільхи або дикі вишні.
Бо, може, це з природою злиття
І є найвища єдність із Всевишнім?

  По суті, вся заключна частина трилогії є пошуком відповіді на це надскладне для сучасної Людини питання. І надзвичайно добре, що Петро Сорока не лише знайшов відповідь на нього, але й силою свого літературного таланту переконує в цьому читачів:

Ми всі одно: птахи, дерева, люди.
Ми – світова душа, яка росте
І на землі, і в космосі – усюди,
Де лиш струмує світло золоте.

   Нам би таких книг десятки, сотні... Можливо, ще не все пропало, можливо ми таки зрозуміли б і навіщо ми  в цьому світі, і куди йдемо, і яку мету в дійсності  ставить перед нами Творець. А без цього ми тинятимемося нашими манівцями до скону, не здогадуючись навіть про щастя, котре поруч: щастя спілкування з матір’ю Природою – про яке так чудово переповів нам Петро Сорока, віртуозно виконавши свою „Симфонію Петриківського лісу”.

    Ну, а як щодо переоцінки свого письма? – спитаєте ви. Чудово! Вона не відбулася. Ми з Петром дивимось на світ різними очима, проте в одному напрямку. Він здебільшого про ліс, я переважно про ріку. Та суть не в тім. Нам обом подобалось письмо іншого, хоча у телефонних розмовах ми не раз не один одного хвалили, а про одне говорили – зі знанням справи, суголосно, як кажуть. Вже якось і за гостини мову завели... Не судилося. Доля...

 

 

 

 

 

 

 

Код Портяка.

 Михайло Карасьов.

Про новелу Василя Портяка «Охоронителі діви».

          Василь Портяк написав десяток новел та кілька сценаріїв. Проте цього виявилося достатньо, щоб стати одним з кращих письменників України і заслужити похвалу критиків. Тут маємо і відгуки поважних філологів з притаманними їм надскладними смисловими конструкціями, і людською мовою висловлені враження: блискучий новеліст, майстер малих форм, тексти, що ставлять історичну пам’ять, спресований згусток буття, неординарне поєднання змісту і форми. Практично всі оповідання Портяка досліджені, переказані, розібрані на цитати і проаналізовані критиками.

          Всі, крім одного. Надруковане ще в давнішній книзі «В снігах», оповідання «Охоронителі діви» до цих пір мовчазно проминається рецензентами, а в гіршому разі звучать і такі слова: «... обсяг книжки цілком достатній, а може, навіть і завеликий. Могло би бути на одну новелу менше – якщо зняти «Охоронителі діви», що, на мою думку, має найневиразнішу поетичну мову та фабулу, яка «виламується» із загальної тематичної канви книжки. Те, що залишилося би, – то й є добра проза» (Богдана Матіяш, часопис «Критика» 2007 рік).

          Воно й правда. Сюжету, як такого, в оповіданні немає. Бачимо на пагорбі бабу з козами, внизу розвалини античного міста, а за містом зеленаве море. Вгледівши бабу, до неї піднімаються від розвалин туристи: чоловік і жінка. Між туристами, яким закортіло екзотики, та бабою зав’язується ні про що розмова. Тим часом внизу, на рештках кам’яного підмурівку, з’являється танцівниця, а її танець фільмує на відеокамеру юнак. Розмова переходить на танцівницю та її супутника. Далі до баби приходить хворий калічка-хлопчик. Обмінявшись ще кількома фразами з туристами, баба, кози і хлопчик йдуть додому. Очевидно, що в порівнянні з іншими новелами тут немає ні щемливо-пронизливого фіналу, ні того нерва оповіді, яким славиться автор.

          І раптом Василь Портяк у своїй новій книзі виділяє це оповідання, давши всій збірці назву «Охоронителі діви»! Закрадається думка: не міг письменник такого рівня виділити серед інших не найкращий за всіма відгуками твір. Певно, є щось знакове в оповіданні, чого не помітили критики з читачами.

          Щоб розібратися в цьому, спробуємо змінити кут зору. Досі тексти Василя Портяка сприймалися як відтворення реальних подій. А що, як баба з козами, змальована письменником в оповіданні ‒ не реальний, а містичний образ? Така собі Вічна Баба на тлі вічного міста. Тим більше, що й «коза» в перекладі на грецьку звучить як «химера».

          Варто було поглянути на текст з цього ракурсу – і враз пазли склалися! Заграла, як і в інших оповіданнях Портяка, кожна фраза, кожне слово набуло ваги, всі інтертекстуальні натяки знайшли  свою нішу, а з простих персонажів постали символи.   

          Цьому підтвердження знаходимо вже в перших абзацах. Зрозумілою стає поблажлива до смертних усмішка старої:

«‒ Здається, що ці кози паслися тут, коли стояло місто, ‒ сказав він.

‒ Вічні кози, вічне море і місто, ‒ відповіла вона.

Стояли неподалік. Баба усміхнулася, чуючи їхню бесіду».

          При такому прочитанні вже не здаються дивними невластиві селянці ірраціональні знання:

 «‒Чому павич є символом воскресіння?

‒ Від греків...

...‒ Павич нетутешній,‒ зронила стара, не відриваючи погляду від моря.

‒ Звичайно, це птах Сходу, ‒ згодився чоловік.

‒ Він і там, він всюди нетутешній, ‒ так само, не повертаючи голови, сказала стара».

          Неземним тепер виглядає і хворий хлопчик. «Божий черв’ячок» ‒ каже баба. Первісна простодушність його означена словами чоловіка: «Він і є сама природа». В цьому образі зримо втілене біблійське: «Блаженні вбогі духом, бо таких є Царство Небесне». А в поєднанні з бабою народжується симбіоз мудрості та нелукавої простоти, притаманний пастухам і гречкосіям.

          Портяк дивовижно володіє підтекстом. Жодного разу не називаючи почуття, а лише викликаючи його через діалоги, автор дає нам відчути глибинну протилежність між туристами та бабою з хлопчиком.

          Туристи ‒ не злі люди. Але вони, зі своїм інтелектом, згадкою про Токутамі Рока і декламацією Зерова, виглядають метеликами-одноденками на тлі Вічної Баби. Відчуваючи це, чоловік іронізує, дратується, то здивовано, то з надією дивиться на стару. Але баба ніяк не реагує на потуги своїх «гостей». Зваби цивілізації, як і дорога цукерка, котру простягла хлопчикові жінка, не торкають її.

          Останнім цвяхом в характеристику туристів стає розмова про стародавні мозаїки:

 «‒ Ми собі таке на дачі зробимо, ‒ сказала. ‒ З павичами, канфарами і виногронами.

...‒ А знаєш, масік, це ідея».

          Міщанський дух, котрий пахтить з діалогу, лише відтінює незнищенну сутність старої з козами.

          Віншує персонажів сама Діва.

          Знак зодіака Діва ‒ жіночий знак. Астрея, богиня невинності і чистоти в греків, останньою з богів покинула землю, коли людське суспільство переповнилося гріхом і беззаконням ‒ з надією колись повернутися сюди. Вона стала центральною зіркою в сузір’ї Діви під назвою Спіка, що в перекладі з латинської означає «пшеничний колос». Додамо сюди, що стихія Діви ‒ земля, а колір ‒ червоні маки.

          «Їй гарно в маках. Красива» ‒ каже баба про дівчину, котра танцює в древньому місті. І трохи далі додає: «Вона вже тут була. Колись». Перед з’явою танцівниці лунає над морем дзвін, а незрозуміла спершу фраза про зміну оптики додає дещицю чуда ‒ хоч танець відбувається далі внизу, «баба їх бачила отут, коло ближніх колон. І теперішні бабині «гості» бачили  ту пару зблизька».

          До того ж Діва, як і належить небожителям, має свиту. Юнак з відеокамерою, цей «натхненний дух на древніх мурах», дух мистецтва, схиляється перед нею, як перед божеством.

          Нарешті, автор ставить всі крапки над «і», єднаючи Діву з бабою і хлопчиком помахом шалика:

«Вона зняла з шиї білий шалик і помахала їм. Білий шалик тріпотів, як чайки над прибережною смугою моря, і так само тріпотів ‒ уже далеко в морі ‒ білий косинець вітрила.

Хлопець щось промугикав.

‒ Я бачила, ‒ відповіла стара. ‒ Ти ‒ теж?

Хлопчик озвався схвильовано.

‒ Ні, ‒ сказала йому, ‒ вона вже не буде танцювати. Але якщо хочеш, посидимо».

          Врешті,  ідея твору при такому прочитанні звучить тривіально: безхитрісний і мудрий сільський люд, втіленням якого є баба з козами та блаженний хлопчик, ‒ цей люд по природі своїй єдиний охоронитель землі, традицій, історії, Бога. Себто, охоронитель Діви. Однак, прописна, здавалось би, думка настільки художньо сильно втілена Портяком, що банальність її  злущується, а натомість проступає одвічна справжність Істини.

          Можна, звичайно, прочитати оповідання «Охоронителі діви» і без наведеного підтексту. Прочитати, як добре написаний образок з натури. Але проникнення в закодований світ образів, окрім читацької насолоди, дає уявлення про те, як майстерно і самобутньо доносить Василь Портяк читачеві цю філософську, а за великим рахунком ‒ нашу національну ідею. А відтак, маємо нагоду переконатися, що перо Майстра не схибило і цього разу.

ЗАПИТАННЯ ПЕТРА СОРОКИ ДО МИХАЙЛА КАРАСЬОВА

–Пересічні й одверто слабкі книжки у наш час збирають набагато більше відгуків та рецензій, ніж талановиті. Як можна, на Вашу думку, протистояти цьому?

Посередні автори зазвичай мають незбориму пробивну силу, це правда. Але питання тут, здається мені, ширше. Справа в тому, що переважання рецензій на слабкі книжки ‒ це лише показник того, що культура наша, зокрема, література, не зовсім здорова. Протидіяти цьому треба широким фронтом, де кожен займе свою ділянку: вчитель підвищуватиме розумовий розвиток прийдешніх поколінь, критик виховуватиме смаки народу, а письменник писатиме сильні, непересічні книги. Залишаються, правда, гени, але то вже сфера діяльності Бога.

– Здавалося б, ігнорування державою культури – річ безневинна. Ринкова економіка диктує свої умови. Мистецтво спроможне вижити і окупити себе. Але насправді це не так, бо там, де культура не може опертися на підтримку держави, вона занепадає або набирає абераційних форм. А яка Ваша думка з цього приводу?

На жаль, культурні уподобання натовпу доволі примітивні, хай пробачить мені український народ. Користуючись цим, діячі від культури ( в тому числі і більшість видавництв) продукують попсу. А головна ознака попси – аби добре продавалося. Ігнорування художньої складової через ненаситне прагнення заробити побільше грошей, ясна річ, приводить до зниження якості культури аж до, як Ви сказали, абераційних форм. З іншого боку, державна підтримка тієї ж літератури зовсім не гарантує їй розвиток і процвітання. Ми ж бо не вчорашні і можемо напевне здогадатися, хто і за якими критеріями буде визначати якісні твори, якщо на них раптом виділятимуться гроші з казни. Отож, залишається сподіватися лише на талант наших митців. Адже, як свідчить історія, культура відроджується і занепадає часто всупереч соціальним і політичним передумовам.

–Як Ви оцінюєте стан сучасної української літератури? В чому її «плюси» і «мінуси» в порівнянні зі світовою?

На моє глибоке переконання, художня література – це, насамперед, образ героя. Від самого початку література була такою. «Повість про Гільгамеша», «Рамаяна», скандинавські саги, «Пісня про Нібелунгів», «Одісея» та «Ілліада», «Слово о полку Ігоревім», «Пісня про Роланда» – суть кожного з цих шедеврів не в змалюванні мандрів чи битв, не в історії роду чи народу, не в родословній богів – хоча те чи інше присутнє в них. Суть в харизмі героя. Якщо ж історична чи соціальна складова, пізнавальний бік твору, чи навіть сюжет заступають собою характер персонажа, тоді художній твір перетворюється в кращому разі в щось жанрово інше, а в гіршому взагалі втрачає художність. Цьому прикладів чимало. Видатні романи Євгена Пашковського являють собою не що інше, як публіцистичні есеї. Науково-популярним боком обертаються до нас твори Макса Кідрука. Важка і нецікава книга «Музей покинутих секретів», бо через хаос сюжетних ліній та авторське багатослів’я Оксана Забужко затьмарила характери персонажів. В талановито написаній «Таємниці» Ю. Андруховича над образом героя тяжіє непереборне бажання автора поділитися власними емоціями, тому й вийшов з неї гібрид біографії і художнього тексту. У «Сталінці» О. Ульяненка (і менш талановитому «Ворошиловграді» С. Жадана) майстерно створений герой є, насамперед, засобом викриття соціальних пороків та виразок. Дивно, чому ніхто не помічає, що деякі популярні автори героя створити елементарно не вміють. У «Танго смерті» Ю. Винничука, чи в «БотакЕ» Т. Прохаська автори водять персонажа від ситуації до ситуації, а живим і повнокровним від того він не стає. Або ще гірше у «Чорному вороні» В. Шкляра ‒ там до чисто професійних прорахунків автора долучилося ще й запаморочення від патріотизму, яке зробило з роману, де герой мав би стати українським Оводом, таку собі дешеву революційну прокламацію.

Тепер подивимося на вершинні зразки світової літератури. Що ж ми там бачимо? А бачимо ми великого в своїй трагічності дервіша Ахмеда Нуруддина Меші Селімовича. Непереможного навіть в поразці старого Сантьяго Хемінгуея. Могутнього, як сама земля, Ісаака Кнута Гамсуна. Складного в спілкуванні, але магнетично привабливого магістра гри в бісер Йозефа Кнехта Германа Гессе. Стоїчного Сінго Ясунарі Кавабати. Жодного з подібних характерів я не можу назвати в українській літературі.

Сказане мною менше відноситься до малої прози. В новелі чи оповіданні характерний герой не відіграє такої вирішальної ролі, як у романі. Оповідання може бути славним і майстерністю стилю, і підтекстом, і соціальними темами. В цьому жанрі маємо чудових майстрів Василя Портяка, Богдана Жолдака, Любов Пономаренко, Василя Трубая, Галину Пагутяк. З молодших добре пишуть оповідання Таня Малярчук і Марина Єщенко. Я не такий уже знавець малої прози зарубіжжя, щоб робити глобальні порівняння, але здається мені, що тут українські письменники стоять на рівні світових вершин. Зайняти достойне місце в світовій літературі їм заважає лише те, що інформаційна політика наша перебуває в замороженому зародковому стані – як в середині країни, так і на європейській арені. От створювати міністерства і комітети з цього приводу ми вміємо, це точно. Кажуть, в Україні є навіть Інститут з проблем сучасного мистецтва. Цікаво, що він досліджує?

І ще один бич Божий української літератури ‒ мова. Боячись звинувачень у русизмах і використанні суржику, наші літератори зі студентської лави звіряють свої твори не з розмовою вулиці, а з академічними словниками. Мова ж словників (про що писав у своїй статті «Унадився журавель» Василь Трубай) настільки далека від живої розмовної, що її можна назвати мертвою латиною. Такою мовою не можна створити ні правдивого фільму, ні правдивої літератури. Фальш у мові робить твори багатьох українців схожими на комп’ютерний переклад з іноземної, без національного аромату і колориту. Прикро те, що маємо ж у кого вчитися. Я вже не кажу про Шевченка, але давай почитаємо Євгена Пашковського. На сторінках його творів починаєш по справжньому розуміти, що жива українська мова є, і що це велика мова.

– Озираючись на пройдений шлях, чи задоволені Ви резонансом своєї творчої роботи? Чи досягли того, про що мріяли?

З дитинства я найбільше любив (за винятком, звичайно, дівчат!) читати книги. Мріяв стати письменником, що й сталося. І от цікава річ. На початку творчого шляху я не відмовився від сім’ї, служби, друзів ради того, щоб віддатися письменництву. А без такої жертви великим не станеш. Але от приходить час, і ти починаєш розуміти, що все те письмо ‒ не що інше, як суєта суєт, що проти вічності воно не варте виїденого яйця. В такі моменти навіть великі письменники, котрі ради високої мети поставили на кін своє життя, стріляються. Мене, слава Богу, чаша сія обминула.

Щодо резонансу. Гучної слави поки що не спостерігається, але деякі здобутки на поприщі критики є. За збірку критичних статей «В пошуках українського героя» в 2014 році я став лауреатом Київської обласної літературної премії імені Г. Косинки, а в 2016 році за цикл статей був удостоєний премії НСПУ ім. О. Білецького.

Це коли про особисте. Набагато гірше бачити, що критика взагалі мало впливає на літературний процес. Як то кажуть, критик пише, а караван іде.

– На Вашу думку, на якому етапі зараз перебуває вітчизняна літературна критика?

В хорошій сучасній прозі домінує підтекст. Це може бути не тільки алегорія, але й характер персонажа, який струменить крізь строчки діалогу, і тонкі недомовлені грані відносин, і почуття ‒ все те, що виникає в голові читача від тексту, а не прямо прописано автором. Такі твори вимагають аналізу. А в нас жива реакція на книгу зводиться переважно до переказу її змісту. Або до такої псевдонаукової словесної еквілібристики, якої без словника і не втнеш.

Однак, біда критики ще й не в цьому. Насправді, розумні рецензенти в нас є. Немає об’єктивних оцінок. Причина банальна. Щоб жити за рахунок своєї праці, критик мусить або офіційно працювати при видавництві, або писати статті на замовлення. В обох випадках за матеріальне благополуччя доводиться розплачуватися незалежністю в судженнях. А вплинути на хід літературного процесу може тільки об’єктивна критика, це очевидно. В теорії існує третій шлях – це коли редактори платили б гонорари не лише своїм штатним співробітникам, а й, так би мовити, вільним митцям. Однак, тут уже починають діяти закони ринкової економіки.

– Коли Ви почали серйозно займатися критикою?

Серйозно – в 60 років. До того ж, я за освітою не філолог, а історик. Так що приходиться надолужувати талантом (посміхається).

–Чи не здається Вам, що іноді переоцінюєте творчість того чи іншого письменника, зокрема місцевих літераторів?

У Фейсбуці на моїй сторінці є стаття під назвою «Жарти критика». Там на один і той самий художній текст я написав дві діаметрально протилежні рецензії ‒ одну схвальну, а другу розгромно-критичну. Для приколу. Отож, таке робити ми вміємо. Але коли йдеться про серйозні речі, то за гроші чи ради кумівства я не візьмуся вихваляти явно провальний твір. Ім’я дорожче. А от пом’якшувати критику і перебільшувати достоїнства твору часом приходилося. Аби при цьому не дурити читача, використовую такий собі прийом: поруч зі своїми словами ставлю характерні цитати з твору, таємно сподіваючись, що розумний читач вловить іронію. Щоправда, тут потрібно тонко підібрати цитати, які сказали б про твір більше, ніж слова рецензента. Іноді виходить доволі цікаво.

–Ви чудовий прозаїк, що знову засвідчило винятково цікаве і майстерно написане оповідання «Точка сходження», надруковане у ж-л «Київ» (№9-10, ц.р.). Як Вам вдається поєднувати рухому естетику і художню творчість? Чи не заважають вони одне одному?

Письменник я не дуже відомий, але скажу без зайвої скромності, що в мене є кілька пристойних творів. Один з них – згадане вами оповідання. «Важко собі уявити,— писав якось П. Загребельний,— що вмілого слюсаря, досвідченого хірурга, знаючого годинникаря або просто шевця вчила б людина, яка сама нічого цього не вміє робити. Чому ж це можливо в літературі?». То ж я, щоб спростувати думку класика про критиків, які учать інших, бо не вміють робити самі, і творю час від часу художні речі.

Критика і художня творчість для мене ніколи не заважали одне одному, бо вони розведені в часі. Був період, коли я писав віршовані казки. Вичерпалося. Тоді прийшов час історичних розвідок. Минуло й це. Трохи писав художню прозу. Тепер ось критика. Така розпорошеність до добра не веде, знаю. Але така вже моя карма. До речі, мої твори ‒ і художні, і критичні, ‒ можна почитати в Інтернеті на тому ж Фейсбуці. Або в моєму блозі «Михайло Карасьов. Палітра».

–Чи важливо для Вас мати свого читача? І який він – Ваш читач?

Якось про конкретний тип читача ніколи не задумувався. Важливо для мене, щоб мій читач відчував гумор, був розумним і трохи циніком. Тоді це мій друг.

– Вам за 60. Чим добрий цей вік? Чи можна красиво входити у літні літа?

Як говорив мудрець, всі ми в душі двадцятип’ятилітні. До того ж, з віком зменшується кількість бажань. А це, як відомо ще з часів Сковороди, прямий шлях до щастя. Так що щасливе життя в 60 якраз і починається.

–Хто Ваші друзі у житті й літературі. Назвіть тих, кого любите і читаєте?

Найперші друзі мої – це моя сім’я, а також брат і сестра. Є кілька рідних для мене душ із студентських років. Живуть вони далеченько, але ми часто розмовляємо по телефону і хоч раз на рік зустрічаємося. Хто не балувався в студентські роки? Був і в нас кабінет міністрів. До цих пір ми зберігаємо свої посади, часом видаємо укази і нагороджуємося за видатні діла. Друзі мої теж творять. Валерій Голуб пише художні речі, Віталій Григор’єв і Жора Лашкул цікаві краєзнавці.

В літературі є для мене великі письменники, але фанатом у мої роки вже не стають. В юності так, це був Володимир Висоцький, Ернест Хемінгуей, Толкіен. Рабле люблю. Іноді їх перечитую.

– Ваш рідний брат Василь Трубай – один з найцікавіших сучасних українських прозаїків. Як у Вас складаються творчі стосунки, хто на кого більше впливає?

Я Василеві не просто брат, а старший брат. Тому питання хто на кого більше впливає знімається як некоректне (посміхається). Насправді, мені дуже поталанило з братом. Духовне життя потребує спілкування, і він мені це спілкування дає. Щодо творчості, то написати щось разом ми навіть не пробували. Ми з ним занадто різні для цього. І по темпераменту, і по манері письма. Навіть у деяких поглядах. Але при цьому все, що я творю, спершу читає він. Він і моя дружина. Це вберігає від друкування недопрацьованих текстів. Такий процес творчості в нас із братом давній і взаємний. Я теж намагаюся в силу свого розуміння давати поради до його писань.

Те, що Василь Трубай мій брат, має і негативний бік. Він дуже сильний новеліст. Коли підтекст «Перевтілення» Кафки зробив із самого Кафки легенду і генія, то в творах Трубая, смію вас завірити, не менш сильні алегорії – візьміть хоча б його повість «Заручники». Але народився він не в Австрії і не в Парижі, а в Україні і з цим нічого не поробиш. Я, як критик, зміг би, напевне, докласти зусиль, щоб додати йому популярності. Але через родинні стосунки всяка похвала з моїх вуст матиме нездоровий присмак. Тому маємо те, що маємо.

– А яка лектура у Вас викликає стале несприйняття? Чи можете назвати імена тих письменників, твори яких у Вас, грубо кажучи, дратують?

В мене є стаття під назвою: «В нещастя нашого два рівних є крила ‒ Дашвар та Іздрик». Не люблю примітивної попси, так само не люблю, коли ум письменника заходить за розум, і ти не в силі зрозуміти, навіщо він оце все пише. Але щоб якісь там письменники мене дратували, то ні. Якщо вони знаходять свого читача, значить, це комусь треба.

–Яку роль у Вашому житті відіграє віра?

Я далекий від релігійного фанатизму, сяк-так дотримуюся обрядів ‒ свячу Паску, поминаю покійних. Але щомиті знаю, що є Бог. Щодо віри у розумінні релігії, то я консерватор і притримуюся віри моїх батьків, себто, православного християнства. Розуміючи при цьому, що це лише придумана людьми форма віри. Тому абсолютно толерантно відношуся до інших релігій, а релігійну нетерпимість і війни за те, чий Бог старший, вважаю найбільшим людським безглуздям.

– Як Ви уявляєте собі потойбічне життя? Чи виробили собі якусь філософію? Чи відкрилося щось після пережитого?

Як і всяка мисляча істота, я теж мучуся над цими вічними питаннями. Шукав відповіді в мудреців – від Спінози і Шопенгауера до Ошо. Шукав у Біблії і в сучасного генія фізики Стівена Гокінга. Шукаю у власних відчуттях. На сьогодні я твердо переконаний в кількох речах і маю одне нерозв’язане питання.

Переконаний у тому, що людині не дано пізнати до кінця світобудову, її закони, її замисел. Людина перед світобудовою ще мізерніша, аніж мураха перед людським мегаполісом. Друге. Переконаний, що вища сила існує. Хтось же (чи щось) дає серцю зародка перший поштовх! Чи це Бог, чи космічна енергія, чи Логос, чи розумна ця сила, чи ні, чи є в усьому цьому якась мета – для віри не так важливо. Далі. Ця сила вічна і безмежна, вона існує скрізь і в кожному, в тому числі і в кожному з нас. Це настільки очевидно, що не потребує доказів. Варто спробувати зупинити роботу свого шлунку, щоб усі сумніви зникли. А от як співвідноситься моє «я» і Бог? «Я» існує окремо від Бога, чи є частиною Бога? Чи саме є Богом? Якщо так, то як можна молитися самому собі, або просити в самого себе про щось?

Звідси і роздуми про потойбічне життя. Якщо моє «Я» окремішнє від Бога, тоді воно смертне і зникоме. Якщо ж моє «Я» єсть проявом Бога, коли через мою свідомість Бог усвідомлює сам себе – тоді смерті для мене не існує, є лише зміна обставин. Життєвий досвід наш вказує, що смерть є кінцем існування. Однак, цілком можливо, що де-інде діють закони, котрі незрозумілі і далекі для нашого тутешнього досвіду. Боюся, що відповіді на це питання для людини не буде ніколи.

Тим не менше, з цим якось треба жити. Років 20 тому в своїй книзі «Зібране» я писав: «Пройде час і тебе зрадить все: удача, тіло, зрештою і дух теж. Але дух останнім. Бо він ‒ єдине, на що хоч якось здатне впливати наше «Я». Тому не проси в Бога нічого. Проси тільки: Господи, укріпи дух мій!». Така моя філософія. В справедливості цих слів переконаний і тепер.

–Чи змінили б Ви щось у своєму минулому, якби це було можливо?

Щоб стати великим і застрелитися в кінці? Ні, я умиротворений, спокійний і вільний.

– Що з прочитаного Вами останнім часом найбільше запам’яталося?

Останнім часом я читаю, щоб бути в темі літературного процесу. Радію, коли трапляється хороший твір, але це буває не часто. Між іншим, така ж рідкість і хороший сучасний зарубіжний роман, адже перекладачі, як видно з їх перекладів, теж орієнтуються на масового читача. Взяти, до прикладу, широко розрекламовану книгу «Голодні ігри» Сюзанни Колінз, яка насправді є блідим переспівом славетного Стівена Кінга. І справа не в схожості сюжету, ідея «Людини, що біжить» теж не Кінгова. Справа в якості письма.

Читаю Набокова. В тому числі його «Лекції по російській літературі». Глибокі думки і прекрасна стилістика, а підхід до аналізу творів взагалі можна брати за взірець.

–Хто в Україні є для Вас моральним авторитетом?

Вячеслав Чорновіл у політиці. В мистецтві Святослав Вакарчук і Ліна Костенко.

–Чи важко Вам «посадити» себе за письмовий стіл?

Абсолютно ні. Просто я ніколи не сідаю за письмовий стіл, коли мені не хочеться.

– Чи ведете записники і щоденники? Яке Ваше ставлення до них?

Записники під час роботи над твором чи статею, звичайно, веду. А щодо особистого щоденника, тут справа інша. Я людина доволі замкнута. Є такі закутки душі, куди не проникає ніхто. Щоденник передбачає відвертість, бо навіщо він тоді взагалі? До речі, така от замкнутість привела мене від художньої літератури до критики. Письменник повинен бути відвертим до непристойності. Я так не можу. Тому ставлення до щоденників у мене хороше, якщо це щоденник іншої людини. Сам же я щоденників не веду.

Записано в грудні 2016 року.

Краєзнавчі дослідження Василя Махна.

 Михайло Карасьов.

Про роман В. Махна «Вічний календар».

Національна ідея, над якою ось уже кільканадцять років ламають голови кращі уми України, насправді формулюється доволі просто. Звучить це так: щоб виховати людину українцем, необхідно розбудити в ньому гордість за націю. Пробудження цієї гордості досягається найперше через історію та літературу. Крім того, читач таки звіряє власні вчинки з героєм, котрий йому полюбився. Зважаючи на все це, історичний роман, набуває в координатах національній ідеї особливого значення.

Краєзнавчі та літературні премії, а найбільше Шевченківська, відіграють тут неабияку роль. Премія робить автора популярним, а, отже, твори його прочитає більша кількість людей. З другого боку, на твори лауреатів премії рівняються інші письменники. Премія служить тим критерієм, який визначає, що таке хороша література, а що таке погана.

Цього року на Шевченківську премію висунуто серед інших і роман Василя Махна «Вічний календар». Цікаво глянути, який дороговказ відносно історичної прози демонструє нам автор.

Не секрет, що справи з історичним романом у нас кепські. Із теперішніх книг маємо ура-патріотичну історію В. Шкляра («Чорний Ворон»), банальні  твори Раїси Іванченко («Віщий Олег», «Княгиня Ольга»), роман-одноденку А. Кокотюхи («Червоний»), історичні фантасмагорії Вінграновського («Наливайко») та Кожелянка («Конотоп»), затуманений безпросвітною містикою «Шлях Богомола» Єшкілєва, вульгарно-еротичні сурогати Винничука («Аптекар», «Сестри крові»), повний низькопробного гумору ретророман Карлюка «Справжній Мазепа», школярські вправи Вальда («Урус-шайтан»). Трапляються й притомні історичні твори (як то «Чигиринський сотник» Л. Кононовича), але вони не роблять погоди в українському літпроцесі.

Василь Махно долучився до цього гурту нещодавно, «Вічний календар» ‒ його перша спроба в історичній прозі. Народився автор на Тернопільщині. Історію населених пунктів своєї батьківщини, власне, він і досліджує. У 2000 році В. Махно переїхав у США. За часи творчості виграв чимало літературних премій, зокрема, Українсько-єврейську премію «Зустріч», засновану в 2020 році. Має непоганий послужний список захопливих відгуків про свої твори. Ось що каже голова журі цієї премії А.Курков: «Мене досі не відпускає роман Василя Махна «Вічний календар». Роман великий і величний, схожий одночасно і на цілу планету, і на окрему Вавилонську Вежу, в якій люди, що загубили спільну мову, пробують зрозуміти один одного очима і вчинками». На жаль, з А. Курковим можна погодитися лише в одному: люди в романі загубили спільну мову; от тільки їхнє намагання «зрозуміти один одного очима і вчинками» не завжди зрозуміле комусь іншому, окрім автора.

Переказати зміст «Вічного календаря» не видається можливим. Літературна складова, яка мала б домінувати в історичному романі (згадаємо Вальтера Скотта з його знаменитим: «Історія ‒ це всього лише цвях, на який я вішаю в'язку моїх романів»), ця літературна складова зігнорована автором. Ні сюжету, ні героя в романі немає. Є лише хаотичний набір епізодів, з яких тільки незначну частину можна назвати історичними, і то умовно.

 «Я просто хотів розповісти про важливі речі для мене особисто, які би зачіпали й історію, і територію, і родину, – якийсь такий тотальний роман про все, ‒ каже Василь Махно. ‒ Щоб в ньому були сюжетні лінії і переходи, і щоби ці частини були зв’язані, умотивовані, щоб між ними не відчувалося якогось розриву. Також я багато думав над тим, щоб у романі відбулося своєрідне «внутрішнє римування»: подібно, як у вірші – рима, де 1-ий рядок резонує з 3-ім, 2-ий з 4-им…».

Мусимо констатувати, що коли перша мрія автора ‒ написати роман одночасно про все ‒ таки здійснилася, то відносно «внутрішнього римування» справа складніша. Не римується «Вічний календар», хоч ти плач.

Однак, зупинимося на відображених в романі історичних подіях детальніше.

Починає книгу розповідь про єврейського лжемесію Сабботая Цві. Ніякого відношення до викладеної у «Вічному календарі» історії цей персонаж не має, та й повість про нього закінчується разом з першим розділом книги. Далі викладається інша історія ‒ про родину українців Баревичів, які зчепилися в боротьбі з поляками Волянськими за незаселені землі Митниці (селище на Тернопільщині). Однак, і ця боротьба не становить канви сюжету, бо цієї канви в творі не становить ніщо. Приміром, потім у романі йдеться про вірменина Сириновича ‒ разом з довжелезною цитатою із його заповіту: тут детально перераховуються церкви та священики, котрим жертвує покійний, а також «сини Якуб, Асфатур і Кшиштоф, і дочка Зоф’я Міткевичева, і внук Захаріяш, син Кіркора, і внучка Зузанна, дочка Бедроса, і внучка Анна, дочка Харачура… А в домі Сириновичів слухали паломника. Були тут зі своїми дружинами Таніел, Бедрос, Гайк, Арам, Левон і Нарек. Марал була дружиною Таніела, Сірварт ‒ Бедроса, Таліне ‒ Гайка, Грішіме ‒ Арама, Гаяне ‒ Левона і Гегіне ‒ Нарека».

Схвильований читач може заспокоїтися ‒ практично ніде в романі він з названими персонажами більше не зустрінеться, і ця злива недійових осіб щезне з його пам’яті, як примарний сон. 

Не кращає письмо Махна й тоді, коли він аналізує міжнародне становище. Історичні факти, яких і так в романі, мов кіт наплакав, ще й зашифровані незрозумілими термінами: «Найбільше непокоїло пашу, що квола Османська імперія не зможе перетворитися на великий Турган». Чи багато знайдеться таких, хто знає, що то є ‒ великий Турган? Додамо, що навіть Гугл не знає такого слова. І, смію вас запевнити, що з роману В. Махна ви цього теж не дізнаєтеся.  

Ще приклад: «Усе відбувалося в місяці джемазієльгіра. Каймакам-паша, реїс-уль-кютаб Мустафа-ефенді та чавуш-баши Сулейман-ага з головним тлумачем і писарем Ходжею Алі-ефенді сиділи навпроти лядських послів, вислуховуючи їхні умови». Чи второпав читач з цього письма, коли відбувалася подія і які турецькі чини були присутні на цій зустріч (окрім писаря, звісно)?

На думку автора, дуже цікавими й корисними для читаючої публіки мають бути династичні зв’язки єврейських родин. Він перелічує їх з такою глибокодумністю, немов археолог знайдені артефакти в гробниці Тутанхамона: «Одне непокоїло наречену Хану ‒ майбутнього чоловіка ребе Цві Аріє Тверського вона бачила тільки раз. І хоч Цві Аріє належав до династії Златопіль, одружившись із Ханою, він приставав до чортківського двору. До «Златопіль» зможе додати «Чортків». Династія Тверських не була чужою Фрідманам, бо першою дружиною Довида Моше була дочка ребе Арона Тверського, Чорнобильського»).

Згодом повіствування зовсім переходить в абсурд, бо автор починає описувати речі, котрі жодним чином не «римуються» з попередніми і наступними подіями в романі: про те, як судилися за храми православні і католики, про якісь дефтери з різних міст, зі списками платників податків; про те, як християнам і євреям якийсь єрусалимський кадій наказав убивати по одному псу кожного дня; про вбивство якогось Абд-аль Фаттаха-ефенді, який ні до, ні, ясна річ, після смерті не грає ніякої ролі в історичному романі Василя Махна. В такому ж хаосі слідує одна за одною, без переходів і хоч якихось логічних зв’язків, інформація про повітряний бій літаків у війну 1914 року; про злодіїв; про цирк і циркову трупу; про волоського цигана, який украв у когось кобилу; про технологію вирощення тютюну; про те, хто що продавав на ярмарку і про ціни на горох і тютюн…

А найцікавіша подія в історичному творі «Вічний календар»» ‒ це коли битливий півень Гриця Баревича напав на Мурзу, турецького правителя селища Митниця. На кількох сторінках книги автор розповідає історію того когута, описує смертельний бій його з Мурзою, і, врешті, геройську смерть від турецької шаблі.

Особливо розчулює авторове звертання до нашої пам’яті: «Кухню тягнули знайомі нам мули». І читач відгортає сторінки книги назад, щоб згадати, де ж він з цими мулами познайомився. Взагалі, мулам В. Махно приділяє значну увагу в романі. Так, один з розділів свого історичного твору  він присвятив бесіді двох мулів між собою. Одного звали Червонобоке Яблуко, а іншого ‒ Обпечене Черево. Мули (нагадаю, що це помісь осла і кобили!) згадували дитячі роки, говорили про війну, а іноді торкалися в своїй розмові і питань натурального мулячого сексу. А ще мули філософствували, що теж запримічено зірким оком автора: «‒ Дім ‒ продовжував говорити мул-санітар, ‒ у нашій пам’яті, Червонобоке Яблуко. Він з’являється нам не часто, так, як густа трава і квіти на весняних лугах. А те, що ми бачимо зараз, буде нашою майбутньою пам’яттю. Так влаштоване це життя. ‒ То ми живемо від минулої пам’яті до майбутньої? ‒ Так, ‒ сказав Обпечене Черево, ‒ так живуть усі: і ми, і люди, у яких народилася ця війна».

На додаток до мулів голосами своїх господарів почав розмовляти дім Коритовських. При цьому читач ледь пам’ятає його господарів у попередньому вареві з імен та подій.

Мабуть, втомившись від потуг написати щось історичне, В. Махно переходить до постільних сцен, цього улюбленого елементу сучасної прози. Протягом цілого розділу читач може посмакувати статевим актом між власником непомірно великого фалоса і власницею публічного дому. Маємо також інформацію про марки презервативів та історію проституток.

Ну, а далі знову йде біографія одного з мулів, котрі згадувалися попереду. Якщо цю біографію вважати історичною, то можна сказати, що роман місцями таки вдався.

В історичному романі завжди є спокуса весь напрацьований автором фактаж втулити на сторінки книги. Не будемо тут говорити про почуття міри, скажемо про  інше. Талановитий письменник робить з історичного матеріалу художній текст, подаючи знайдене у давніх хроніках через діалог, думки героїв та інші художні засоби; врешті, нанизуючи зібраний матеріал на канву сюжету. За цим критерієм можна відділити історичну прозу від канцелярського трактату, або ще гірше, від графоманства.

На жаль, твір В. Махна, як видно з наведених вище цитат, явно з означеного критерію випадає. Тому й вийшла у письменника така собі клаптикова історія про будні містечка Язлівця у 17 столітті. Історія, яка в кращому разі могла б слугувати краєзнавчим довідником цього населеного пункту, але аж ніяк не художнім твором.

Тепер поговоримо про літературну майстерність автора.

Стиль викладу Махна назавжди лишиться в пам’яті читача. Характерний він кількома ознаками. З них перша: автор спочатку розповідає про подію, селище чи  персонажа, а вже тоді (приміром, після смерті героя) йде мова про його життя до початку розповіді. І такими вивернутими навспак калічками ‒ спершу кінець події, а тоді оповідь про її початок ‒ густо заселений роман. Примітною ознакою є й переплутані в одному абзаці часові форми ‒ тут тобі те, що відбувається зараз, тут тобі і те, що буде з персонажем через кілька років чи й десятиліть. 

Місцями невдало сформульована думка привносить непотрібні двозначності в розуміння тексту, створений автором опис двоїться, немов крізь скельця невдало підібраних окулярів: «Османська і Римська імперії, Іспанія і Португалія, Московське царство і династія Цін у Китаї, відречення Патріарха Никона й відкриття гравітації Ісааком Ньютоном, англо-данська війна й перша друкована Біблія вірменською в Амстердамі, ‒ ось чому все, що пов’язано невидими нитками історії, жило тоді в очікуванні останніх часів, бо останні часи завжди з нами». Що хотів донести нам письменник цією тирадою? Боюся, що цього виразно не скаже навіть сам автор.

Не позбавлена проза Махна і епітетів, метафор та порівнянь. Щоправда, якість їх досить сумнівна. «Казали, що цілими днями той Бедрос говорив сам до себе, наче смердючий цап» ‒ пише автор.Оторопілому читачеві залишається тільки позаздрити автору, котрому пощастило бачити говорящих смердючих цапів. А ось фраза з опису пологів: «На початку березня Гелена почує сильні землетрусні поштовхи всередині». Звісно, влучність цієї метафори гідно оцінити зможуть тільки жінки. Щодо чоловіків, то їм доведеться сильно напружити уяву, щоб зрозуміти, як це поштовхи всередині можуть бути «землетрусними». Хіба Ілля Муромець народжується, та й то…

Важко знайти причинно-наслідковий зв’язок і в поведінці деяких коней: «…коли сонце скочувалося з неба, розповідала мама, у місті запалювали змащене овечим лоєм ганчір’я на витесаних палицях. Тремтіло фортечне каміння і перділи сонні коні».

Або: «Небо затягнуло синіми хмарами і в повітрі запахло зеленим дощем».     

Або: «На початку травня волохатий гул розполохав Митницю». Виявляється, це летіли літаки.

Глибокодумні порівняння В. Махна яскраво світяться філософським підтекстом: «Янкель відразу протягнув по першій струні коротким, наче людське життя, смичком».

Вражає папуаською екзотикою називання декотрих персонажів: «Попідлідвзеленікукурудзи (це ім’я!)був найбільшим брехуном у Митниці. Таке дивне прізвисько прилипло до нього, як лопух до сраки». Як то кажуть, що тут скажеш.

Згадуваний попереду сумбур у викладі історичних подій безроздільно панує скрізь. В описах місцевості перо Махна не може зупинитися на чомусь одному і гасає то по Горибабі, то по Митниці, то по навколишніх річках. Іноді складається враження, що автор розмовляє сам із собою: невиразне говоріння про якихось генералів, чи про злучення корів важко сприймається здоровим глуздом. Жодна з оповідок нікуди не веде; читача поступово сповнює відчуття якогось замкнутого лабіринту, кожен хід котрого заводить в тупик. Навіть розуміючи, що реальне життя так само складається з моментів ні про що, читач не годен перебороти нудьгу цієї історичної прози.

Лінійний сюжет є ознакою здорового розуму. І навпаки, особливо, коли хаос існує ради хаосу, коли він не є літературним інструментом для підкреслення образу персонажа чи змісту оповіді. Вірменин Минас спершу у Махна помер, тоді помандрував з синами до Єрусалима, тоді попрощався з синами, коли ті відправлялися в чергову купецьку мандрівку; а потім Минас знову повернувся з Єрусалиму… І товчеться роман по кругу, як сліпий кінь довкола млинового жорна. Дійсно, з таким сюжетом «Календар часу» буде вічним, адже колесо не має ні початку, ні кінця. От тільки чи сподобається це читачеві?

Щоправда, іноді автор зупиняється на досить колоритних деталях, і тоді роман набуває історичної достовірності: «…група цивільних … побачила турецький полк на краю дороги ‒ вояки поливали сечею мокру траву. Одні закінчили й поверталися в шеренги, інші ‒ стрясали останні краплі зі своїх членів, задоволено шваркочучи. Коли цивільні порівнялися з місцем, де перед тим справляли нужду турки, уздовж дороги ще шипіло шумовиння жовтої сечі».

Коли в нобелівської лауреатки О. Токарчук мозаїчне письмо можна прийняти за модерний напрямок в жанрі історичного роману (таку мозаїчну прозу, позбавлену сюжету, літературознавці називають словом «ризома»), то роман В. Махна не вкладається і в цю схему. Його твір ‒ це не епізоди, а скинуті в купу деталі з тих епізодів, перемішані в бульйоні тексту, як елементарні частки на початку створення світу. Тому приходиться тільки поспівчувати членам Шевченківського комітету, котрим доведеться опанувати цей текст.

І на завершення ще раз про національну ідею: працювати ради того, щоб додати слави своєму народові ‒ вища мета її реалізації. Та іноді для нації буває кориснішим, коли автор уміє адекватно співвідносити власні амбіції із якістю свого твору.